Белимелець - Сторінка 3

Вона покинула їх напризволяще! Родичів у Белимелі вона не мала, отож і не могла сподіватися, що хтось візьме до себе Владка та догляне дім. Коли небезпека минула, ця нова й виснажлива тривога пройняла все її єство.

— А як же Владко? Як же дім?

— Під три чорти дім,— буркнув Славчо, перемотуючи обмотки.

— Ти, Славчо, господарства не вів, тобі воно не болить... Хіба гайдук про дім дбає?

— Мені тільки за Владка душа болить... А дім — хай хоч западеться.

І Славчо, насупившись, почав пильно вдивлятися в глибину' букового лісу, мовби хотів там щось розгледіти,

— Та й я ж про Владка тобі кажу, чоловіче,— знов озвалась Велкана.— Хто ж його тепер догляне, бідолашного?.. Уб'ють вони його... Що нам робити, Славчо?

— А що робити? Йти далі.

— Йти далі, йти далі... Боже милий! А як же Владко? — простогнала Велкана й затнулась, зустрівши суворий погляд Славчо.

Певно, Славчо мав причини бути суворим, а може, якесь лихе передчуття насторожувало його.

Наближався ранок. На сході займалася зоря. Повіяв ранковий вітерець і стиха загойдав гілля буків. Природа прокидалася; звідусіль долинали шуми пробудження, життя заявляло про себе першим вранішнім трепетом... Заспівали півні у Влашко, розігнавши хриплим кукуріканням сонну тишу. Над головами втікачів зашуміло віття, між ним промайнула пташка і сховалась у листі, ждучи перших променів сонця.

Якийсь час Славчо й Велкана мовчали. Смутні думки ятрили душу... Попереду — цілковита невідомість. І в цих горах день застав їх голих, голодних, беззахисних, гнаних... Велкана тужно зітхала. Серце її повнилось тривогою за Владка, очі — сльозами. Болісна, нестерпна була для неї розлука з коханим дитям, але вона не сміла навіть виплакатись перед чоловіком, бо й його чоло спохмурніло: певне, ті самі, а може, ще й тяжчі думки обсіли й серце Славчо. Але хіба він і досі боїться погоні, що такий насторожений? І Велкана запитала його:

— Славчо, чого це ти все прислухаєшся та придивляєшся?

І справді, Славчо прислухався; тривожний вираз не сходив з його обличчя; що ближчав день, то ясніше проступала тривога. Несказанно загострений звичкою завжди бути насторожі, його гайдуцький слух міг здалеку вловити найменший шум; його барабанні перетинки вмить розпізнавали найтихший шелест чи будь-який інший невиразний і незрозумілий звук і визначали, звідки він та від чого... Отож Славчо, певно, і стривожився, зачувши такий звук.

Він зробив дружині знак мовчати, став навколішки і знову почав прислухатися.

— То дерева шумлять од вітру,— сказала Велкана, щоб заспокоїти і себе, і чоловіка, бо вона чула тільки цей шум, а може їй лише здавалося, що чує.

— Ні, це кроки,— прошепотів Славчо.

— Кроки? Які кроки?

І Велкана теж стала навколішки й прислухалась... Новий повів вітру приніс із долини виразніші звуки.

— Справді, здається, хтось іде.

— І не один,— додав Славчо.

— Хто б це міг бути, Славчо? — стривожено запитала Велкана.

— Та хто ж, як не жандарми... Нас шукають,— відповів Славчо.

Літні ранки, як відомо, минають швидко, майже бігом. Через кілька хвилин утікачі раптом завважили, що вже зовсім розвиднілося, і крізь темне віття навколишніх дерев пробивається яскраве світло дня... Стало ясно видно всі предмети довкола... Цей раптовий перехід від сутінок до світла зробив становище втікачів дуже небезпечним, майже безвихідним.

Шум кроків ставав дедалі виразніший, а тому й страшніший. Але голосів не було чути: очевидно, переслідувачі, якщо це були вони, йшли сторожко і намагалися не шуміти, щоб самим краще чути.

