Бартек-переможець

БАРТЕК-ПЕРЕМОЖЕЦЬ

і

Героя мого звали Бартек Словікале тому, що він мав звичку витріщати очі, коли до нього звертались, то сусіди називали його Бартек Витрішкуватий. З соловейком же у нього не було нічого спільного, зате розумові здібності та надзвичайна наївність накликали на нього ще й прізвисько Бартек Бовдур. Це останнє було найпопулярніпшм і, напевне, тільки одне воно перейде в історію, хоч Бартек мав ще й четверте, офіційне. Тому, що для німецького вуха між словами "чловєк"2 і "словік" немає ніякої різниці, а німці люблять в ім'я цивілізації перекладати варварські слов'янські назви на культурнішу мову, то свого часу при складанні військових списків відбулася така розмова:

— Як тебе звати? — спитав офіцер Бартека.

— Словік.

— Szloik?.. Ach! Ja, gut3.

І офіцер записав: "Mensch" *.

Бартек був родом з села Пригнобленого; такі назви сіл дуже поширені в Познанському князівстві та в інших землях Речі Посполитої. Крім землі, хати та двох корів, був у нього ще рябий кінь та жінка Магда,

1 По-польськи це слово означає соловейко.

2 "Людина" (польськ ).

3 Члоік? Ага, добре! (Нім.)

4 "Людина" (нім.).

Завдяки такому збігові обставин він міг спокійно жити згідно з мудрістю, висловленою в віршику:

Рябий кінь і жінка Магда, Що бог схоче, то і так дасть.

І справді, життя його складалось саме так, як бог дав, але коли бог дав війну, Бартек таки добре зажурився. Прийшло повідомлешія, що треба йти до війська, треба було кидати хату, землю і все віддати на жіночу опіку. Люди в Пригнобленому взагалі були бідні. Бартек взимку, бувало, ходив на фабрику і там підробляв собі на господарство, а тепер що буде? Хто його зна, коли та війна з французом скінчиться? Магда, прочитавши повістку, почала клясти:

<— А щоб їм не жити на світі! А щоб їм очі повилазили... Хоч ти й дурноверхий, а проте мені жаль тебе. Французи тебе теж не помилують: або голову, одрубають, або щось іще!..

Бартек відчував, що жінка правду каже. Французів він боявся, як вогню, та й себе теж було жаль. Що йому ті французи зробили? Чого йому йти на ту страшну чужину, де немає жодної доброзичливої душі? Коли сидиш у Пригнобленому, то здається, що воно ні сяк, ні так, як звичайно в Пригнобленому, а як сказали йти, то одразу стало зрозуміло, що вдома лучче, ніж десь в іншому місці. Та вже нічого не поможе, така його доля, треба йти! Бартек обняв жінку, потім десятирічного Франека, потім плюнув, перехрестився і вийшов з хати, а Магда — за ним. Прощання було не дуже чуле. Магда і хлопець хлипали, а Бартек повторював: "Ну, годі, годі!" — так вони вийшли й на дорогу. І тільки тут побачили, що у всьому Пригнобленому діялось те саме, що й у них. З усіх хат надвір висипали люди. На вулиці повно призваних. Вони йдуть до залізничної станції, а жінки, діти, старики й собаки випроводжають їх. Призваним тяжко на серці, є вже й п'яні напочаток; декотрі з молодших курять люльки, декотрі співають охриплими голосами:

На руці Скжинецького перстень не блищатиме, Бо вже він шабелькою більше не махатиме.

