Без догмата

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

БЕЗ ДОГМАТА

Роман

Рим, 9 січня 1883

Кілька місяців тому я зустрівся з моїм колегою і приятелем Юзефом Снятинським, який останнім часом зайняв визначне місце серед наших письменників. Коли ми розмовляли про літературу, Снятинський сказав, що він взагалі надає величезного значення мемуарам. Він вважав, що людина, котра залишила після себе щоденник, байдуже як він написаний, погано чи добре, аби щиро, передає майбутнім психологам і романістам не тільки картину своїх часів, а й єдино правдиві людські документи, яким можна довіряти. На його також гадку, у майбутньому мемуари й щоденники стануть головною формою роману; і, нарешті, твердив він: той, хто веде щоденник, тим самим працює для свого суспільства і мав право на визнання.

Оскільки мені вже тридцять п'ять років, а я не пам'ятаю, щоб досі зробив щось для свого суспільства, — хоча б тому, що після закінчення університету майже постійно, лише з невеликими перервами, жив за кордоном, — і тому що — хоч згадую я про це з гумором і скептицизмом, яким просякнутий, мов губка, — в усвідомленні своєї непотрібності є немало болючої гіркоти, я вирішив писати щоденник. Якщо це справді праця для суспільства і заслуга перед ним, то нехай я хоч таким чином буду йому корисним.

Хочу бути, однак, цілком щирим. Я починаю вести цей щоденник не тільки з таких міркувань, а й тому, що це мені цікаво. Снятинський каже, що коли звикаєш записувати свої враження й думки, то згодом це став найулюбленішим заняттям у житті. Якщо зі мною станеться протилежне, то бог з ним, з тим моїм щоденником! Не буду обманювати себе, — я вже передбачаю, що тоді він обірветься, як занадто натягнута струна. Я ладен багато що витерпіти заради суспільства, але нудьгувати заради нього — оце вже ні! На це я не здатний.

Зате я вирішив не лякатись перших труднощів; спробую звикнути й добрати смаку в цьому занятті. Снятинський під час наших розмов усе повторював: "Тільки не шукай жодного стилю, не пиши літературно". Легко сказати! Я й сам добре розумію, що чим письменник знаменитіший, тим у його творах менше "літературності"; але ж я дилетант і не володію формою. Знаю з власного досвіду, що людині, яка багато думає і глибоко відчуває, часто здається, ніби треба просто викласти свої думки й почуття, і вийде щось путяще; а проте, коли візьмешся за це, відразу починаєш наслідувати якісь стилістичні зразки і навіть, якщо пишеш сам для себе, стаєш у якусь позу, впадаєш у банальне фразерство. Думка не хоче передаватись через руку й перо на папір, і, так би мовити, не голова керує пером, а перо — головою, і при цьому перо виводить на папері порожні, штучні слова. Саме цього я боюся найбільше, тому що коли в мене не вистачає навиків красномовності, художньої простоти тощо, то смаку в мене не бракує, і мій стиль може так остогиднути мені, що я просто не зможу писати. Але це виявиться згодом. А зараз я хочу зробити до свого щоденника короткий біографічний вступ.

Звати мене Леон Плошовський, і мені, як я вже казав, тридцять п'ять років. Походжу я з заможного роду, який зберіг до останнього часу досить великі статки. Я певен, що родинного багатства не примножу, але й не розтринькаю його. Становище моє в суспільстві таке, що мені не треба видряпуватись нагору чи купувати собі якісь привілеї. А що стосується дорогих і руйнівних розваг, — то я ж скептик і знаю, скільки що варте, точніше кажучи, знаю, що все в житті ніякого біса не варте.

Мати моя померла через тиждень після того, як народила мене на світ. У батька, який кохав її понад усе, після її смерті почалися напади меланхолії. Вилікувавшись від неї у Відні, він не захотів повертатись до свого родинного маєтку, де спогади розривали йому серце; він віддав Плошів своїй сестрі, моїй тітці, а сам у 1848 році оселився в Римі, звідки більш ніж тридцять років нікуди не виїздив, не бажаючи розлучатися з могилою моєї матері. Я забув сказати, що труну з тілом матері він перевіз із Польщі в Рим і поховав її на Кампо Санто.

У Римі в нас на Бабуїно власний дім, що зветься "Каза Озоріа" — від назви нашого родинного герба. Цей будинок трохи схожий на музей, у батька тут зібрані незвичайні колекції, особливо широко представлені перші віки християнства. Тепер ці колекції стали сенсом його життя. В молоді роки батько відзначався своєю зовнішністю й розумом. А тому, що знатність і велике багатство відкривали перед ним усі шляхи, йому передрікали велике майбутнє. Я чув про це від його колег по Берлінському університету. В той час він дуже захопився філософією, і всі твердили, що згодом його ім'я стане принаймні таким же видатним, як імена Цєшковського[2], Лібельта[3] та інших. Світське життя й надзвичайний успіх у жінок відволікали його від серйозної наукової роботи. У світських салонах його називали Léon l'Invicible[4]. Незважаючи на такий успіх, він не перестав займатись філософією, і всі сподівались, що не сьогодні-завтра він опублікує чудову книгу, яка прославить його на всю Європу.

