Батько Горіо - Сторінка 2

Якщо вони ще не потопають у бруді, то вже вкрилися плямами, якщо вони ще не в дранті, то вже приречені на тління.

Ця кімната буває в усьому блиску о сьомій годині ранку, коли сюди входить кіт пані Воке, передуючи своїй хазяйці; він плигає на буфет, муркоче й нюхає молоко в кухликах, понакриваних тарілками. Незабаром з’являється, човгаючи розтоптаними пантофлями, сама господиня у тюлевому чепці, з-під якого вибивається пасмо недбало причепленого фальшивого волосся. Її пристаркувате, опасисте лице з носом, схожим на дзьоб папуги, пухкенькі ручки, надто великий бюст, все її гладке, мов у церковного пацюка, тіло цілком пасує до цієї вбогої кімнати, де звідусіль визирає лихо, де причаїлась жадібність, де пані Воке без огиди вдихає задушливе, смердюче повітря. Її холодне, мов перші осінні заморозки, обличчя, оточені зморшками оченята, які виражають усі переходи від робленої усмішки танцівниці до лиховісної похмурості лихваря, зрештою – вся її особа визначає характер пансіону, так само як пансіон визначає її особу. Адже немає каторги без наглядача: одне без одного їх годі собі уявити. Бліда пухкість цієї жінки – такий самий наслідок її життя, як тиф – наслідок шкідливого впливу лікарняного повітря. Шерстяна плетена спідниця, що її видно з-під перешитої із старого капота сукні, з якої крізь подерту матерію виглядає вата, відтворює дух вітальні, їдальні й садка, дає змогу уявити кухню і пансіонерів. Поява хазяйки завершує загальну картину. Пані Воке, якій уже років п’ятдесят, схожа на всіх жінок, що бували в бувальцях. Очі в неї прозорі й вираз невинний, як у звідниці, що ось-ось розпалиться, набиваючи ціну, а зрештою готова на все задля власної вигоди, навіть виказати Жоржа або Пішегрю, коли б можна було віддати їх у руки поліції ще раз. Проте, як кажуть пансіонери, вона, власне, добра жінка; чуючи, що вона ремствує і скиглить, як і вони самі, пожильці звикли вважати її небагатою. Хто такий був пан Воке? Вона ніколи не розповідала про небіжчика. Як він утратив свої статки? Йому не пощастило, казала вона. З нею він повівся погано, не лишив їй нічого, крім очей, щоб плакати, цього будинку, щоб жити, і права не співчувати нікому в нещасті, бо, як казала сама пані Воке, вона перестраждала все, що може витерпіти людина.

Почувши човгання своєї хазяйки, куховарка – товстуха Сільвія – квапиться подавати сніданок пансіонерам-пожильцям. Прихожі пансіонери брали звичайно тільки обід, що коштував тридцять франків на місяць.

На той час, коли починається наша повість, пансіонерів-пожильців було семеро. Два найкращі помешкання в пансіонаті містилися на другому поверсі; пані Воке жила в меншому, а друге займала пані Кутюр, вдова інтендантського комісара часів Республіки. З нею жила молоденька дівчина, Вікторина Тайфер, якій вона була за матір. Ці дві дами платили за пансіон тисячу вісімсот франків на рік. У двох кімнатах третього поверху мешкали – в одній дідуган на ім’я Пуаре, в другій – чоловік років під сорок, що носив чорний парик, фарбував баки, видавав себе за колишнього купця і називався Вотреном. На четвертому поверсі було чотири кімнати, одну наймала стара діва – мадмуазель Мішоно, другу – колишній власник фабрики вермішелі, макаронів і пшеничного крохмалю, що дозволяв називати себе просто батьком Горіо. Ще дві кімнати призначалися для перелітних птахів, для отих злидарів-студентів, що так само, як і батько Горіо та мадмуазель Мішоно, не могли нашкребти більше сорока п’яти франків у місяць на харчі та квартиру. Пані Воке не дуже дорожила такими пожильцями і брала їх тільки тому, що не було кращих; вони надто багато їли хліба.

Тієї пори одну з цих двох кімнат наймав юнак, який приїхав у Париж з Ангулема вивчати право; його численній родині доводилося терпіти тяжкі нестатки, щоб висилати хлопцеві тисячу двісті франків на рік. Ежен де Растіньяк – так звали пожильця – був із тих юнаків, яких лихо навчило працювати і які з молодих літ розуміють, що батьки покладають на них великі надії; ці юнаки готують собі щасливе майбутнє, наперед враховуючи вагу науки й завчасно пристосовуючи її до майбутніх умов суспільного ладу, щоб першими скористатися з них. Коли б у нього не було такої спостережливості й спритності, з якою він проникав у паризькі салони, це оповідання не набрало б тих життєвих барв, що ними воно завдячує саме гострому розумові цього студента і його прагненню розгадати таємницю однієї жахливої долі, яку старанно оберігали й самі винуватці, і її жертва.

Над четвертим поверхом було горище, де сушили білизну, і дві мансарди – там спали служник на ім’я Крістоф і гладка куховарка Сільвія.