Декотрі німці з пригнобленських колоністів з переляку співають "Wacht am Rhein"Вся ця строката різнобарвна юрба, серед якої поблискують жандармські багнети, посувається попід тинами за околицю села з криком, гомоном, галасом. Жінки обіймають своїх "солдатиків" за шию й лементують; якась бабуся показує жовтого зуба і погрожує кулаком кудись у простір. Деякі проклинають: "Нехай вас бог скарає за наші сльози!" Лунають вигуки: "Франеку! Касько! Юзеку! Бувайте здорові!" Гавкають собаки. В костьолі дзвонять дзвони. Ксьондз читає заупокійні молитви, адже не один з тих, що йдуть зараз на станцію, не повернеться. Війна забирає всіх, та не всіх віддає назад. Плуги поржавіють на полях, бо Пригноблене оголосило війну Франції. Пригноблене не може згодитися, щоб Наполеон III взяв гору, воно також уболіває за долю іспанського престолу. Відлуння дзвонів проводжає юрбу, що вже вийшла з сільської вулиці. Ось вона минає фігуру з розп'яттям: шапки й прусські каски злітають з голів. На дорозі здіймається золота курява — день ясний і погідний. По обидва боки шляху достигаюче збіжжя шелестить важким колоссям і вгинається від поривів легкого вітру. В блакитному небі висять жайворонки й заливчасто щебечуть.

Станція! Юрба все більшає. Тут уже є призвані з Кривди Верхньої, Кривди Нижньої, з Розоренців, з Недолі, з Нужденного. Метушня, галас, шарварок! Стіни на станції обліплені відозвами. Вони сповіщають, що війна провадитиметься "за віру і вітчизну", що

"Варта на Рейні" (нім.).

Landwehr1 піде боронити сім'ї, жінок, дітей, хати й поля, яким загрожує ворог. Французи, видно, особливо заповзялись на Пригноблене, на Кривду Верхню, Кривду Нижню, на Розоренці та Нужденне. Так припаймні здається тпм, хто читає відозви. До станції прибувають все нові юрби. Дим від люльок у залі такий густий, що за ним не видно оголошень. В галасі нічого не розбереш: всі ходять, гукають, кричать. На пероні чути слова німецької команди: уривчасті, тверді, рішучі.

Лунає дзвінок, потім свисток. Здалека чути тяжке дихання паровоза. Все ближче, виразніше. Здається, наближається сама війна.

Другий дзвінок! Всі здригаються. Якась жінка гукає, мабуть, до свого чоловіка: "Вітольд!" Жінки підхоплюють слово, і в їхніх вустах воно вже звучить по-іншому: "їдуть!" Якийсь особливо пронизливий голос репетує: "Французи їдуть!" І вмить паніка по-/ ймає не тільки жінок, а й майбутніх героїв Седана. Юрба завирувала. Тпм часом поїзд спиняється перед вокзалом. В усіх вікнах видно кашкети з червоними околичками і мундири. Війська в вагонах, як мурах. На вугільних платформах чорніють похмурі гармати з довгими стволами; над відкритими вагонами їжиться цілий ліс багнетів. Солдатам, видно, наказано співати, бо весь поїзд аж двигтить від сильних чоловічих голосів. Силою й могутністю віє від цього поїзда, якому кінця-краю не видно.

На пероні починають шикувати рекрутів; хто може, ще раз прощається. Бартек махнув ручищами, наче вітряк крилами, витріщив очі.

— Ну, Магдо, бувай здорова!

— Ой бідний мій чоловіченьку!

— Вже ти мене більш не побачиш!

— Ой, не побачу більше!

Прусське резервне військо (чім.).

— 1 нічого не вдієш!

— Хай тебе матір божа стереже і боронить...

— Будь здорова, пильнуй хати. Жінка з плачем обхопила його за шию.

— Хай тебе бог наставляє.

Надходить остання хвилина. Вереск, плач і лемент жінок на кілька хвилин заглушує все. "Бувайте здорові! Бувайте здорові!" Але ось солдати вже відділені від безладної юрби: вони утворюють чорну збиту масу, котра формується в квадрати, прямокутники і починає рухатися з чіткістю і точністю машини. Лунає команда: "Сідай!" Квадрати і прямокутники ламаються посередині, втягуються довгими вузькими смужками до вагонів і зникають у їх глибині. Вдалині свище паровоз і викидає клуби сивого диму. Тепер він дихає, як дракон, пускаючи під себе струмені пари. Жіночий лемент зливається в один суцільний зойк, сягаючи найвищої межі. Одні затуляють очі фартухами, другі витягують руки до вагонів. Плачливі голоси вигукують імена чоловіків і синів.

