Балакучий згорток - Сторінка 12

Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам'ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам'ятаю це за якийсь тиждень або за два.

– Облишмо це на потім, – сказав Папуга. – А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

– Ну, – захихотів Г.Г., – у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звичайно ж, тривожно, але відколи у них з'явилася Книга Заклинань, відтоді й почали з'являтись амбіції. Але ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що та як, устигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного – на маленьке коркове деревце, розколоте блискавкою.

– Ха-ха-ха! – зареготав Папуга, плескаючи себе крильми по боках. – Оце так штука! А що далі?

– Тоді вони прийшли сюди і пробували змусити мене спуститися вниз і читати заклинання замість них, – обурено розповідав Г.Г. – Але я заховався тут, і вони побоялись піти за мною.

– Питання в тому, – сказав Папуга, – що нам тепер робити?

– Ну, – сказав чарівник, – ти ж сам знаєш, що без Травника й Книги Заклинань я нічого не можу зробити. А василіски, якщо їм вірити, тримають ці три Найголовніші Книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я жодного уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми нічого не вдіємо.

– Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? – запитав Папуга.

– Ні, – сумно відповів Г.Г. – Коли доживеш до такого віку, як я, то пам'ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую собі, що у Великій Книзі Заклинань є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її згадати дослівно.

– Ану ж, – втішив його Папуга, – раптом вам це все-таки вдасться.

– Ні, – ще сумніше відповів чарівник. – Я вже старався пригадати, й не раз, але все марно.

– Нічого, – бадьоро сказав Папуга, – не переживайте, ми щось придумаєм. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

– Звичайно, нема питань, – сказав Г.Г. – Але спочатку я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

– Тобто, мабуть, Пенелопу? – виправив його Папуга.

– Оцю білявеньку, так? – перепитав Г.Г.

– Ні-ні, руденьку, – сказав Папуга.

– Ага, так, так, звичайно, – заметушився чарівник. – Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

– Іди, – підбадьорив її Папуга. – Табіта не зробить тобі нічого лихого.

Та Пенелопі, як на зло, незважаючи на умовляння Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г.Г. кришталевим лабіринтом.

– Я розмістив її у східному крилі, – важко дихаючи, сказав Г.Г. – Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге – звукоізольоване.

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

– О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! – почула Пенелопа її ревіння.

– М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О, найтупіша, найдурніша дракониха у світі – це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я необачна, нерозумна істота… О-о-о-о!

Г.Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха та ридала ридма. Вона була значно дрібніша, ніж Пенелопа собі уявляла, – не більша за поні. Мала яскравий брунатно-рожевий колір, а вздовж шиї та спини в неї вимальовувався зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

– Поглянь-но, Табіто, – сказав Г.Г., – кого я тобі привів: це дівчинка, і звати її Пенелопа.

– Добрий день, як справи? – сказала Пенелопа.

– Ніяк, це мої проблеми. У-у-у-о-о! – заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. – Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

– Можливо, – ввічливо продовжила Пенелопа, – якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

– Ти така добра, – ковтала сльози Табіта, – а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… – у-у-у! у-о-о-о! – нічого… – г-у-у! г-у-у! – не вдієш! О-о-ой-ой!

– Усе одно, – наполягала Пенелопа, – краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.

Табіта дістала з-під подушки величезну хустку й добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г.Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже рознервувало Г.Г.

– Ніби я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! – обурився він. – Усі ці вогнедишні тварини такі неуважні, ти собі не уявляєш.

– Правильно, правильно, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене – останню з роду Драконів, – ридма ридала Табіта. – Сварися, кричи на мене, о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!

– От лихо! – сказав Г.Г. – Хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею. Якщо буду потрібен, подзвони у дзвоник. Коли що термінове – дзвони п'ять разів.

Г.Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.

– Слухай, Табіто, – сказала вона лагідно та водночас вимогливо. – Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе та розкажеш мені, що сталося, то я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.

– Добре, – сказала Табіта, глибоко, нерівно вдихнула, так що полум'я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. – Так ось: час від часу всі дракони зникають – всі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим, як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність – знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.

– Так, це величезна відповідальність, – серйозно сказала Пенелопа.

– Так ось, я саме підіймалася сюди і несла яйця – їх завжди висиджують у Кришталевих Печерах, – аж раптом зустріла василісків, із якими взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо вони такі брутальні та неприємні… Але вони сказали мені, що до головного плану внесено зміни, й тому вони прийшли, щоб забрати яйця в Замок Василісків, де їх тепер і будуть висиджувати. І я, безголова дурепа, віддала їм яйця, а тоді – о-о-у-у, у-у-у, г-у-у! – вони забрали їх і втекли, і сказали, що не збираються нічого висиджувати, і що – у-у-м-м, о-о-у-у, у-у-у! – що драконів більше ніколи не буде, Г-у-у, Г-у-у, г-у-у!