Проте ці сподівання не здійснились. Від колишньої блискучої зовнішності ще дещо залишилось, — я ніколи в житті не бачив красивішої й благороднішої голови, ніж у нього. Художники теж так вважають, зовсім недавно один із них казав мені, що більш досконалий тип патриція важко собі уявити. А в науці мій батько був і залишився дуже здібним і високоосвіченим шляхтичем-дилетантом. Я гадаю, що дилетантизм притаманний усім Плошовським, докладніше напишу про це тоді, коли розповідатиму про самого себе.

А про батька ще скажу, що він зберігає в своєму письмовому столі вже пожовтілий філософський трактат "Про троїстість". Я переглядав той рукопис, і він видався мені нудним. Пам'ятаю тільки, що там зіставляється реальна трійця — кисень, водень і азот — з трійцею трансцедентальною, висунутою християнським ученням як поняття про бога-отця, бога-сина й святого духа; крім того, там наведено багато аналогічних трієць, починаючи з добра, краси та правди й закінчуючи логічним силогізмом, що складається з засновку більшого, меншого і висновку, — дивна суміш гегелівських ідей з ідеями Гене-Вронського[5], теорія дуже складна, але зовсім безплідна. Я певен, що батько ніколи не надрукує свого рукопису хоча б тому, що він розчарувався в умоглядній філософії ще раніше, ніж вона збанкрутувала в усьому світі.

Причиною цього розчарування була смерть моєї матері. Батько, всупереч своєму прізвиську "l'Invicible" і репутації серцеїда, був людиною надзвичайно чутливою і мою матір просто обожнював. Після її смерті він, напевно, шукав у своїй філософії відповіді на багато страшних питань, але, так і не знайшовши в ній ні відповіді, пі розради, збагнув, яка вона порожня й безсила перед життєвими злигоднями. Мабуть, це справді була страшна трагедія в його житті, коли він одразу втратив дві опори, коли одразу були розтерзані його серце і мозок. Як я вже згадував, він тоді впав у меланхолію, а вилікувавшись від неї, вернувся до релігії. Мені розповідали, що був час, коли він молився день і ніч, ставав на вулиці навколішки перед усіма церквами й доходив до такого релігійного екстазу, що в Римі одні вважали його божевільним, а інші — святим.

Та, напевно, в цьому він знайшов більшу розраду, ніж у своїх філософських трійцях, бо поступово заспокоївся й став жити як звичайно. Всю ніжність свого серця він віддавав мені, а його розумові інтереси й естетичні замилування зосередились на перших віках християнства. Його живий, гострий розум потребував поживи. Через рік після приїзду до Риму він почав займатись археологією та іншими науками, які знайомили з культурою стародавніх часів. Мій перший гувернер, патер Кальві, великий знавець Риму, настійно схиляв батька до вивчення Вічного Міста, Років кільканадцять тому батько познайомився, а згодом і подружився з великим Россі, і вони удвох проводили цілі дні в катакомбах. Завдяки своїм незвичайним здібностям, батько невдовзі так вивчив Рим, що часто дивував своїми знаннями самого Россі. Кілька разів він починав писати про Рим, але чомусь ніколи не доводив розпочатого до кінця. Може, весь час витрачав на поповнення колекцій, і, мабуть, він не залишить після себе нічого, крім колекцій, бо не обмежився вивченням якоїсь однієї епохи, не обрав собі якогось одного фаху в своїх дослідженнях. Поступово середньовічний Рим баронів зацікавив його не менше, ніж перші віки християнства. Був період, коли він тільки й займався історією Колоннів і Орсіні; потім почав вивчати епоху Відродження і теж захопився нею. Від вивчення написів, гробниць, перших історичних пам'яток архітектури християнської доби вій перейшов до вивчення пізніших часів, від візантійського живопису — до Ф'єзоле і Джотто, потім — до інших художників XIV і XV століть тощо. Батько збирав скульптури, картини; його колекції поповнювались, але задуманий ним великий твір польською мовою про три Рими, що про нього він стільки мріяв, так і залишився нездійсненим наміром.

У батька виникла цікава ідея стосовно його колекцій. Він хоче відписати їх Риму, але з тією умовою, щоб вони були розміщені в окремому валі, над входом до якого був би напис: "Музей Озоріїв-Плошовських". Звичайно, його бажання буде виконано. Мене тільки дивує батькова впевненість у тому, що, вчинивши так, він робить значно більшу послугу своєму народові, аніж коли б він перевіз колекції до Польщі.

Зовсім недавно він сказав мені:

— Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.

Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.

Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.

Тітка на кілька років старша за батька.