Без догмата - Сторінка 3

І що ж тепер? Снятинський досягнув відносно багато чого, а я залишився тим самим "багатообіцяючим" паном Плошовським, про якого люди, похитуючи головами, кажуть: "От якби він за що-небудь узявся!"

Люди не беруть до уваги того, що треба вміти захотіти. Я не раз думаю, що коли б у мене не було ніякого маєтку, мені довелося б чимось зайнятись. Це напевно. Необхідно було б якось заробляти на хліб. Але я глибоко переконаний, що і в такому випадку не використав би й двадцятої частини своїх здібностей. Але ж Дарвін і Бокль були багатими людьми; сер Джон Леббок — банкір, більшість видатних людей Франції купаються в розкоші; отже, багатство не тільки не перешкоджає, а допомагав людині відзначитись на будь-якому полі діяльності. Я навіть гадаю, що мені особисто воно зробило велику послугу, бо вберегло мій характер від багатьох вивихів, якими загрожувала б йому бідність. Я цим зовсім не хочу сказати, що в мене слабкий характер; до того ж боротьба могла б навіть загартувати його — та нехай би там що було, але чим менше натрапляєш на дорозі на каміння, тим менше ризикуєш спіткнутися чи впасти.

І не через лінощі з мене нічого не вийшло. Я однаково легко все засвоюю і всім цікавлюсь. Я багато читаю і багато знаю. Може, я й не здатний до залізної стійкості, до тривалої, клопіткої, серйозної роботи, але це могла б компенсувати легкість, з якою мені все дається. Та й, зрештою, ніхто не зобов'язує мене укладати словники, як Літтре[7]. Коли не можеш світити постійно, як сонце, то можеш принаймні блиснути, як метеор. А ця бездіяльність у минулому і, напевно, в майбутньому… Мені став гірко й сумно, тому я сьогодні більше не писатиму.

Рим, 10 січня

Вчора на вечорі в князя Малатеста я почув вислів: "l'improductivité slave"[8]. І відчув полегшення, так заспокоюються люди з хворими нервами, довідавшись від лікаря, що їхня хвороба відома і від неї багато хто так само страждає. Справді, справді! В мене багато товаришів по нещастю — не знаю, чи у всіх слов'янських країнах, бо я там не бував, — але скільки їх у Польщі! Всю ніч я думав про цю "l'improductivite slave". Не дурний був чоловік, який це сказав. Так, є в нас щось таке; якась неспроможність виявити в житті все те, що в нас закладено. Можна сказати, що бог дав нам лук і стріли, але не дав уміння натягати тятиву й пускати стріли. Хотілося б поговорити про це з батьком, тим більше, що він полюбляє такі розмови, але боюсь роз'ятрити його болячки. Зате в моєму щоденнику буде повно міркувань на цю тему. Може, це й добре, може, саме в цьому й полягатиме його найбільше достоїнство? Немає нічого дивного, коли я писатиму в ньому про те, що мене найбільше цікавить. Кожна людина приховує в собі якусь свою трагедію. І моя трагедія в "improductivite" Плошовських. У наш час немає звичаю ділитися з іншими людьми такими таємницями. Ще зовсім недавно, коли романтизм процвітав у серцях і в поезії, людина закутувалась у свого трагедію, наче в мальовничо задрапірований плащ, а тепер вона носить її, немов єгерську камізельку: під сорочкою. Але щоденник — це зовсім інше, в щоденнику можна й треба бути щирим.

Рим, 11 січня

Я залишуся тут ще кілька днів, тож хочу скористатися цим часом, щоб, перше ніж почну записувати події день за днем, оглянути минуле й назавжди покінчити з ним. Я вже казав, що не збираюсь писати докладну біографію; моє майбутнє покаже, хто і який я. Докладне дослідження минулого суперечне моїй натурі. Це щось на зразок арифметичного додавання: пишеш окремі цифри, одну під другою, потім підкреслюєш їх і додаєш. Усе життя я не терпів чотирьох арифметичних дій, а найбільше не терпів додавання.

Однак я хочу мати якесь, хоча б найзагальніше уявлення про суму, щоб стати самому собі більш зрозумілим, — тому я в загальних рисах пишу далі.

Після університету я закінчив ще сільськогосподарську школу у Франції; вчився добре, проте без особливого захоплення, як людина, яка знає, що в майбутньому їй, напевно, доведеться займатися сільським господарством, але вважав, що це не відповідає ні моїм здібностям, ні духовним запитам. Та все ж навчання в сільськогосподарській школі принесло мені подвійну користь. По-перше, сільське господарство перестало бути для мене чимось незбагненним і ніякий управитель тепер мене не обдурить; по-друге, працюючи в полі, на свіжому повітрі, я накопичив значний запас здоров'я й сили, завдяки чому досить успішно витримував той спосіб життя, який я вів пізніше в Парижі.

