Бартек-переможець - Сторінка 2

На кожній станції до нього чіпляли нові паровози й вагони. На КОЖЕІЙ станції тільки й видно було каски, гармати, коней, багнети піхотинців та прапорці на піках уланів. Повільно надходив тихий вечір. Сонце розлилось величезною червоною зорею, високо в небі пливли зграї дрібних хмарок з зачервонілими краями. Поїзд нарешті перестав забирати на стапціях нові вагони з людьми, двигтів тільки і невпинно летів уперед, в червоний захід, немов у море крові. З відчинених дверей вагона, в якому сидів Бартек з іншими пригнобленцями, видно було великі й малі села та містечка, верхи церков, лелек, що стояли в гніздах на одній нозі, окремі хати, вишневі садки. Все це пролітало миттю, і все було червоне. Солдати стали сміливіше перешіптуватись між собою, бо унтер, підклавши під голову торбу, заснув з порцеляновою люлькою в зубах.

Войцех Гвіздала, селянин з Пригнобленого, що сидів коло Бартека, торкнув його ліктем:

— Бартеку, слухай-но!

Бартек обернув до нього обличчя з замисленими вирячкуватими очима.

— Чого ти дивишся, як теля, що йде на заріз?..— шепотів Гвіздала,— Та ти, бідолахо, і справді йдеш на заріз, і напевне...

— Ой, ой! — застогнав Бартек.

— Боїшся? — спитав Гвіздала.

— А як же не боятись?..

Зоря стала ще червоніша. Показуючи на неї рукою, Гвіздала шепотів далі:

— Бачиш оте світло? Знаєш, дурню, що воно таке? То кров. Тут Польща, ніби наш край. Розумієш? А ген там далеко, де так палає, то і є Франція...

— А скоро ми туди доїдемо?

— А ти так поспішаєш? Кажуть, що дуже далеко, але ти не турбуйся, французи нас зустрінуть...

Бартек став важко крутити своїм пригнобленським мізком. За хвилину він спитав:

— Войтеку?

— Чого?

— Приміром сказати, що воно за народ, ті французи?

Для Войтекової вченості це було однаково що глибока яма, в яку легше впасти сторч головою, ніж вилізти назад. Він знав, що французи — то французи. Чув щось про них від старих людей, нібито французи завжди всіх побивали; знав також, що то якісь зовсім чужі люди. Але як було розтлумачити Бартекові, щоб і він знав, наскільки вони чужі?

І він повторив запитання:

<— Кажеш, що воно за народ?

— Авжеж.

Три народи були відомі Войтекові: посередині "поляки", по один бік коло них "москалі", а по другий "німці". Але німці були різних гатунків. Отож, віддаючи перевагу ясності перед точністю, він сказав: 4

— Що воно за народ, французи? Як тобі сказати..* щось схоже на німців, тільки ще гірше...

А Бартек на це:

— От стерво!

Досі щодо французів він мав тільки одне почуття — почуття невимовного страху. А тепер цей прусський' ополченець пройнявся до них справжньою патріотичною ненавистю. Проте він ще не все як слід зрозумів і тому знову спитав:

— То це німці з німцями воюватимуть?

Тут Войтек, мов той Сократ, вирішив іти шляхом порівнянь і відповів:

— А хіба твій Лиско з моїм Бурком не гризуться? Бартек роззявив рота і з хвилину дивився на свого

наставника.

— А воно й правда...

— Адже австріяки — теж німці,— вів далі Войтек,— а хіба наші з ними не билися? Старий Сверщ розказував, що як був на тій війні, то генерал Штейн-мец кричав до них: "Ану, хлопці, давай на німців!" Тільки з французами буде не так легко!

<— Боже ти мій!

— Французи ніколи жодної війни не програвали. Такий як причепиться до тебе, то вже не викрутишся, не бійся! У них кожен чоловічисько, як наших два або й три, а бороди, яв у євреїв. А декотрі чорні, як чорти. Такого як побачиш, то прощайся з світом!

