Без догмата - Сторінка 17

Наші душі нестримно тягнуться вгору, а їхні лагідно й просто слались над землею. Ті з нас, у кому більш сильний дух Еллади, потребують, щоправда, краси, поспішливо шукають її всюди, але й вони підсвідомо жадають, щоб у Аспазії були очі Дантової Беатріче. Такі бажання притаманні й мені. Як подумаю, що ця прекрасна тварина Лаура належить мені й належатиме, доки я цього хотітиму, мене охоплює подвійна радість: я радію як чоловік і як поклонник краси; та все ж мені чогось не вистачає і я не маю чим дихати. На вівтарі мого грецького храму стоїть мармурова богиня, але мій готичний храм порожній. Я визнаю, що мені трапилося щось близьке до досконалості, проте не можу позбутися думки, що за цією досконалістю — морок. Колись я думав, що слова Гете: "Будьте подібні до богів і тварин" є найвищим виявом життєвої мудрості, а тепер, коли я виконую цей заповіт, то відчуваю, що в ньому слід було що згадати ангела.

17 квітня

Сьогодні Девіс застав мене, коли я сидів на стільчику біля ніг у Лаури, поклавши голову їй на коліна. Його безкровне лице й пригаслі очі ані на секунду не втратили свого байдужого й пригніченого виразу. Нечутно, мов привид, ступаючи в своїх м'яких капцях з вигаптуваними на них індійськими сонцями, він пройшов повз нас до сусідньої кімнати, де розміщена бібліотека. Лаура була прекрасна в ту мить, її очі спалахнули нестримним гнівом. Я підвівся й чекав, що буде далі. Мені спало на думку, що, може, Девіс вийде з бібліотеки з револьвером у руці. Я вирішив, що тоді викину його через вікно разом з його пледом, револьвером та індійськими капцями. Але він не вийшов. Я чекав довго й даремно. Не знаю, що він там робив: чи роздумував над своїм горем, чи плакав, а може, залишився зовсім байдужим. Зійшлися ми всі троє тільки за сніданком і сиділи так, ніби нічого не сталося. Може, це моя фантазія, — але мені здалося, що Лаура кидає на Девіса грізні погляди, а крізь його звичайну апатію прозирає якесь страждання. Мушу признатись, що така розв'язка була для мене неприємнішою, ніж будь-яка інша. Потім цілий день перед моїми очима стояло його обличчя, ось і зараз воно стоїть переді мною, як німий докір. Я не забіяка, але готовий відповідати за свої вчинки; зрештою я шляхтич і волів би, щоб той чоловік не був такий малий, хворий, беззахисний, словом — такий жалюгідний хирляк. Мені так гидко на душі, немов я надавав ляпасів паралітикові,— рідко коли я відчував таку відразу до самого себе.

Однак ми, як завжди, поїхали на прогулянку по морю — я не хотів, щоб Лаура подумала, ніби я не хочу цього робити через Девіса; але там ми вперше посперечались. Я відверто розповів їй про мої докори сумління, а коли вона почала висміювати мене, то сказав їй прямо:

— Тобі не личить цей сміх, а ти завжди пам'ятай, що тобі можна робити все, крім того, що тобі не личить.

Тоді вона насупила свої зрослі брови й гірко промовила:

— Після того, що між нами сталося, ти можеш ображати мене ще безкарніше, ніж Девіса.

Коли я почув такий докір, то мені не лишалося нічого іншого, як вибачитись перед нею; ми скоро помирилися, й Лаура почала розповідати про себе. Я ще раз мав нагоду переконатись у її кмітливості. В усіх жінок, яких я знав, у схожих ситуаціях з'являлось непереборне бажання розповісти свою історію. Я їх за це не звинувачую, бо розумію, що їм хотілося виправдатись і перед собою, і переді мною; ми, чоловіки, такої потреби зовсім не відчуваємо. Однак я ніколи не зустрічав жінки, такої розумної, щоб вона могла у своїх розповідях зберігати певну естетичну міру й бути досить правдивою, щоб не брехати, виправдовуючи себе. Я можу послатися на всіх чоловіків, які теж можуть підтвердити, що подібні історії падіння неймовірно схожі одна на одну й тому нестерпно нудні. Лаура теж почала розповідати про себе з якимсь надмірним самозадоволенням, але на цьому й скінчилась її подібність до інших грішних ангелів. В тому, що вона говорила мені, може, було трохи бажання похизуватися оригінальністю, але зовсім не було наміру зобразити себе жертвою. Знаючи, що перед нею скептик, вона не хотіла наражатись на поблажливу недовірливу посмішку. Її відвертість межувала з зухвальством і здавалася б цинічною, якби не була свого роду життєвою системою, в якій естетика повністю заміняла етику. Лаура хотіла, щоб у її житті були риси Аполлона, а не горб Полішинеля, — ось її філософія! За Девіса вона пішла не просто заради його мільйонів, а для того, щоб з їхньою допомогою зробити собі життя, наскільки це в людській змозі, красивим не в обивательському, а в найвищому естетичному значенні цього слова. Зрештою вона не відчуває по відношенню до чоловіка ніяких обов'язків, бо зарані про все його попередила; в неї до нього стільки жалості, скільки й огиди. А тому, що йому тепер усе байдуже, їй не треба більше з ним рахуватись, він для неї ніби вже помер. Вона ще додала, що взагалі не рахується ні з чим, що порушує красу життя. Громадська думка мало її обходить, і я глибоко помиляюсь, якщо думаю інакше. З моїм батьком вона заприятелювала не через його великі зв'язки, а тому, що він був для неї шедевром людської породи. Мене вона кохає давно. Вона розуміє, що я більше цінував би її, якби важче завоював, але вона не хотіла торгуватися зі своїм щастям.

