Балакучий згорток - Сторінка 22

Звичайно, вам конче бракує хвостів, але не переймайтеся – ви ж бо не винні. Наважуся припустити: зважаючи на імена, у ваших жилах тече блакитна кров, хіба не так?

– Ні-ні, я так не думаю, – відповіла Пенелопа. – Я думаю, що кров у нас червона.

– Шкода, – сказала Дездемона, – але всі не можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами – по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Я бачу це з ваших облич, аристократичних, не інакше.

– Ні, тут я теж не можу погодитись, – вибачалася й далі Пенелопа.

– А я, наприклад, упевнена, що досить тільки добре пошукати – й знатні предки тут як тут, – сказала Дездемона. – Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, ось. Але, слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

– Так і є, – погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

– Уся моя родина шляхетного походження, з обох боків, – вела далі Дездемона. – О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся – вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона – дуже палкі листи любовного змісту.

– Справді? – чемно здивувалася Пенелопа.

– Авжеж! – переконано підтвердила Дездемона. – А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

– Слухай-но, Дез, – нетерпляче перебив Папуга. – Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

– Мій любий Папуго, – з гідністю відповіла Дездемона, – вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими та витонченими, як ти сам добре знаєш, і я впевнена, що їм це також цікаво, але навіть якщо їм і не цікаво, то вони надто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

– Чого ж, я зовсім не від того, щоб послухати про твою рідню, – бадьоро відгукнувся Папуга. – Але просто зараз ми страшенно поспішаємо, а ці водорості й так нас дуже затримали. Може, ти б гукнула кількох своїх подружок, аби прорубати нам дорогу і трохи нас підштовхнути? Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

– Добре, – погодилася Дездемона, – раз ви вже в такій скруті, я, звичайно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони посприяти вам. Однак я була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім ім'ям, а не якоюсь там "любонькою" чи іншим огидним фамільярним прізвиськом. Ми, русалки доброго роду, дуже дбаємо про своє добре ім'я. Всілякі фамільярні звертання можуть привести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж насправді.

– Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, – роздратовано сказав Папуга. – Все, що хочеш, але тільки рятуй нас, прошу!

– Який же дехто невихований, – сказала Дездемона Пенелопі на вухо. – Не те що ми з вами, – вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пухкою рукою, опустилася назад у водорості й зникла майже безгучно.

– А хай йому грець! – нервово вигукнув Папуга, дістав з-під крила годинник і пильно подивився на нього. – Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми ніколи не припускали чогось такого в наших планах.

Невдовзі Дездемона знову виринула побіля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку та комплекції. Кілька з них мали пшеничні коси, як Дездемона, в інших було червоне волосся, а ще дехто, в кого коси були зроду, очевидно, білими, пофарбувався в яскраво-синє.

– Юні панночки, – промовила Дездемона своїм глибоким хрипкуватим голосом, – я знаю, ви згодні зі мною, що для нас велика честь приймати у себе осіб, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу "Ласкаво просимо!" освіченому та шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами й так далі, й таке інше.

– Агов, – раптом озвався Етельред, – а коли згадають про мене?

– Про тебе? А що про тебе? – спитала Дездемона.

– Як це що? Я – польський граф, отакої! – проголосив Етельред. – Я веду свій родовід зі старовинної прославленої графської сім'ї, це вам не абищо.

– Ти? – здивувалася Дездемона. – Щось ти не дуже схожий на графа.

– Так і є, – відповів Етельред. – Мене підмінили в колисці, уявляєте?

– Пробач, будь ласка, – сказала Дездемона, – але ти розмовляєш не так, як личить графові.

– Це тому, що мене врятувала і вигодувала одна старенька пані як свого рідного сина, – пояснив Етельред. – Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти й виховання.

– Чарівно, це просто чарівно, – вигукнула Дездемона з певною недовірою в голосі. – Ти мусиш коли-небудь мені про все це докладно розповісти. А зараз, мої юні панночки, час рятувати цей аристократичний вантаж. І – всі разом: раз-два, потягли!

Виявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тим часом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї своїми потужними руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, і далі мило теревенячи.

– Коли я ще була зовсім юна, – довірчо повідомляла вона Пенелопі, – ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

– Брайтона? – спитав Пітер. – Ми з Саймоном минулого року провели там літні канікули.

– Справді? – вигукнула Дездемона. – Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що йдеться. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала: якось вона плавала там, і раптом… – ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

– Хто? – не стримався Саймон.

– Король Георг Четвертий! – відповіла Дездемона. – Так-так, його королівська величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, щоб зберегти сухою його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранити їх об каміння. І ось, тільки він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Тут таке зчинилося, що важко собі уявити, казала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги та придворні, як були, у звичайних костюмах, пірнають, як ненормальні, щоб виловити сандалію.

– І що було далі? – спитали заінтриговані діти.

– Вони її так і не знайшли, – відповіла Дездемона. – Але коли вже всі забралися звідти, моя тітонька й собі вирішила пошукати – й таки знайшла. Так, і вона досі зберігає її у невеличкій скляній скриньці – ту саму сандалію, що колись була на нозі Його Королівської Величності. І що ви на це скажете?

– Небагато знайдеться людей, у кого тітонька – власниця королівської пантофлі, – зауважила Пенелопа.

– Саме так! – тріумфально вигукнула Дездемона. – Саме це я завжди кажу своїм дівчатам. А ви, любонько, дуже часто буваєте на прийомах у Букінгемському палаці?

– Ні, не надто часто, – щиро зізналася Пенелопа.

– Моя бабуся одного разу пливла вгору Темзою, і її зачепила баржа. Спочатку бабуся дуже розсердилась, бо в неї під оком з'явився синець, але потім дізналась, що це була баржа самої королеви Єлизавети. Уявляєте? Не багато людей можуть похвалитися тим, що їх нагородила синцем під оком сама королева, ви згодні?

– Дорога вільна! – закричав Папуга. – Приготуйтеся підняти вітрило!

– Ну, мене потішила наша коротенька розмова, – грайливо повідомила Дездемона. – Нема нічого кращого, ніж перемовитися слівцем із кимось, хто розуміє, про що йдеться, коли ти маєш на увазі аристократизм.

– Я теж була дуже рада, – сказала Пенелопа.

– Сподіваюся, ми ще зустрінемось, – сказав Саймон.

– Так, я теж маю таку надію, – додав Пітер.

– Усі ви дуже люб'язні, – Дездемона затріпотіла віями, як ненормальна.

Потім вона зібрала коло себе подружок, і всі вони, гойдаючись на хвилях, посилали мандрівникам повітряні поцілунки та махали руками вслід, аж поки човен не набрав швидкість і не зник у відкритому морі.

– Украй прикра затримка, – сказав Папуга, з тривогою поглядаючи на годинник. – Надзвичайно прикра. І не схоже, що нам вдасться плисти хоч трохи швидше. А це означає, що ми не встигнемо дістатися до острова Вовкулак до смерку.

– Але ж Г.Г. казав нам не причалювати до острова в темряві, – нагадав Пітер.

– Гадаю, ми не маємо вибору, – похмуро констатував Папуга. – Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то прогавимо сприятливий вітер, який Г.Г. нам пошле на зворотній шлях, і відтак на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

– Добре, тоді це зробимо ми – Пітер, я і ти, – сказав Саймон Папузі. – Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

– Але дивіться… – почала Пенелопа.

– Будь ласка, Пенелопо, – зупинив її Папуга, – Саймон усе каже правильно. Якби це було вдень, то зовсім інша справа, а вночі тут надто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи болотяним вогникам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом зможете відпливти подалі від берега в разі, коли що станеться.

– Та гаразд уже, – поступилася Пенелопа, – але я цього зовсім не хочу.

Човен плив уперед, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп'ять хвилин поглядаючи на годинник і роздивляючись обрій у підзорну трубу. Він саме робив це знову, уп'ятдесяте, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з'явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти перелякані не на жарт, побачили, як щось підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води, на довгій тонкій шиї витяглася вгору на тридцять футів.