— То чого ж ми на них ідемо? *— питав з розпачем Бартек.

Це філософське зауваження було, мабуть, не таке простацьке, як здавалося Войтекові, котрий, видно, під впливом урядової агітації, поспішив з відповіддю:

— І на мою думку, краще б не йти. Але як не підем ми, то прийдуть вони. Нічого не вдієш. Ти читав, що було надруковано? Найгірше заповзялись вони супроти наших хлопів. Подейкують, ніби вони через те такі ласі на тутешні землі, що хотіли горілку нишком провозити з Королівства Польського, а уряд їм не дає, от через те й війна. Тепер розумієш?

— Чого ж тут не розуміти? — покірно відказав Бартек.

А Войтек вів далі:

— Та й до жіноцтва вони ласі, як кіт до сала... "— То це, приміром сказати, вони б і Магди не

проминули?

"— Вони і старих не минають.

*— О! — вигукнув Бартек таким тоном, ніби хотів сказати: "Коли так, то буду гамселити!"

Бо здалось йому, що це вже занадто. Горілку нехай би собі провозили, але до Магди їм зась! Тепер Бартек став дивитись на війну з погляду власних інтересів і відчув якусь полегкість, коли подумав, скільки війська та гармат виступає на захист Магди від тих баламутів французів. Кулаки в нього мимоволі стиснулись, і страх перед французами в його свідомості змішався з ненавистю до них. Він переконався, що таки нічого не вдієш, треба йти. Тим часом небесна голубінь згасла. Стемніло. Вагон на нерівпих рейках стало розгойдувати все дужче, а в такт цим коливанням похитувались в один та в другий бік багнети й каски.

Так минула перша і друга година. З паровоза сипались мільйони іскор, що схрещувались у темряві золотистими рисками та змійками. Бартек довго не міг заснути. Як ті іскри в повітрі, в голові його мигтіли думки про війну, про Мащу, про Пригноблене, про французів і німців. Йому здавалось, що хоч би й хотів, він не міг би підвестись з лавки, на якій сидів. Нарешті він заснув, але тривожним півсном. На нього одразу найшли видіння: спочатку він побачив, як його Лиско гризеться з Войтековим Бурком, аж шерсть з них летить. Він хап за кий, щоб розборонити їх, і раптом побачив уже інше: коло Магди сидить чор-

ний, як свята земля, француз, а Магда, задоволена, сміється, шкірить зуби. Інші французи глузують з Бар-тека і показують на нього пальцями... То, мабуть, паровоз гримотить, а йому здається, що то французи кричать: "Магда! Магда! Магда! Магда!" Бартек у крик: "Ану замовкніть, харцизяки, пустіть жінку!" А вони: "Магда! Магда! Магда!" Лиско й Бурко гавкають, все Пригноблене гукає: "Не давай жінки!" Але що з ним, зв'язаний він, чи що? Кинувся, рвонувся, мотузки полопали, Бартек француза за патли, і раптом...

Раптом його проймає сильний біль, паче від несподіваного удару. Бартек прокидається і зривається на ноги. Прокинувся і весь вагон, всі питають: що сталося? А то бідолашний Бартек схопив спросоння унтера за бороду. А тепер стоїть перед ним, виструнчившись, з двома пальцями коло скроні, а унтер вимахує руками і кричить, мов навіжений:

— Ach, Sie dummes Vieh aus der Polakei! Hau'ich den Lümmel in die Fresse, dass ihm die Zähne sektionenweise aus dem Maul herausfliegen werden! 1

Унтер аж охрип від люті, а Бартек все ще стоїть з двома пальцями коло скроні. Солдати аж губи кусають, щоб не засміятись, бо бояться унтера, який вергав останні громи:

— Ein polnischer Ochse! Ochse aus Podolien2.

Нарешті все затихло, Бартек сів на своє місце. Відчував тільки, що лиця його починають набрякати, а паровоз, як на злість, править своєї: "Магда! Магда! Магда!" І Бартекові став дуже сумно...