— Будь здоров, Бартеку! — волає знизу Магда.— Та не лізь туди, куди тебе не просять! Хай тебе матір божа... Прощавай! О господи!

— Пильнуй хати! — озивається Бартек.

Ланцюг вагонів раптом здригнувся; вони стукнулись один об одного і рушили.

— Та пам'ятай, що маєш жінку й дитину! — гукала Магда, тюпаючи за поїздом.— Прощавай, во ім'я отця, і сипа, і святого духа. Будь здоров!..

Поїзд ішов усе швидше, везучи воїнів з Пригнобленого, з обох Кривд, з Недолі і з Нужденного,

II

В один бік повертається до Пригнобленого Магда з юрбою жінок і плаче, в другий бік світу рветься в сиву далечінь поїзд, наїжений багпетами, а в ньому — Бартек. Сивій далині не видно кінця-краю. Пригноблене теж лише мріє. Тільки липа сіріє та шпиль костьолу мигтить золотом, по ньому грає сонце. Незабаром і липа розпливлась, а золотий хрест світився, як блискуча цятка. І поки вона ясніла, Бартек весь час дивився на неї, а коли згасла, його пойняла невимовна журба. Напала на Бартека неміч, він відчував, що гине. Тоді він став дивитись на унтер-офіцера, бо, крім бога, не було над ним вищої влади. Що тепер з ним станеться, то вже клопіт капрала; а Бартек нічого не знає й нічого не розуміє. Капрал сидить на лаві й, затиспув-ши між коліньми рушницю, курить люльку. Дим раз у раз, мов хмара, пропливає перед його сердитим і похмурим обличчям. На це обличчя дивляться не тільки Бартекові очі: дивляться на нього всі очі з усіх закутків вагона. В Пригнобленому чи в Кривді кожен Бартек чи Войтек сам собі пан, кожен мусить думати про себе й за себе, а тепер на це є капрал. Скаже їм диви-7 тись праворуч — дивитимуться праворуч, скаже ліворуч — дивитимуться ліворуч. Кожен питає його поглядом: "Ну, а що з нами буде?" А він і сам знає стільки, скільки й вони, і радий був би, щоб якесь начальство дало йому відповідний наказ або роз'яснення. Зрештою ці селяни явно бояться про щось питати, бо зараз триває війна з цілим апаратом військових судів. І що там можна, а чого не можна — невідомо. Принаймні невідомо їм, але їх лякає самий звук таких слів як Kriegsgerichtяких вони навіть добре не розуміють, а через те ще більше бояться.

В той же час вони відчувають, що цей капрал їм ще потрібніший, ніж на маневрах під Познанню, бо він один усе знає, він за них думає, а без нього ні кроку. Тим часом капралові, мабуть, набридло тримати рушницю, і він кинув її Бартекові. Бартек спритно вхо-

Військовий суд (нім.).

пив рушницю, затамував дух, витріщив очі й дивився на капрала, мов на райдугу, проте мала йому від цього втіха.

Ой, мабуть, щось погане чути, бо й капрал, як з хреста знятий. На стапціях спів і крик; капрал командує, метушиться, лається, щоб показати себе перед начальством, але, як тільки поїзд рушить, всі затихають і він затихає. Для нього тепер світ теж має дві сторони: одна ясна і зрозуміла — це його хата, жінка і постіль; друга темна, без просвітку темна — це Франція і війна. В нього, як і у всієї армії, запалу стільки, що він охоче порачкував би назад. Пригнобленських вояків поймав той самий "запал", тим більш очевидний, що був він не в душі у солдатів, а на спині: кожний ніс на плечах ранець, шинелю та інший військовий обладунок, отож кожному було важко.

Тим часом поїзд фукав, гримів і летів у даль.