У ті часи турецьким жандармам не завжди було безпечно з'являтися в цьому глухому гірському краї Болгарії: одне, що звичаї тут були дикі, а друге — що дух свободи й незалежності ще жеврів поміж тутешніх селян. Поява турецьких властей так розбуркувала села, що самим властям недовго було вскочити в халепу. У лісових хащах існували такі неприступні поселення, які ніколи не бачили жандарма, і влада його величності султана поширювалась на них лише формально: ніяких податків вони не платили, бо збирати їх там ніхто не відважувався. Ті дикі, богом забуті місця чимось нагадували країну албанських міридитів[4]. Жандарми — а Славчо таки не помилився, то вони йшли по його сліду,— жандарми повелися вкрай нерозважливо, кинувшись у цей гайдуцький край переслідувати розбійника: все тут було їм йуже, місцевості вони не знали і не могли сподіватися ні на те, що хтось дасть їм правдиві відомості, ні на будь-яку іншу допомогу від селян. Але смерть двох їхніх товаришів цієї ночі, два вбивства, вчинені так несподівано й зухвало, довели їх до нестями, отож вони, зневаживши небезпеку й усякі інші міркування, пустилися в погоню за вбивцями. А може, та зневага до небезпеки пояснювалась тим, що жандарми боялися відповідальності перед начальством за свою бездіяльність після вбивства мусульман.

Та хай там як, а Славчо і його дружині загрожувала страшна небезпека: здавалося, від смерті їм не врятуватися. Буковий ліс, як ми вже казали, доходив лише до того місця, де вони сиділи, а далі вгору, аж до вершини, простиралася широка полонина, яку хіба що на крилах можна було перелетіти, перш ніж турки вийдуть з лісу. Тому Славчо й думати не міг про те, щоб бігти вперед, а пірнути в буковий ліс на схилі й спробувати сховатися за стовбурами дерев було теж нерозумно: це означало б самому влізти в пастку, вибратися з якої годі й сподіватися.

Славчо мав лише кілька хвилин на роздуми. В його уяві постала кривава, страшна й відразлива, як голова медузи, картина нового полону із стусанами, кайданами, мордуванням і шибеницею. Від того жахливого видива Славчо осатанів — це вже не була звичайна рішучість,— його волосся стало дибом, а в очах з'явився вираз, який буває в розлюченого бика, готового трощити лобом стіни. Велетень-розбійник став ніби ще вищий, його руки судорожно стиснули руків'я заткнутого за пояс ятагана. Очевидно, він вирішив перестріти погоню й посікти жандармів на капусту. Та, напевне, це відчайдушне рішення миттю змінилося на інше, бо ятагана він не вихопив, а натомість кинувся до високого бука і з такою неймовірною спритністю поліз по його товстому гладенькому стовбуру, що за хвилину вже сховався в густій зеленій кроні.

Велкана побігла услід за ним і причаїлася за стовбуром.

Тим часом жандарми мовчки скрадалися узліссям, від якого починалася полонина. І коли Славчо вмостився на одній з нижніх гілок бука, вони опинилися якраз під ним. Жандармів було шестеро, і з ними один селянин — сільський староста.

Славчо припав до гілки, що прикривала його, і розрядив обидва пістолі в жандармів.

Оглушливий грім сколихнув тишу й прокотився гірським безлюддям.

Коли розвіявся дим, Славчо глянув униз. Один жандарм лежав на землі й хрипів у передсмертній агонії. Більше нікого під деревом не було. Крізь листя Славчо побачив, як усі інші втікають, ховаючись за стовбурами від куль невидимих ворогів.