1 Ах ви, дурне польське бидло! Як заїду в пику, то й зуби позбираєш! (Нім.)

2 Польський віл! Віл із Поділля! (Нім.)

9* 181

Ранок! Бліде світло падає на сонні змучені обличчя. На лавах покотом сплять солдати: одні поспускали голови на груди, другі позадирали назад. Вранішня зоря заливає рожевим сяйвом весь світ. Холоднувато і свіжо. Солдати прокидаються. Сонцесяйний ранок вириває з мороку й туману якусь не знану їм країну. Гай-гай! А де ж тепер Пригноблене, де Велика й Мала Кривда, де Нужденне? Це вже чужина, тут все інакше. Навколо пагорки, порослі дубиною, в долинах будинки, криті червоною черепицею, з чорними перехрестями на білих стінах, обвитих виноградом. Будинки гарні, як папські. Подекуди височать церкви із шпичастими верхами, подекуди фабричні димарі з клубами рожевого диму. Тільки тісно тут якось, бракує рівнин, засіяних ланів. Зате людей, як мурах. Часто мигтять села й міста. Поїзд не затримується на невеликих станціях. Щось, мабуть, сталося: скрізь вирують юрби людей. Сонце повільно викочується з-за пагорків, і кілька солдатів починають голосно молитись. їх приклад наслідують інші; перше проміння освітлює молитовно зосереджені хлопські обличчя.

Тим часом поїзд спиняється на великій станції. Ного вмить оточує юрба людей: є вже відомості з поля бою. Перемога! Перемога! Депеші надійшли кілька годин тому. Всі сподівались поразок, а тепер, коли їх розбудили доброю звісткою, радості немає меж. Посхоплювавшись із ліжок, напіводягнені люди поспішили на станцію. На деяких будинках вже мають прапори, всі махають хустинками. До вагонів приносять пиво, тютюн, сигари. Запал невимовний, обличчя аж сяють. "Wacht am Rhein" гучить, як буря. Декотрі плачуть, деякі обіймаються. Unser Frits1 розбив ворога! Взято

1 Наш Фріц (нім.).

гармати, знамена. В благородному запалі юрба віддав солдатам усе, що мав. Полегкість вступав в серце солдатів, вони також починають співати. Вагони здригаються від сильних чоловічих голосів, а юрба із здивуванням слухав незрозумілі слова пісні. Пригнобленці співають: "Бартоше, Бартоше, не втрачай надії!"

— Die Polen! Die Polen!1 — повторює юрба і скупчується коло вагонів, захоплюючись поставою солдатів, а разом підохочуючи свою радість анекдотами про неймовірну хоробрість цих польських полків.

У Бартека розпухло обличчя, що при його жовтих вусах, витрішкуватих очах і величезній кощавій постаті робить його страшним. На нього дивляться, як на незвичайного звіра. Он яких мають німці захисників! Оцей то вже дасть бобу французам! Бартек з задоволенням усміхається, він теж радпй, що французів побили. Тепер принаймні вони не прийдуть у Пригноблене, не збаламутять Магди й не відберуть землі. Бартек усміхається, але тому, що обличчя в нього щч сильно болить, він кривиться водночас і став справді страшним. Зате їсть з апетитом, мов той гомерівський герой. Горохова ковбаса і кухлі пива зникають в його роті, мов у прірві. Йому дають сигари, пфеніги — він усе бере.

— Добрі якісь люди, ці німчики,— каже він Войте-кові і через деякий час додає: — От бачиш, і французів побили!

Але скептичний Войтек потьмарює його веселий настрій. Він пророкує, як Кассандра:

<— Французи завжди так: спочатку дають себе ти>-бити, щоб збаламутить, а потім як не візьмуться, то аж пір'я летить!

Войтек не знає, що його думку поділяє більша частина Європи і що вся Європа разом з ним помиляється.

? Поляки! Поляки! (Нім.)

Ідуть далі.