Тому що наступні роки я прожив у Римі й Парижі, якщо не рахувати коротких поїздок до Варшави, куди час від часу викликала мене тітка, чи то скучивши за мною, чи бажаючи оженити мене на якійсь пустунці, що її вона вибрала для мене. Париж і паризьке життя надзвичайно подобались мені. В той час я був високої думки про себе, більше вірив у свій розум, ніж тепер, і відчував упевненість, яку дає незалежне становище в товаристві. Проте певний час я грав наївну роль на сцені великого світу. Насамперед шалено закохався в мадемуазель Рішемберг, акторку театру Comedie Française, і дуже хотів одружитися з нею. Не буду описувати всіх трагікомічних ситуацій, бо тепер мені трохи соромно за ту історію і трохи смішно. Згодом мене ще не раз шили в дурні або доводилося й самому приймати фальшиву монету за справжню. Француженки, як зрештою й польки, навіть тоді, коли вони належать до найкращого товариства і при цьому цнотливі, поки ще молоді, нагадують мені фехтувальника на шпагах. Фехтувальник змушений щодня тренуватися, щоб не втратити навичок у володінні зброєю, так і вони фехтують почуттями — просто для тренування. Тому що я був молодим, не потворним і належав до вищого товариства, мене часто запрошували для таких вправ, а я через свою наївність ставився до цього фехтування серйозно, і мені частенько добряче діставалося. Щоправда, рани були не смертельні, але досить болючі. Зрештою, я переконаний, що в такому товаристві і в такому житті, як наше, кожен має віддати свою данину наївності. Мої випробування тривали відносно недовго. Потім настав період, який можна назвати "реваншем". Я відплачував за себе, а якщо мене інколи ще обдурювали, то лише тому, що я хотів бути обдуреним.

Маючи до всіх легкий доступ, я міг ознайомитися з колами світського товариства, починаючи з салонів легітимістів, де я завжди нудьгував, і закінчуючи новоспеченою, високо титулованою аристократією, створеного Бонапартами й Орлеанською династією і яка становила так званий "вищий світ"… якщо не Парижа, то хоча б, приміром, Ніцци. Дюма-син, Сарду й інші беруть своїх героїв, графів, маркграфів та князів саме з людей цього кола, котрі не мають великих історичних традицій, зате мають повно титулів, грошей і ганяються тільки за життєвими втіхами. До цього кола належать і великі фінансисти. У такому товаристві я бував головним чином заради жінок. Вони там делікатні, з витонченими нервами, прагнуть вражень і втіх, а насправді не мають жодних ідеалів. Часто серед них трапляються розпусниці, такі ж аморальні, як і романи, що їх вони читають, бо їхня моральність не має опори ні в релігії, пі в обов'язкових традиціях. І все ж це товариство дуже блискуче. "Години фехтування" в ньому такі довгі, що тривають цілі дні й ночі і бувають небезпечними, бо там немає звичаю надівати ковпачки на вістря рапір. Я й там діставав жорстокі уроки, аж поки сам досить натренувався. Якби я почав хвалитися своїми успіхами, це було б виявом марнославства, а ще більше — поганого смаку, тому скажу лише, що я намагався, як міг, підтримати традиції батьківської молодості.

Найнижчі верстви цього товариства стикаються певного мірою з найвищими колами півсвіту. Той півсвіт небезпечніший, ніж це здається на перший погляд, — бо він зовсім не стандартний. Його цинізм ховається під певною артистичністю. Якщо мене там не дуже общипали, то лише тому, що коли я прийшов туди, в мене вже був досить міцний дзьоб і добре нагострені пазурі.

Але взагалі, говорячи про паризьке життя, можна сказати, що кожен, хто вийде з цього млина, почуває себе трохи стомленим, особливо коли він, як я, виходить лише для того, щоб знову туди повернутись. Тільки згодом починаєш розуміти, що твої успіхи — це піррові перемоги.

Мій міцний від природи організм досить успішно опирався тому життю, але нерви виснажились.

Париж, проте, має одну перевагу над усіма іншими центрами культурного життя. Я не знаю іншого міста в світі, де зародки науки, мистецтва, різних загальнолюдських ідей так витали б у повітрі і всотувалися в людські уми, як там. У Парижі не лише мимоволі засвоюєш усе найновіше з розумової діяльності людства, але водночас стаєш багатогранним, більш інтелігентним і культурним. Так, повторюю, — більш культурним, бо в Італії, Німеччині й Польщі я зустрічав дуже розумних людей, які проте не хотіли припускати, що може існувати щось за межами їхнього благотворного впливу; вони були настільки замкнутими, що для тих, котрі не хотіли відмовлятися від власного світогляду, спілкування з ними було просто неможливим.

У Франції ж, точніше кажучи — в Парижі, такого немає. Як стрімкий потік обточує камінці, тручи їх один об одного, так течія життя шліфує тут розум людей, робить їх вільнодумними. Природно, що під таким впливом і мій кругозір став кругозором освіченої людини. Я можу багато що зрозуміти; я не здіймаю крику, мов той павич, коли почую щось суперечне моїм поглядам або зовсім нове для мене. Може, така терпимість до різних поглядів призводить до якоїсь байдужості і позбавляє бажання діяти, але я вже не зможу стати іншим.

Розумові течії захоплювали мене. Світське життя, салони, будуари, клуби забирали значну частину мого часу, але не поглинали його повністю. Я завів багато знайомств у світі науки й мистецтва і жив життям цього світу, та, мабуть, живу ним і досі. Через вроджену допитливість я дуже багато читав, а тому що легко засвоюю прочитане, можу сказати, значно поповнив свою освіту і йду більш-менш у ногу з розумовим прогресом свого століття.

Я теж людина, що глибоко пізнала саму себе. Іноді я подумки посилаю до біса своє друге "я", яке стежить за мною, критикує мене, не дає віддатись повністю жодному враженню, жодній дії, жодному почуттю, жодній насолоді чи пристрасті.