Без догмата - Сторінка 32

І замість цього я висловив бажання про відати пані Целіну. Анелька вийшла спитати її, чи зможе вона мене прийняти, і, повернувшись через хвилину, сказала:

— Мама просить тебе зайти зараз.

Ми пішли вдвох у другу половину будинку, і тітка з нами. Мені хотілося сказати Анельці щось приємне, щоб її заспокоїти, але заважала тітчина присутність; однак я подумав, що, може, краще буде, коли саме при ній я скажу Анельці те, що хочу. Отож я зупинився біля дверей пані Целіни й промовив:

— Дай мені руку, люба моя сестричко…

Анелька простягла мені руку. Я відчував, що вона мені вдячна за це слово "сестричко", що в неї камінь з душі звалився, і своїм щирим потиском руки вона хоче сказати мені: "Будемо друзями, простимо одне одному все!"

— Бачу, що між вами буде злагода, — буркнула тітка, дивлячись на нас.

— Буде, буде! Він такий добрий! — вигукнула Анелька.

І справді, в цю хвилину моє серце було сповнене доброти. Ввійшовши до кімнати пані Целіни, я привітався з нею дуже сердечно, а вона відповідала мені трохи вимушено; видно було, що якби вона не боялась образити тітку, то говорила б зі мною зовсім холодно. Однак я не звинувачую її за це; в неї було надто багато підстав ображатись на мене. А може, вона вважає, що і в продажу маєтку я теж певною мірою винен, бо якби свого часу повівся інакше, всього цього могло б і не статися.

Пані Целіна дуже змінилась. Останнім часом вона вже не підводиться з крісла на коліщатках, у якому її в гарну погоду вивозять у сад. Її завжди худорляве обличчя тепер так змарніло, що стало як воскове. Видно, що колись вона була дуже вродливою і все життя була дуже нещаслива.

Я став розпитувати її про здоров'я і висловив надію, що животворний вплив весни відновить її сили. Пані Целіна слухала мене, сумно посміхаючись і похитуючи головою; потім з очей її покотилися дві великі сльози, яких вона не витирала.

— Ти знаєш, що Глухів продано? — звернулась вона до мене.

Напевно, думка про це не залишала її ні на хвилину, це були її довічне горе, її постійна гризота, її нещастя.

Почувши материне запитання, Анелька враз спалахнула. То був неприємний рум'янець — рум'янець роздратування й сорому. А я відповів:

— Знаю. Може, це ще можна виправити, тоді ще нічого не втрачено, а якщо не вдасться виправити, то треба покоритися волі божій.

Анелька глянула на мене з вдячністю, а пані Целіна сказала:

— Я вже не обманюю себе.

Хоч це була неправда, вона ще сподівалась. Вона не відводила очей від моїх губів, чекаючи слова, яке зміцнило б її таємну надію, а я, бажаючи бути великодушним до кінця, промовив:

— Кожен мусить підкорятись необхідності, і важко когось за це звинувачувати, але, з другого боку, я вважаю, люба тітонько, що немає на світі таких перешкод, яких не можна було б перебороти витривалістю й відповідними засобами.

І я почав розповідати, що чув про випадки, коли продаж був визнаний недійсним через неправильно оформлену купчу. Відверто кажучи, це була неправда, але я бачив, що мої слова — просто цілющий бальзам для серця пані Целіни. Крім того, посередньо я виступав на захист Кроміцького, хоч і не називав його. До речі, ім'я його ні разу ніхто при мені теж не назвав.

Та все ж треба сказати правду. Великодушність тільки почасти диктувала мені мої слова, головним же чином я говорив усе це для того, щоб завоювати Анельчину симпатію й показати себе перед нею добрим і благородним.

Анелька теж була мені вдячна, бо коли ми з тіткою нарешті вийшли, вона побігла за нами й, простягнувши до мене руки, сказала:

— Дякую тобі за маму.

У відповідь я мовчки взяв її руку й поцілував.

Тітка теж була зворушена моєю добротою. Розставшись з нею, я запалив сигару й попрямував у сад, щоб на самоті розібратися в своїх враженнях і впорядкувати думки. Але в саду зустрів молодого лікаря Хвастовського, який вийшов на свою ранкову прогулянку. Оскільки мені хотілося прихилити до себе всіх у Плошові, я підійшов до нього й почав розпитувати про здоров'я пані Целіни, підкреслюючи свою повагу до його знань та авторитету. Я бачив, що це дуже лестило його самолюбству, він скоро забув про свою демократичну пильність, перестав наїжуватись при кожному слові й почав розповідати мені про хворобу Анельчиної матері з якимсь захопленням, притаманним молодим адептам науки, яких ще не отруїли сумніви. Він щохвилини вживав латинські терміни, наче розмовляв з іншим лікарем. Його кремезна постать, упевненість у словах і поглядах справили на мене гарне враження, я побачив у ньому представника тієї нової, зовсім не подібної до "геніїв без портфеля" генерації, про яку мені стільки розповідав Снятинський. Прогулюючись довгими алеями парку, ми врешті завели одну з так званих "інтелігентних розмов", які полягають головним чином у перерахуванні авторів і назв книжок. Те, що Хвастовський знає, він знає, напевне, грунтовніше від мене, але я за своє життя прочитав більше і цим, здається, дуже здивував його. Іноді він поглядав на мене майже вороже, наче вважав, що людина, яку він зараховував до аристократів, привласнює чужі права, якщо вона дозволяє собі знати такі-то книжки чи таких-то авторів. Зате я викликав його прихильність своїм вільнодумством. Щоправда, мій лібералізм полягає в тому, що я припускаю все, бо у всьому сумніваюсь, однак уже тільки те, що людина з моїм багатством і становищем у світі не стала реакціонером, заприязнило мене з молодим радикалом. Під кінець нашої розмови ми вже ставились один до одного, як люди, що цілком порозумілись і знайшли спільну мову.