Дивне враження справляли на мене такі принципи, вимовлені її чудовими вустами, голосом м'яким, лагідним, але з металевими нотками. Говорячи, вона підсмикувала сукню навколо своїх ніг, немов хотіла звільнити мені місце поруч із собою. Часом вона то проводжала очима чайок, що пролітали над морем, то знову вдивлялась у моє обличчя, ніби намагаючись щось прочитати на ньому. Я задоволено слухав Лауру, знаходячи в її словах докази, що я розгадав цю жінку. Хоч було в них і щось зовсім нове для мене. Незважаючи на схиляння перед її розумом, я вважав, що її вчинки скоріше інстинктивні й здебільшого залежать від її натури; я не припускав, що вона здатна створити цілу теорію для підтримання й виправдання своїх нахилів. Це певною мірою підняло її в моїх очах: виявилося, що тоді, коли я підозрював її в різних дріб'язкових розрахунках, вона чинила тільки згідно зі своїми принципами, може, поганими й навіть страшними, та все ж принципами. Наприклад, мені здавалося, що вона в душі розраховує вийти за мене заміж після смерті Девіса, — зараз вона довела мені, що я помилявся. Вона першою заговорила про це. Призналася, що коли б я попросив її руки, вона, мабуть, не змогла б відмовити, бо кохає мене сильніше, ніж я думаю (в цю мить, присягаюсь, я побачив, як її обличчя й шия залились краскою). Однак вона знає, що цього ніколи не буде, що рано чи пізно я з легким серцем покину її, та що з того? Ось вона занурює руки в воду й відчуває чудову прохолоду: то невже ж треба позбавити себе цієї втіхи, знаючи, що за хвилину сонце висушить холодну вологу на її руках?

Так мовлячи, Лаура перехилилась через борт човна, при цьому груди її під сукнею окреслились в усій своїй бездоганній красі, занурила в воду руки, потім простягла їх до мене, мокрі, порожевілі, наче просвічені сонцем.

Я схопив ці мокрі руки, а вона, ніби вторячи моїм почуттям, озвалася ніжним, пестливим голосом:

– Іди!..

20 квітня

Учора я цілий день не бачив Лаури, вона була нездорова. Застудилася, сидячи допізна на балконі, й від простуди в неї заболіли зуби. Яка нудьга! На щастя, ще позавчора ввечері приїхав до Девіса лікар, який тепер весь час буде коло хворого. Якби не він, я не мав би до кого слова мовити. Це молодий італієць, подібний до грудки вугілля, малий, чорний, з величезною головою й бистрими очима. Він здається дуже інтелігентним. Очевидно, з першого ж вечора він розібрався в ситуації, сприйняв її як цілком природну, потім без вагання визнав мене справжнім господарем дому. Я не міг утриматись від посмішки, коли, прийшовши сьогодні вранці, спитав мене, чи може він побачити "пані графиню" й призначити їй ліки. В цій країні панують оригінальні звичаї. Скрізь в інших країнах, коли на заміжню жінку падає підозра, що вона зраджує чоловіка, все світське товариство, часто з бездумною жорстокістю, переслідує і цькує її. А тут навпаки: так шанобливо ставляться до кохання, що всі відразу ж стають на бік жінки й починають таємно підтримувати закоханих. Я сказав італійцеві, що запитаю пані графиню, чи вона захоче побачитися з ним. І от сьогодні після сніданку я вторгся в будуар до Лаури. Вона впустила мене неохоче, тому що обличчя в неї трохи підпухло, їй не хотілося показуватись мені в такому вигляді. Справді, поглянувши па неї, я пригадав свої уроки живопису. Я ще тоді завважив, що, малюючи портрет сучасника, можна допустити різні неточності, навіть внести певні зміни, але якщо передано вираз, "ідею" обличчя, подібність від цього не втрачається. Інша річ, коли копіюєш класиків: будь-яка неточна лінія, будь-яке відхилення порушує гармонію обличчя, змінює його. Зараз прикладом цього могла бути Лаура. Обличчя в неї було ледь припухле, я майже не помітив цього, бо Лаура вперто поверталась до мене здорового щокою. Але очі в неї трошки почервоніли, а повіки злегка набрякли, — і от обличчя вже змінилося, втратило свої гармонійні риси, стало не таким гарним, як завжди. Звичайно, я вдав, що не помітив цього, проте Лаура приймала мої пестощі занепокоєно, наче її мучили докори сумління. Очевидно, вона вважає флюс смертним гріхом.

Нічого не скажеш, своєрідні принципи І В мене теж, безсумнівно, душа стародавнього грека, та проте, крім язичника, в мені є ще щось інше. Лаура зі своєю філософією може коли-небудь стати дуже нещасною. Я ще розумію, що можна зробити своєю релігією поклоніння красі взагалі, але поклонятися власній красі — це означає готувати собі нещастя. Що ж це за релігія, яку може похитнути перший-ліпший флюс, а прищик на носі здатний знищити її дотла!

25 квітня

Треба все-таки їхати до Швейцарії — спека стає нестерпною. Та ще й час від часу налітає сироко, наче гарячий подих Африки. Щоправда, море охолоджує цей подих пустелі, однак він дуже неприємний.

На Девіса сироко впливає дуже погано. Тепер лікар пильнує, щоб він не зловживав морфієм, тому Девіс буває або вкрай роздратований, або впадає в глибоку апатію.