Балаган, або Кінець самотності! - Сторінка 5

Вони могли залишатися в своїх очах героями-християнами тільки доти, доки ми з Елізою були безпорадними й потворними. Але якби ми раптом виявили нормальні розумові здібності, а отже, й перестали потребувати сторонньої допомоги, вони б відразу потрапили в повну від нас залежність. Тільки-но я та Еліза змогли б вийти у світ, обслуга дому, звісно, втратила б свої апартаменти, кольорові телевізори, а головне – ілюзії, що вони певною мірою є лікарями та доглядальницями. Врешті, вони втратили б свою високооплачувану роботу.

Тому від першого дня, цілком несвідомо,– у цьому я переконаний,– вони почали тисячу разів на добу благати нас і далі залишатися безпорадними й бридкими.

Певне, вони хотіли від нас тільки одного: щоб ми навчилися самостійно ходити на горщик.

В цьому ми з радістю пішли їм назустріч.

Та насправді, коли нам виповнилося чотири роки, ми вже нишком навчилися читати й писати англійською мовою. У семирічному віці ми опанували французьку, німецьку, італійську, давньогрецьку й латину, а також могли виконувати арифметичні дії.

Бібліотека в домі налічувала тисячі томів різноманітних книжок. До десятирічного, віку ми всі їх потайки перечитали – або при свічках, або під час денного сну, або вночі в потаємних тунелях, або ж – це траплялося найчастіше – у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Проте ми й далі безтямно белькотіли, тільки-но опинялися серед дорослих. Нас це розважало.

Ми не прагнули виставляти на загальний огляд свою ерудованість. Бо ми не вважали це чомусь корисним або принадним. Наші здібності були для нас тільки ще однією ознакою нашої потворності, як скажімо, зайві соски на грудях або зайві пальці на руках і ногах.

І цілком можливо, ми мали рацію. А ви як гадаєте?

Отак воно.

Розділ 5

А тим часом кожного божого дня наш дивний доктор Стюарт Ролінгс Мотт зважував та обмірював Елізу й мене, зазирав у всі наші проходи й отвори, пильно вивчав аналізи ранкової сечі.

"Як ми сьогодні себе почуваємо?" – щоразу запитував він.

На що ми відповідали своїм звичним "Бу-бу-бу" або "Ду-ду-ду".

Ми й докладали всіх зусиль, щоб кожен наступний день нічим не різнився від попереднього. Тим часом як доктор, скажімо, хвалив нас за наш вовчий апетит і відзначав чудову роботу кишечника, я неодмінно запихав собі у вуха великі пальці рук, метляючи при цьому долонями, а Еліза, високо задерши спідницю, виляскувала себе по животу резинкою від трусів.

Тоді ми з сестрою вірили в те, у що я й досі вірю: життя може бути безболісним, якщо воно дає людині змогу скрашувати своє існування певною кількістю ритуалів, які без кінця-краю повторюються.

В ідеалі, як на мене, життя має скидатися на плавний менует або віргінську кадриль, що їх легко можна опанувати в будь-якій школі танців.

І до сьогодні мене гризуть сумніви: а може, доктор Мотт любив нас із Елізою і хоч бачив, які ми розумні, проте прагнув захистити нас від жорстокості зовнішнього світу? Але цілком можливо, що той лікар весь час був просто напівпритомний.

Після смерті матері я виявив, що тумба для постільної білизни вщерть напхана зведеннями про стан мого з Елізою здоров'я – доктор Мотт надсилав їх двічі на тиждень. У них зазначалося, що їмо ми дедалі більше й відповідно більше виділяємо екскрементів. Згадувалось і про нашу життєрадісність, про природний опір різним захворюванням тощо.

Характеристики, які повідомляв нашим батькам доктор Мотт, були такого роду, що їх без особливих труднощів визначив би навіть помічник теслі. Скажімо, наш зріст: у дев'ять років ми сягали вже за два метри.

Проте незалежно від того, якими величезними ставали я й Еліза, у зведеннях доктора Мотта один показник залишався незмінним: наші розумові здібності не перевищують рівня трирічних малюків.

Отак воно.

Окрім моєї сестри, ще й доктор Мотт є тією людиною, з якою мені дуже кортить побачитися в царстві небесному.

Я аж тремчу від нетерплячки дізнатися, що він насправді думав про нас із Елізою в часи нашого дитинства,– чи здогадувався про щось, чи багато розумів у поведінці дивних близнюків?

Сестра та я не могли не дати йому в руки безліч доказів свого високого розумового рівня. Бо ми зрештою були діти – а які з дітей конспіратори?

Дуже можливо, що, коли ми галдикали між собою в його присутності, у нас іноді прохоплювались іноземні слівця, які доктор. Мотт міг упізнати. Не виключено, що він заходив до бібліотеки, яка була в домі і не становила ніякого інтересу для прислуги. Там він одразу помітив би, що книжками хтось користується.

Випадково лікар міг відкрити і потаємні тунелі. Траплялося, що він блукав коридорами будинку, коли закінчував обстежувати нас. При цьому слугам доктор Мотт пояснював, що батько його був архітектор. Тож він цілком міг проникнути в систему таємних ходів і натрапити там на книжки, прочитані нами, або помітити краплі воску від свічок на долівці.

Хто знає?

Ще мені хотілося б дізнатися, що саме засмучувало доктора Мотта. В дитинстві Еліза та я були надто захоплені одне одним, тож ми рідко звертали увагу на інших людей. Але навіть нас вражало сумне обличчя лікаря. Отже, його журба була глибокою.