Гадаю, що з часом лікар Хвастовський вважатиме мене винятком із загального правила. Я вже давно помітив, що в Польщі так само, як кожен шляхтич має "свого" єврея, на якого не поширюється його неприязнь до всіх євреїв, так і кожен демократ має "свого" аристократа, до якого відчуває особливу симпатію.

Перед тим як ми розійшлись, я спитав Хвастовського про його братів. Він розповів, що один з них відкрив бровар у Плошові, про це я вже знав раніше з тітчиного листа; другий має у Варшаві книгарню, де продають підручники; а третього, який закінчив комерційну школу, Кроміцький взяв своїм помічником на схід.

— Найкраще йдуть справи у броварника, — сказав молодий лікар, — але всі ми працюємо завзято й, може, чогось досягнемо. Яке щастя, що батько втратив маєток; інакше були б ми glebae adscripti[38], сиділи б кожен у своєму сільці й, може, врешті ще й розорилися б, як батько.

Незважаючи на те, що думки мої не просто були зайняті, а поглинуті чимось іншим, мені було досить цікаво слухати лікаря. Отже, подумав я собі, ці люди не надто "рафіновані", але й не животіють у неуцтві. Виявляється, що в Польщі є люди, здатні щось робити, які становлять здорову ланку між розквітом культури й варварством. Може, такі суспільні верстви утворюються тільки в великих містах і весь час поповнюються синами збіднілої шляхти, що, маючи міцні м'язи й нерви, через необхідність засвоюють міщанську традицію праці. Я мимоволі пригадав, як одного разу Снятинський кричав мені вслід на сходах: "З вас уже нічого путнього не вийде, з ваших дітей ще можуть бути люди; але вам треба спершу розоритись, бо інакше й ваші внуки не візьмуться за роботу!" А от сини Хвастовського взялися за неї і прокладають собі дорогу в світ тільки власними руками. Якби в мене не було багатства, я теж мусив би якось давати собі раду і, може, розвинув би в собі ту енергію, якої мені завжди бракувало в житті.

Лікар скоро попрощався зі мною, він мав відвідати пацієнта в Плошові. То був молодий студент варшавської духовної семінарії, син плошівського селянина. В нього була остання стадія туберкульозу. Тітка поселила його у флігелі й щодня провідувала разом з Анелькою. Довідавшись про це, я теж пішов до нього і, понад усяке сподівання, побачив замість умираючого чоловіка юнака з худорлявим, але рум'яним обличчям, енергійного й життєрадісного. Проте лікар казав, що це останній спалах лампади. Молодого ксьондза доглядала його мати, яка з вдячності до тітки вилила на мене такий потік благословінь, що я міг у ньому втопитись.

Анелька не прийшла того дня провідати хворого; вона весь час сиділа біля матері. Я побачив її лише під час обіду, на якому була й пані Целіна — її привозять щодня обідати в кріслі. Те, що Анелька весь день не відходила від матері, було цілком природно, але мені здалося, ніби вона уникає зустрічі зі мною. Наші стосунки мають поступово якось налагодитись, хоч спочатку ми будемо почувати себе ніяково й вимушено. Анелька така чутлива, вразлива й добра, що не зможе залишатись байдужою до становища, в якому ми опинились, крім того, їй не вистачає великосвітського досвіду, який допомагає зберігати зовнішню невимушеність у найскладніших ситуаціях. Така витримка з'являється з віком, коли починають висихати живі джерела почуттів і душа стає приземленою.

Що стосується мене, то я дав зрозуміти Анельці: не відчуваю до неї ні образи, ні ненависті,— так підказало мені серце. Я вирішив ніколи не говорити з нею про минуле, тому сьогодні не шукав нагоди порозмовляти з нею віч-на-віч. Під час вечірнього чаю ми розмовляли на загальні теми, про те, що чувати в нас і за кордоном. Тітка розпитувала мене про Клару, яка дуже її зацікавила; я розповів усе, що знав про неї; розмова непомітно перейшла взагалі на артистів. Тітка вважає артистів людьми, яких Господь бог створив для того, щоб було кому іноді влаштовувати благодійні вистави й концерти на користь бідних. Я ж твердив, що артист, якщо серце в нього чисте й сповнене любові до мистецтва, а не марнослав'я, може бути найщасливішою людиною в світі, бо весь час стикається з чимось нескінченним, ідеально прекрасним. З життя приходить всіляке зло, мистецтво ж приносить лише щастя. Це моє глибоке переконання, підтверджене досвідом. Анелька мене підтримала, я тому й записую цю розмову, що мене вразило одне її зауваження, просте, але для мене дуже значуще. Коли ми говорили про радість, яку дає мистецтво, вона сказала: "Музика дає найбільшу втіху". В її словах я відчув мимовільне признання, що вона нещаслива й усвідомлює це. Хоча в мене й раніше не було в цьому ніякого сумніву.

Хіба таке обличчя буває в щасливої жінки? Вона ще погарнішала, з виду ніби спокійна, навіть весела, однак не світиться тією радістю, що випромінюється з душі, в ній помітна якась зосередженість.