Балакучий згорток - Сторінка 16

Довга мантія волочилася по землі, так що коліщаток зовсім не було видно й складалося враження, ніби це справжній Г.Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски лишилися позаду. Вони аж заґелґотіли від нетерплячки, прагнучи схопити Г.Г., штовхаючи один одного, й собі кинулися навздогін.

– Усе чисто! – гукнув папуга. – Мерщій!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

– Уперед, – гукнув він, – шукайте свої нещасні заклинання, а я тут попильную василісків.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили Великі Книги Врядування, по шість футів заввишки й по три завширшки кожна, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздобленої вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

– Вітаю вас, Книги, – з любов'ю промовив Папуга. На превеликий подив, книги відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох маленьких бабусь:

– Вітаємо тебе, Папуго, як ти там? – відповіли вони. – Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

– Ще не зараз, – сказав Папуга. – Ми готуємося тебе порятувати, моя кохана балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли по заклинання проти василісків – будь ласка, Книго Заклинань!

Діти знову здивувалися, коли Книга з написом "Се Є Велика Книга Заклинань" розгорнулась і почала перегортати сторінки, бурмочучи сама до себе:

– Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звичайно, я можу помилятися…

– Я прошу, швидше, – сказав Папуга, – вартові можуть повернутися будь-якої миті!

– Я стараюся допомогти тобі якомога швидше, – з готовністю промовила Книга. – У мене друк тільки з одного боку. Зараз я подивлюся… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою мучилися невідомістю. Не могли навіть приблизно уявити, скільки часу манекен Г.Г. зможе відволікати увагу вартових, і аж ніяк не бажали попастися сердитим розчарованим василіскам, коли ті повернуться.

– Ага, є, маємо, – задоволено вимовила Велика Книга Заклинань. – "Заклинання, що порятують вас від василісків".

– Ти готова записувати, Пенелопо? – спитав Папуга.

– Так, – відгукнулася дівчинка.

– Тоді починаємо, – сказала Книга.

– "Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, не існує лиха, на яке нема ради. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки тоді, якщо горностай перед тим встиг скуштував рути – і не раніше. І проти цієї зарази горностай спершу куштує траву рути. Він набирається сили від соку цієї трави. І тільки тоді горностай нападає на василісків і перемагає цих ворогів".

– Що таке ота рута? – спитав Пітер.

– Це має бути такий вид рослин – я так думаю, – відповіла Книга Заклинань. – Зрештою, подивися в Словнику.

Великий Словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

– Поглянемо, поглянемо, – бурмотів він… – Руда, рудий, рука, рум'янець, руно, рура, русалка, русло, рута… – ось воно: "Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками, символ жалю, каяття або співчуття". Тепер слід подивитися в Довіднику лікарських трав, де вона росте.

Довідник Лікарських Трав Гепсібара почув це, також сам розгорнувся й почав перегортати сторінки.

– Ой, та рута, рута… – примовляв він. – Ось, будь ласка: "Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового Лісу, на Острові Вовкулаки, серед Співучого Моря".

– Чудово, – сказав Папуга. – Ти все записала, Пенелопо? Добре, Г.Г. напевно знайде в цьому якийсь сенс. До побачення, Книги, чекати лишилося недовго – ми вас врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

– Ану, рухайтесь! – видихнув він. – Ті вартові вже напірналися за Г.Г. й тепер повертаються, змоклі до нитки. Вони люті, як чорти, – до них нарешті дійшло, що їх одурили. Нам треба чимшвидше вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці – й раптом побачили, як по коридору від рову наближаються двоє мокрих вартових. Щойно василіски вгледіли дітей, відразу видали моторошний, пронизливий крик, що тисячоголосою луною відбився від стін підземелля та мало не оглушив Пенелопу й хлопчиків.

– Швидше, швидше, – командував Папуга, – назад у трубу, чимдуж утікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, й Пенелопа нахилилася до нього, підхопила на руки, притулила до себе та помчала так швидко, як ще ніколи раніше не бігала. За ними гналися василіски – гелготіли, рипіли лускою та скреготіли кігтями по кам'яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: от-от її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм усе-таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері та замкнути їх на засув – і тої ж миті перший вибух полум'я василісків вдарив у одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски кричали по-котячому, шаленіли, шкреблися та дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли поле небесної моркви й жодного разу не зупинилися, щоб перевести дух, аж поки не опинились у Кришталевих Печерах.

– Ф-фу, – Пенелопа, захекана, прихилилася до кришталевої стіни. – Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

– Я теж, – прохрипів Пітер: груди його ходили ходором.

– Ми мало не влипли, – сказав Саймон, хапаючи повітря. – Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить – і всі були б підсмажені, як грінки.

– Ой, не згадуй, – Пенелопу пересмикнуло, – це жахливо.

– Агов, панночко, – озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках і з циліндром на голові, – я хотів би подякувати вам за те, що врятували мені життя.

– Дурниці, – відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, – я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, й тільки тому взяла тебе на руки.

– Так, я б сам не зміг, панночко, – охоче погодився Етельред. – Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

– Добре, а тепер ходімо до Г.Г., – нагадав Папуга. – Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Отже, вони відсапались і пішли далі кришталевими тунелями – туди, де Г.Г., Табіта й Дульчібелла нетерпляче чекали на їхнє повернення.

Розділ V

Горностаї та грифони

– Повернулися, повернулися! Богу дякувати! – загукав Г.Г., щойно їх побачив. – Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

– Успіхи чудові! – щасливо промовив Папуга. – Просто чудові!

– А мій двійник став вам у пригоді? – поцікавився Г.Г.

– Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, – відповів Папуга.

– Ми принесли заклинання, – Пенелопа простягла Г.Г. свій маленький записник. – Хоч і не знаю, чи знайдете ви в них який-небудь сенс.

– Так-так-так… – Г.Г. поправив окуляри та вмостився зручніше. – Хвилинку, дайте-но я їх почитаю.

Усі дивилися, як він читає приписи, безгучно ворушачи губами.

– Може, ви бачили мої яйця? – пошепки спитала Табіта.

– Ні, – шепнула Пенелопа, – але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

– Нічого не вдієш, – зітхнула Табіта. – Добре, що хоч так.

– Це надзвичайно цікаво, – озвався нарешті Г.Г. – Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї – це жива зброя проти василісків!

– Тільки не я, – сказав Папуга. – Я ніколи не був про горностаїв високої думки – занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь їхнього залучення на наш бік – це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г.Г., не підкажете?

– Сімсот сімдесят сім, – підказав Г.Г.

– От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! – вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

– Ага, і ще єдинорогів за компанію – тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? – припустив Саймон.

– Хо-хо-хо! – зареготав Папуга. – Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

– Але що тут такого смішного? – здивувалася Пенелопа. – Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?

– Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, – втрутився Етельред. – Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

– Це надто вульгарно, але правдиво, – ствердив Папуга. – У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.

– Однак, – заперечив Г.Г., – не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…

– Войовничими? – підказав Папуга.

– Саме так, войовничими, – зрадів Г.Г. – Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.

– Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, – сказала Пенелопа, – то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?

Г.Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

– Усе це чудово, моя дорогенька, – зауважив він, – але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів – один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

– Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, – запропонував Саймон. – Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

– Щось я в цьому дуже сумніваюся, – буркнув Папуга.

– Я теж, – сказав Г.Г., – але все-таки спробувати варто.

– А вони далеко живуть? – поцікавилась Пенелопа.

– Ні, не дуже далеко, – відповів Папуга. – приблизно за п'ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі.