Баламутка - Сторінка 12

Її пишна плоть стала зморшкувата, холодна й брезкла. А очі, сповнені життя, були неначе одухотворені думкою, ще молодою й живою, хоча її можна було взяти за вираз жадоби, оскільки азартним гравцям завжди трохи властива жадоба. В жирному обличчі можна було вгадати глибоку звичку до прикидання, сховану в глибині серця задню думку. Її пристрасть вимагала таємності. В рухах губів відчувався нахил до ласолюбства. І, хоч якою чесною та порядною знали її всі, очі могли щось виказати. Тому вона була чудовою натурою для тієї старої звідниці, що її хотів намалювати Брідо. Коралі, молода артистка осяйної вроди, що померла в розквіті віку, коханка одного молодого поета, приятеля Брідо, Люсьєна де Рюбампре35, підказала йому задум цієї картини. Це чудове полотно назвали еклектичним — мовляв, просто чудова композиція з трьох портретів. Мішель Кретьєн, один із молодих членів Гуртка, позував для голови сенатора як типовий республіканець; Жозеф додав його обличчю деякі риси зрілості так само, як підкреслив вираз у пані Деквен. Велика картина, що наробила стільки галасу і що на неї було вилито стільки ненависті, заздрості й захоплення Жозефом, була ще тільки ескізом; Жозеф мусив перервати роботу над нею, щоб виконати деякі замовлення для заробітку, він копіював полотна старих майстрів, проникаючи в їхні таємниці, тож його пензель і став таким умілим. Здоровий глузд художника підказав йому не признаватись матері й пані Деквен, скільки він почав заробляти, бо він бачив, що над ними обома тяжіє загроза руїни,— над однією в постаті Філіппа, над другою в подобі лотереї. Ота своєрідна холоднокровність, що її виявив брат у своїй катастрофі, і розрахунок, прихований за балачками про самогубство — Жозеф розгадав його,— і спогад про гріхи, вчинені на службі, якої він не повинен був кидати, і взагалі найменші подробиці братової поведінки,— все це повністю розкрило Жозефові очі. Такої проникливості рідко бракує митцям: зайняті цілими днями, в тиші своїх майстерень, за працею, що до певної міри полишає волю думці, вони трохи схожі на жінок: їхній розум може обертатися круг дрібних подій життя й проникати в їхню таємну суть. Жозеф купив розкішну старовинну скриню, що була тоді не в моді, і оздобив нею один з кутків своєї майстерні, куди падало світло, що мигтіло на рельєфах, підкреслюючи весь блиск цього шедевра ремесла шістнадцятого сторіччя. В скрині він знайшов тайник і складав туди певні суми про всяк випадок. З довірливістю, властивою справжнім митцям, гроші на повсякденні витрати, виділені на місяць, він клав у череп, що лежав у одній із шухляд скрині. Відколи брат повернувся до помешкання, Жозеф раз у раз виявляв, що його витрати не збігаються з цією сумою. Щомісячні сто франків зникали неймовірно швидко. Не знайшовши в черепі нічого, хоча він витратив усього сорок чи п'ятдесят франків, першого разу він сказав: "Здається, мої гроші забрала пошта!" Другого разу він уже пильніше рахував витрати; але хоча й рахував, як Робер Макер36,— "шістнадцять і п'ять — двадцять три", грошей недорахувався. Помітивши ще більшу нестачу, він сказав про це прикре діло старій пані Деквен, що любила його, як він почував, материнською любов'ю, ніжно, віддано, довірливо й палко, як не любила його й рідна мати, хоч була доброю жінкою, а ця любов була така потрібна йому на перших кроках мистецького шляху, як турбота квочок про курчат, поки вони не вб'ються в пір'я. Тільки з нею він міг поділитися своїми жахливими підозрами. Він був певен за своїх друзів як за самого себе, і пані Деквен напевне не брала в нього грошей на свою лотерею; і коли він сказав їй про все, бідна жінка аж руки заломила. Отже, тільки Філіпп міг учинити цю дрібну хатню крадіжку.

— Чому він не попросив у мене, коли йому треба? — вигукнув Жозеф, мішаючи фарби на палітрі як попало.— Чи я б йому відмовив?

— Так це ж неначе пограбувати дитину! — зойкнула пані Деквен, її обличчя виражало невимовний жах.

— Ні, він мав право,— заперечив Жозеф,— він мій брат. Мої гроші — це його гроші, але треба було сказати.

— Поклади зараз якусь певну суму й не чіпай її,— порадила йому пані Деквен.— Я знатиму, коли він зайде до майстерні, а що більш ніхто не міг сюди заходити, то ти матимеш певність.

Другого дня Жозеф уже дістав доказ, що ці самовільні позички робить його брат. Філіпп заходив до майстерні, коли Жозефа там не було, і брав там невеликі суми, яких він потребував. Художник злякався й за свою невелику таємну скарбничку.

— Стривай! Стривай! Прищемлю я тебе, шибенику! — сміючись, мовив він до пані Деквен.

— І добре зробиш: треба нам виправляти його, бо й я вже часом не дораховуюсь грошей у гаманці. Але ж йому, бідному, треба на тютюн, він звиклий курити.

— Бідному, бідному!..— відмахнувся Жозеф.— Треба мені послухатись ради Фюльжанса та Біксіу. Філіпп весь час висить у нас гирею на ногах. То встряв у якийсь бешкет, і довелось виряджати його до Америки, а це обійшлось матері в дванадцять тисяч франків, у лісах Нового Світу він не зумів знайти нічого, а повернення його коштувало стільки, як і від'їзд. Філіпп має себе за великого воєначальника, бо він, бачте, передав кілька Наполеонових слів якомусь генералові, а тому кривиться, почувши про Бурбонів; а тим часом розважається, подорожує, світу побачив; мене не купиш отими брехнями про його нещастя, він скрізь уміє влаштуватись, як сир у маслі! Нашому шибеникові знаходять чудову службу, то він починає жити як Сарданапал, з акторкою, набирається грошей у касі, і знов мати мусить платити дванадцять тисяч! Звичайно, мені на ті гроші начхати, але ж Філіпп нашу бідну маму зовсім облупить. Мене він має за ніщо, бо я, бач, не служив у гвардійських драгунах! А утримувати нашу славну матусю до смерті, мабуть, доведеться мені, бо цей рубака скінчить бозна-чим. Біксіу сказав мені: "Та й комедіант же з твого братика!" І ваш онук таки має рацію: Філіпп іще придумає якусь штуку, що загрожуватиме честі родини, й доведеться шукати ще десять чи дванадцять тисяч франків! Він щовечора грає; на сходах, коли повертається п'яний як чіп, губить наколоті картки, що ними позначав тури на рулетці. Старий Дерош із шкури пнеться, щоб допомогти Філіппові повернутись до армії, а мені здається, що він, далебі, цього боїться як чорт ладану. Хто б повірив, що такий хлопчина з гарними голубими очима, такими лагідними, і весь схожий на лицаря Баярда37, виявиться фанфароном?