– Крім сімох пожильців, у пані Воке харчувалося не менш як вісім студентів – юристів або медиків – і двоє-троє завсідників з того самого кварталу, які брали тільки обід. На обід у їдальні збиралося вісімнадцять чоловік, а могло б уміститися й двадцять; але вранці сходилося тільки семеро пожильців, і сніданок справляв враження сімейних трапез. Усі приходили в пантофлях, обмінювалися зауваженнями про вбрання або вигляд прихожих столовників та про події вчорашнього вечора, висловлюючись довірливо, як близькі знайомі. Ці семеро пансіонерів були улюбленцями пані Воке, яка з астрономічною точністю розподіляла між ними свою увагу й піклування залежно від плати за пансіон. До цих осіб, зібраних випадком докупи, хазяйка ставилася з однаковою увагою. Двоє пожильців третього поверху платили тільки сімдесят два франки на місяць. Така дешевина, можлива тільки в передмісті Сен-Марсо, між Бурбом і Сальпетрієром, свідчила про те, що пансіонери, за винятком пані Кутюр, несли на собі тягар більш-менш одвертого убозтва. Ось чому злиденному виглядові приміщення відповідав і вбогий одяг пожильців. Чоловіки носили сюртуки якогось загадкового кольору, взуття, що його в багатих кварталах викидають на смітник, стару білизну, – одне слово, благеньку одежину. На жінках були перефарбовані й знову полинялі сукні, що давно вийшли з моди, старенькі поцеровані мережива, заношені до блиску рукавички, пожовклі комірці, а на плечах – подрані косинки. Але під такою одежею майже в усіх був міцний організм, який вистояв у життєвих бурях, обличчя холодні, сухі, стерті, немов вилучені з обігу монети. За в’ялими губами ховалися хижі зуби. Відчувалося, що в кожного з цих людей є своя драма, яку вони пережили чи ще переживають, – не з тих, що розігруються при світлі рампи серед декорацій, а жива, мовчазна драма, котра крижаним холодом стискає і хвилює серце, драма, яка не має кінця.

– Стара діва Мішоно носила над запаленими очима засмальцьований козирок із зеленої тафти на мідному дроті, який злякав би самого ангела милосердя. Шаль з ріденькими злиденними торочками, здавалося, прикривала кістяк, – такі гострі були форми, сховані під нею. Вона, певно, була колись гарна й ставна. Яка ж то кислота витравила жіночність у цьому створінні? Чи то був порок, горе, скнарість? Чи любила надміру, чи просто продавала себе? Чи не буйні радощі юності, повної насолод, спокутувала вона тепер старістю, якої жахається перехожий? Її порожній погляд навівав холод, у неприємному обличчі було щось зловісне. Голос звучав пискляво, немов сюрчання коника в кущах, що віщує наближення зими. За словами мадмуазель Мішоно, вона доглядала якогось старого пана, хворого на катар сечового міхура; його покинули діти, гадаючи, що в нього нема грошей. Старий відписав їй тисячу франків довічної ренти, яку спадкоємці час від часу оскаржували, зводячи на Мішоно всілякі наклепи. Обличчя, спустошене бурею пристрастей, ще й досі свідчило, що шкіра на ньому була ніжна та біла, і це наводило на думку, що й тіло її зберігає сліди колишньої краси.

– Пан Пуаре був схожий на якийсь автомат. Коли він, мов сіра тінь, чвалав алеєю Ботанічного саду – в старенькому пом’ятому кашкеті, ледве тримаючи в руці палицю з пожовклою кістяною головкою, у сюртуку, що обшарпаними полами ледве прикривав коротенькі штани, з-під яких видніли в синіх панчохах тонкі, мов два патики, ноги, тремтячі, як у п’яниці, у брудному білому жилеті й пожмаканому жабо з грубого мусліну, до якого погано прилягала краватка, обкручена навколо індичачої шиї, – перехожі питали себе, чи не належить ця китайська тінь до заповзятливої раси Яфетових синів, що метушаться на Італійському бульварі. Яка праця могла так його скрутити? Від якої пристрасті потемніло його гулясте чоло, що навіть на карикатурі здалося б неймовірним? Ким він був раніше? Може, служив у міністерстві юстиції, в тому відділі, куди кати надсилають звіти про свої витрати, рахунки на чорні покривала для батьковбивць, на тирсу для кошиків під гільйотину та вірьовки до її ножа? Може, він був збирачем податку біля воріт різниці або помічником санітарного наглядача? Одне слово, це був, очевидно, колишній в’ючний осел при нашому великому соціальному млині, один із тих паризьких Ратонів, які, певно, й не знають своїх Бертранів, один із стрижнів, навколо яких крутяться громадські лиха й пороки, – тобто один із тих людей, про яких ми кажемо: "Нічого не вдієш! Адже потрібні й такі!" Пишному Парижеві невідомі ці обличчя, бліді від фізичних або моральних страждань. Але Париж – це справжній океан. Киньте в нього лот – і все одно не визначите глибини; хочете оглянути його, описати? Хоч як пильно його оглядатимете й описуватимете, хоч які численні й завзяті будуть дослідники цього моря, – в ньому завжди залишиться якесь незаймане місце, невідома печера, квіти, перли, почвари, щось нечуване, не помічене літературними водолазами. "Дім Воке" – одне з таких цікавих страхіть.

– Дві постаті разюче вирізнялися поміж пожильців та прихожих столовників. Хоч мадмуазель Вікторина Тайфер була хворобливо бліда, як усі недокрівні дівчата, і не виділялася на загальному скорботному тлі цієї картини ні своїм звичайним смутком та сором’язливістю, ні нещасним і хирлявим виглядом, проте її обличчя було не старе, а голос і рухи – жваві. Ця юна страдниця була схожа на кущик із пожовклим листям, недавно пересаджений у невідповідний грунт. Її рудувате волосся й тоненька талія були сповнені тієї грації, яку теперішні поети вбачають у середньовічних статуетках.