– Підступні тварюки! – гнівно промовила Пенелопа, а Табіта знову почала голосно ридати. – Але не переживай, ми разом із моїми братами збираємося проникнути в Замок Василісків, повернути великі Найголовніші Книги і врятувати твої яйця.

– Справді? Ви це зробите? – зраділа Табіта. – Але як?

– Ну, ми… – почала Пенелопа, але зупинилася. Кутиком ока помітила, що в затінку великої шафи в кутку кімнати щось ворухнулося.

– Скажи, – промовила вона, – тут, у Кришталевих Печерах, є ще хтось, крім вас?

– Хтось іще? – замислено перепитала Табіта. – Ні, тільки я і Г.Г. А що таке?

Пенелопа, не мовлячи й слова, підійшла до дзвінка і натиснула кнопку п'ять разів. За кілька секунд почулося тупотіння, двері рвучко відчинились, і Пітер, Саймон, Г.Г. та Папуга вдерлися до кімнати.

– Що сталося? – вигукнув Г.Г.

– Так, які проблеми? – запитали хлопці.

– Зачиніть двері, – сказала Пенелопа.

Вони зачинили двері й обступили Пенелопу.

– Ну? – сказав Саймон.

– Тут є шпигун, – спокійно сказала Пенелопа. – Він ховається біля шафи.

Розділ IV

Шпигуни і плани

– Кажеш, тут шпигун, Пенні? – недовірливо перепитав Пітер. – Ти впевнена?

– Який іще шпигун? – і собі засумнівався Саймон.

– Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, – показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

– Ти не помилилася, – Пітер нахилився та когось схопив.

– Ану пусти! – почувся хрипкий голос. – Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у нього була білява перука, а в лапі – сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, й тут жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у них своїми витрішкуватими жовтими баньками.

– Ага, ось бачите! – тріумфально промовила Пенелопа. – Я ж вам казала, що тут шпигун.

– Я не шпигун, – хрипко буркнула жаба.

– Гаразд, якщо ти не шпигун, тоді хто ти такий? – загрозливо спитав Саймон.

– Я… я… м-м-м… Я торговець хутром, я із Владивостока, – пояснив жаба, помітно хвилюючись. – Я маю жінку та шестеро дітей – нічого не вдієш, мушу якось на них заробляти.

– Краще не бреши! – обурено вигукнув Пітер.

– Що, хіба ж я не схожий на торговця хутром із Владивостока, який насилу зводить кінці з кінцями? – плаксиво спитав жаба.

– Аж ніяк, – запевнив його Саймон.

Жаба замислився на мить.

– А на торговця діамантами, який прибув сюди просто від зулусів, га? – з надією поцікавився жаба.

– Теж не схожий, – відказав Пітер.

– А на знаменитого нейрохірурга з Катманду? – не втрачав надії жаба.

– Ні, – жорстоко твердив Саймон.

– Що ж, доведеться відкрити вам правду, – проникливо промовив жаба. – Я заможний фермер із Онтаріо, власник молочарні; зараз у мене відпустка, і я вирішив провідати свою племінницю.

– Я тобі не вірю, – сказала Пенелопа. – Ти шпигун.

– Ні, я не шпигун, присягаюся, – запротестував жаба. – Присягаюся, панночко. Я вам кажу все, як є. Я вельми заможний торговець збіжжям і подорожую інкогніто, так би мовити, в справах бізнесу.

– Ти не хто інший, як жаба і шпигун, – твердив Пітер.

– Так-так, до того ж, такий жалюгідний і гидкий у цій своїй перуці, жакеті і з цим недолугим циліндром, – докинув Саймон.

– Не смій ганьбити мій циліндр, – скривджено захищався жаба. – Це просто чудовий циліндр, один із найкращих елементів маскування, тобто, я хотів сказати, головних уборів.

– Ти шпигун, – повторив Пітер. – А знаєш, що буває зі шпигунами?

– Не шпигун я, не шпигун, присягаюся! – панічно виправдовувався жаба. – Не руште мене, бо я не шпигун!

– А шпигунів розстрілюють, – зауважив Саймон.

– Або піддають тортурам, – додав Пітер.

– Або спочатку піддають тортурам, а тоді розстрілюють, – погрозливо сказав Папуга.

– Агов! Обережніше! До чого ці балачки? – відчайдушно вигукнув жаба. – Слухайте, зараз я вам відкрию всю правду.