Минуло кілька місяців. Три вбивства, вчинені Белимельцем, здійняли великий шум і дали привід турецьким властям схопити й погнати в Софію майже половину чоловіків з Белимела, на яких указав чорбаджі Недю як на співучасників чи й прямих винуватців зла. Та поступово ця подія стала забуватися, враження від неї стиралося. Село заспокоїлося. Про Славчо нічого не було чути. Гадали, що він пішов з дружиною в Сербію. Але потім з'явилися туманні чутки, ніби він гасає по навколишніх лісах з новою ватагою, до якої належить і Велкана. Очевидно, ці чутки були правдиві, коли зважити на те, що з Белимела несподівано зникло двоє селян, і то саме тоді, коли турки збиралися відправити і їх до Софії. І ні додому вони не заявлялися, ні звісток про себе не подавали... Владка забрали до себе далекі родичі Велкани, але за її домом не було кому доглянути, тож із нього, кинутого напризволяще, помалу-малу все розтягли і він стояв холодною пусткою.

А навесні чутки про Славчо стали ще упертішими. Розповідали, що його навіть бачили одного разу: він спускався крутосхилом до села Помеждина, де нібито мав таємне гніздечко, а за тиждень перед тим в одного начальника сільської сторожі стріляли тричі підряд, коли він проходив узліссям неподалік від Ляскова. Усі вірили, що стріляла ватага Славчо. Ім'я Славчо дедалі частіше чулося в селі, його образ знову ожив у душах белимельців. Та разом з потаємною радістю від того, що їхній хлоп'яга живий, здоровий і мститься ворогам народу, почували селяни й мимовільний страх, розуміючи, що якийсь новий подвиг Славчо може накликати нові біди на Белимел.

— Чкурнув у гори,— казав чорбаджі Недю,— та вже скоро і з нього шкуру злуплять! Чи не передав би хтонебудь тому горлорізові, щоб він забирався звідси геть і дав нам спокій?

Через кілька днів після цього спускається вівчар Найден увечері з гір і приносить чорбаджі Недю кулю з вирізаним на ній хрестом і каже:

— Дядьку Недю, вітання тобі від Славчо, а щоб ти повірив, що я справді від нього, він передав тобі оцього гостинця.

Недю розгублено глянув на нього, і, не беручи кулі, запитав:

— Ну, чого він хоче? Навіщо мені ця куля?

— А ось навіщо: звелів він переказати, щоб ти завтра вранці прислав для його ватаги двадцять пар опинців[5], півока пороху і око тютюну. А на Іллю готуй гостину — Славчо до тебе завітає.

Недю наїжачився.

— То це ти з таким ділом прийшов від того розбійника?

— Я не винен, чорбаджі. Ти ж знаєш, ми там, на полонині, самі. Спробуй не послухати! Що схоче, те й зробить з нами. Що він сказав, те я й передаю. А ти вже як знаєш.

— Але навіщо ж він кулю послав?

Найден промовчав.

— Що він цим хотів сказати?

— Не знаю, чорбаджі...

— Чи не вбити мене надумав?

— Не знаю, чорбаджі...

Недю взяв кулю, покрутив її й криво посміхнувся:

— Ще й хрест на ній видряпав!

— Так, і хрест є,— підтвердив Найден.

— А навіщо?

— Він цілує хрест божий, ніби присягається на ньому, що коли ти не сповниш того, що він тобі звелів...

Лиховісні вогники спалахнули в очах у Недю.

— Гаразд, передай йому мою відповідь.

Він кинув кулю в Огосту, недбало заклав руки в кишені й сказав Найденові:

— Вітай гайдука Славчо, Найдене.

— Спасибі, чорбаджі.

— Вітай,— вів далі Недю, збліднувши,— і скажи, що ні опинців, ні пороху я вдома не маю, але піду в Берковиць і куплю, і тютюну куплю — цілу паку.

— А мені що, чекати?

— Ти собі йди, а йому скажи, що порох і опинці я йому не посилатиму, а сам віддам тут на Іллю, коли він прийде в гості… Я йому такий бенкет влаштую, якого він за все життя не бачив.

При цьому обличчя чорбаджі Недю з білого стало зеленим.

Але вівчар слухав лагідні слова Недю, не помічаючи, як страшно змінився той на обличчі, і тому не зрозумів справжнього їх змісту.

— Дякую тобі, чорбаджі.