Якось я запитав його онука, короля Мічігану Стюарта Іволгу-Другого Мотта,– чи не знає він часом, чому доктор Мотт так похмуро дивився на життя.

– Сила гравітації тоді ще не падала,– сказав я.– І небо ще не змінило голубий колір на жовтий, щоб навіки таким залишитися. Корисні копалини планети ще не зовсім вичерпалися. А населення нашої країни катастрофічно не вимирало від албанського грипу та "зеленої смерті".

Ваш дід мав свою машину, гарний будиночок, непогану практику, добру дружину і чудових дітлахів,– казав я королю.– Але, незважаючи на все це, він перебував у якійсь жахливій депресії!

Наша розмова відбувалась у королівському палаці, на озері Максінкукі. Це на півночі штату Індіана, там, де колись була Кулверська військова академія. Символічно я ще залишався президентом Сполучених Штатів Америки, хоч уже давно втратив контроль над своєю державою. У країні більше не існувало ні конгресу, ні федеральних судів, ні міністерства фінансів, ні армії, ні взагалі будь-яких соціальних інститутів.

У цілому Вашінгтоні ледь набралося б чоловік вісімсот населення. При президенті залишився один-єдиний службовець, який супроводжував мене під час мого візиту до короля Мічігану.

Отак воно.

Правитель поцікавився, чи не вважаю я його своїм ворогом, на що я відповів:

– Боронь боже, ваша величносте, звичайно ж, ні. Я дуже радий, що саме така видатна людина, як ви, встановила закон і навела порядок на Середньому Заході.

Король трохи розсердився, коли я почав наполягати, щоб він розповів мені про свого діда доктора Мотта.

– Господи! – вигукнув він.– Та який американець щось знає про своїх предків?

У ті часи король Мічігану був худорлявим, жилавим і аскетичним молодим солдатом. Моя онука Мелоді познайомиться з ним значно пізніше, коли він перетвориться на мерзенного ласолюба: гладкого старигана, вбраного у шати, оздоблені коштовним камінням.

А тоді, коли я зустрівся із Стюартом Іволгою-Другим Моттом, король Мічігану був у простій солдатській формі, без будь-яких відзнак.

Що ж до мого вбрання, то я, мабуть, скидався на клоуна – циліндр, фрак, штани в смужку, сіро-голуба камізелька, у тон підібрані гетри, краватка та не першої свіжості біла сорочка з пом'ятим комірцем. Там, де камізелька прикривала мій живіт, звисав золотий ланцюжок від годинника, який належав Джонові Д. Рокфеллеру, моєму предку – засновнику нафтової компанії "Стандард ойл".

На тому ланцюжку висів символічний ключ у формі трьох букв грецького алфавіту "фі", "бета", "каппа", який вказував на мою належність у минулому до студентського братства Гарвардського університету, а також мініатюрна пластмасова квітка – нарцис. На той час моє друге ім'я було законним чином змінене з Рокфеллера на Нарциса-Одинадцятого.

– Наскільки мені відомо,– сказав король,– родовід доктора Мотта не заплямовували ні вбивці, ні злодії, ні розтратники, ні алкоголіки, ні наркомани.

Монархові минуло тоді тридцять. Мені – всі сімдесят дев'ять.

Розділ 6

Можливо, деякі люди й справді народжуються на світ нещасливими. Краще б цього не було.

Що ж до нас із сестрою, то ми з'явилися на світ сповнені рішучості і обдаровані здібностями жити щасливо до кінця свого віку.

Можливо, навіть у цьому проявилася наша дегенеративність.

Отак воно.

Що ж воно таке – щастя? У нашому з Елізою випадку бути щасливими означало: постійно бути разом, мати досить слуг і донесхочу їжі, мешкати в затишному з чудовою бібліотекою домі посеред яблуневого саду, а також розвивати кожне свою половинку єдиного мозку.

Дарма що ми часто обіймали й добре лапали одне одного – наміри в обох залишалися суто інтелектуальними. Власне кажучи, ми утворювали єдиний геній, що припиняв діяльність, як тільки нас роз'єднували, і знову починав діяти, досить було нам опинитися поруч.

Виявилося, що ми – ніби спеціалізовані половинки одного генія, такого собі найважливішого в нашому житті індивіда, який, проте, так і залишився безіменним.

Скажімо, коли Еліза та я навчилися читати й писати, то саме мені випало опанувати грамоту. А моя сестра протягом усього свого життя лишалася неписьменною.

Але тільки завдяки Елізі ми здійснювали великі інтуїтивні стрибки в своєму спільному розвитку. Наприклад, це вона здогадалася, що в наших інтересах якомога довше залишатися немовлятами і водночас швидко навчитися самостійно ходити на горщик. Це Еліза збагнула, що таке книжки і яке призначення отих дрібних кривульок на сторінках.

Знову ж таки Еліза зметикувала, що з розмірами деяких кімнат не все гаразд: вони якісь кривобокі. Але вже я здійснив практичну роботу, вимірюючи та обстежуючи приміщення, Щоб за допомогою викруток і кухонних ножів знайти потаємні двері до запасного світу, який був у нашому домі.

Отак воно.

Отож читав тільки я один. І тепер мені здається, що немає книжки, виданої до першої світової війни всіма індоєвропейськими мовами, якої б я не проторохтів уголос.

Проте саме Еліза.– і тільки вона – запам'ятовувала прочитане мною і радила, над чим нам працювати далі. Підкреслюю, що тільки сестра могла звести докупи нібито не пов'язані між собою ідеї з тим, щоб отримати якісно нову.