Попри всю розважність і холоднокровність, із якими Філіпп грав увечері, час від часу його нападало те, що гравці називають "сказом". Підштовхуваний нестримним бажанням дістати гроші на гру того вечора, десять франків, він запускав руку вдома у братів гаманець, у заощадження пані Деквен, у материну кишеню. Бідна вдова одного разу вже побачила, тільки-но лігши спати, жахливу картину: Філіпп зайшов до її кімнати й забрав з кишень її сукні все, що там знайшов. Агата вдала, ніби спить, але потім проплакала до ранку. Вона бачила все цілком виразно. Помилка — це не порок, сказала пані Деквен; але після стількох повторень стало ясно, що це таки порок. Агата не могла більше сумніватись: її улюблений син не мав ні делікатності, ні честі. Другого дня після цього жахливого видіння, як поснідали й Філіпп зібрався йти, вона завела його до своєї кімнати й попросила благальним тоном, щоб він завжди казав їй, коли йому потрібні гроші. Відтоді він почав звертатись до неї з цими проханнями так часто, що за два тижні всі Агатині заощадження скінчились. Вона лишилась без жодного мідяка, вона вже думала йти працювати: кілька вечорів радилася з пані Деквен щодо того, як би заробляти гроші своєю працею. Бідна мати вже ходила спитати до "Батька родини", чи не можна там брати гаптування — роботу, що дає десь так двадцять су на день. Хоча небога таїлася з причиною, пані Деквен здогадалася, чому це їй раптом захотілося своєю працею добувати гроші. Зміни в зовнішності Агати були досить промовисті: її свіже обличчя висхло, шкіра на скронях, на вилицях натяглася, чоло наморщилось; очі втратили блиск — видно, її зжирав якийсь внутрішній вогонь, уночі вона плакала. Але найбільше спустошувала її необхідність мовчати про своє горе, своє страждання, свої страхи. Вона не могла заснути, поки не повернеться Філіпп, вона дожидала його на вулиці, вона вивчала зміни в його голосі, в ході, в стукові ціпка по бруку. Вона не пропускала нічого: вона знала, в якому ступені сп'яніння прийшов Філіпп, вона тремтіла, чуючи, як він гупає на сходах, одної ночі вона позбирала золоті монети, які він розсипав; коли він напивався й вигравав, голос його звучав хрипко, а ціпок він тяг за собою, зате після програшу в ході з'являлось щось сухе, чітке, розлючене, він виспівував дзвінким голосом, а ціпок ніс у руці, наче зброю; за сніданком після виграшу вираз обличчя бував веселий, майже ласкавий, він жартував, досить грубо, але жартував з пані Деквен, із Жозефом і з матір'ю. А після програшу бував, навпаки, похмурий, говорив уривчасто, коротко, дивився суворо й аж лякав своїм смутком. Таке безладне життя й звичка до спиртного з дня на день міняли його обличчя, колись дуже привабливе. Обличчя змережалося кривавими жилками, риси його огрубіли, вії повипадали, очі стали сухі. Врешті Філіпп, не дуже дбайливий до себе, почав тхнути корчемним духом, нечищеними чобітьми, і для чужих людей це було ніби печать гультяйства.

— Тобі слід би купити нове вбрання, переодягтися з голови до ніг,— сказала пані Деквен Філіппові у перші дні грудня.

— А де взяти грошей? — відказав він гострим тоном.— У матусі нема й су, сам я отримую п'ятсот франків на рік. Щоб купити вбрання, треба витратити мою пенсію за цілий рік, а я вже заставив її на три роки вперед.

— А чому? — спитав Жозеф.

— Борг честі. Жірудо позичив для мене тисячу франків у Флорантіни... Я не дуже чепурний, це правда, але як подумати, що Наполеон сидить на Святій Єлені й продає столове срібло, аби прожити, а солдати, вірні йому, ходять босі...— він показав свої чоботи без підборів. Тоді вийшов.

— Він непоганий хлопець,— сказала Агата,— в нього є шляхетні почуття.

— Можна любити імператора й дбати про свою охайність,— відказав Жозеф.— Якби він трохи стежив за собою й за своїми звичками, то не скидався б на голодранця.

— Жозефе, треба бути поблажливим до брата,— сказала мати.— Ти маєш змогу робити, що тобі до вподоби, а він не знайшов свого місця в житті.

— Він уже мав його, нащо ж покинув? — заперечив Жозеф.— Яка різниця, що на твоїх знаменах: чи кузки Людовіка Вісімнадцятого, чи Наполеонові півники, коли ті знамена — французькі? Франція є Франція! Я б малював і для диявола, от що! Солдат повинен битися, коли він справді солдат, із любові до мистецтва.