Без догмата - Сторінка 9

Проте якийсь страх, кажучи словами Гомера, вхопив мене за волосся. Я злякався не Анельки, а того рішення, що могло бути прийняте. Але я поцілував їй руку і сказав якомога веселіше:

— Ти дуже славна й мила, а про мене не турбуйся, зовсім нічого не сталося… Це я повинен турбуватися, щоб тобі було тут добре, адже ти — гість у Плошові.

Я знову поцілував їй ручку, цього разу навіть обидві. Все це ще можна було в крайньому випадку вважати виразом родинних почуттів, і — така жалюгідна людська натура — усвідомлення цього надавало мені сміливості, наче та хвіртка, за якою можна сховатись. Я називаю це боягузтвом, бо мені доведеться відповідати лише перед самим собою і більше ні перед ким, а себе вже ніяк не обдурю. Зрештою передчуваю, що не відповідатиму навіть перед самим собою, — почуття завжди заводили мене, куди самі хотіли, а мої почуття до Анельки цілком заволоділи мною. Я ще й досі відчуваю блаженство від дотику губами до її руки — й моєму жаданню немає меж. Раніше чи пізніше я сам зачиню хвіртку, через яку ще сьогодні міг би вирватись на волю. А чи я справді ще міг втекти? Так, якби мені щось допомогло.

А втім, цілком очевидно, що Анелька кохає мене. Все підштовхує мене до неї.

Сьогодні я запитав себе: якщо це неминуче, навіщо я відтягаю?"

І знайшов таку відповідь: я не хочу щось втратити з тих хвилювань, переживань, вражень, з чарівності недомовлених слів, запитальних поглядів, чекання. Хочу повністю навтішатися своїм романом. Я дорікав жінкам, що для них форма зовнішнього вияву почуттів важливіша, аніж саме почуття, а тепер і я намагаюсь не пропустити жодного з цих виявів. Коли чоловік уже не молодий, йому вони дуже потрібні. До того ж я часто помічав, що чоловіки з підвищеною вразливістю мають у своїх характерах щось жіноче. Я ж, крім усього, в коханні трохи епікуреєць.

Після розмови з Анелькою, про яку я розповів вище, в нас обох став чудовий настрій. Увечері я допомагав їй вирізати абажури, бо при цьому міг доторкатися до її рук та сукні. Я навмисне перешкоджав їй, а вона, розвеселившись, мов дитина, по-дитячому раз у раз вверталась до тітки, повторюючи монотонною скоромовкою, якою іноді скаржаться маленькі дівчатка:

21 лютого

Понесла ж мене лиха година до Варшави, на прийом до радника С., де зібралися самі чоловіки. Радник С. намагається збирати в себе представників різних таборів, щоб за чаєм з тартинками легше з ними порозумітися, хоч, власне кажучи, мабуть, він і сам добре не уявляє собі, в чому має полягати це порозуміння. Я як людина, що майже весь час живе за кордоном, приїхав на це зібрання, щоб дізнатися, що відбувається в головах моїх земляків, і послухати їхні розумування. Людей зібралось багато, тому було нудно і все було так, як звичайно бував на велелюдних зібраннях. Люди з однаковими поглядами збиралися групками в окремих кімнатах і розмовляли про те, що їх цікавило, підтакували один одному, обмінювались приємними словами тощо. Я познайомився з багатьма тутешніми радниками й представниками преси. За кордоном існує велика різниця між письменником і журналістом. Там письменника вважають художником і мислителем, а журналіста — ремісником (не можу підшукати іншого слова). Тут цієї різниці не існує, і представників обох категорій охрестили одним спільним іменем: літератор. Більшість із них займається одночасно і журналістикою і літературою. Загалом усі вони більш порядні люди, ніж іноземні журналісти. Я не люблю газет і вважаю їх лихом, від якого страждає людство. Швидкість, з якою вони ознайомлюють людей з подіями, не виправдовує поверховості цієї інформації і тієї нечуваної плутанини, яку вона породжує в громадській думці; цього не може не помітити будь-яка неупереджена людина. Через газети люди втратили здатність відрізняти правду від брехні, зникло почуття справедливості, поняття про законність і беззаконня, зло знахабніло, кривда почала говорити мовою справедливості,— одне слово, душа людства стала Аморальною і сліпою.

На тому зібранні був, між іншим, і Ставовський, якого вважають найрозумнішою головою в таборі крайніх прогpecиcтiв. Він говорив як людина здібна, але водночас хвора двома хворобами: хворобою печінки і ячества. Він носиться зі своїм "я", наче з повною склянкою води, і, здається, завжди каже: "Обережно, бо розіллю". Цей страх через навіювання передається всім, хто його оточує, настільки, що зі Ставовським ніхто не насмілюється сперечатись. Його авторитет підтримується ще іншим — він вірить у те, що каже. Цього чоловіка даремно вважають скептиком. Навпаки, в нього темперамент, як у давніх фанатиків. Якби Ставовський народився більш як сто років тому і засідав у трибуналі, він би засуджував людей до виривання в них язика за блюзнірство, як це робили в ті часи. Нині його фанатизм спрямований на інше — сьогодні Ставовський сповнений ненависті до того, що в ті часи відстоював би, але, по суті, це той самий фанатизм.

Я зауважив, що наші консерватори оточують Ставовського не тільки з цікавості: вони обережно заграють з ним. У нас, а може, і всюди, ця партія не визначається особливою відвагою. Кожен консерватор підходив до Ставовського, солодко дивлячись на нього, і на лобі в нього наче було написано: "Хоч я, пане, й консерватор, однак…" І це "однак" було немов переддвер'ям якогось розкаяння та всіляких поступок. Це було цілком очевидно, і коли я, скептично ставлячись до всіх партій, почав сперечатися зі Ставовським не як представник якоїсь партії, а просто як людина, що в даному питанні дотримується іншої думки, моя зухвалість викликала загальний подив. Ішлося про так звані експлуатовані класи. Ставовський почав розводитись про їхнє безвихідне становище, про їхню слабість, нездатність оборонятись, і навколо нього вже стовпилося чимало людей, коли я перебив його:

— Скажіть, будь ласка, ви визнаєте теорію Дарвіна про боротьбу за існування?

Ставовський, за фахом природознавець, охоче перейшов на цю тему.

— Звичайно! — відповів він.

— У такому разі дозвольте сказати вам, що ви непослідовні. От коли б я, як християнин, заступався за слабих, беззахисних, пригноблених, це було б слушно: мені Христос так велів. Але ви з позиції боротьби за існування повинні були б сказати собі: "Вони слабі й дурні, тому мають стати чиєюсь здобиччю, — такий основний закон природи, — отже, хай їм біс!" Чому ж ви цього не кажете?… Поясніть мені таке протиріччя!

Чи тому, що Ставовський оторопів від опозиції, до якої він не звик, чи справді ніколи не замислювався над цими речами, але він не знав, що відповісти, зніяковів і не здогадався навіть ужити слово "альтруїзм", яке теж, власне кажучи, досить беззмістовне.

Після цієї розмови почався масовий перехід консерваторів на мій бік, і я легко міг би стати героєм вечора, але був уже пізній час, мені стало нудно й хотілося на ніч повернутися до Плошова. Всі теж поволі починали розходитись…

Я вже був у шубі й трохи нетерпляче шукав своє пенсне, яке запропало кудись між шубою і сюртуком, коли Ставовський, мабуть, придумавши відповідь, підійшов до мене й промовив:

— Ви запитували мене, чому я…

Але я перебив його, бо все ще шукав пенсне і, не знаходячи, злився.

— Пане, відверто кажучи, це питання мене не цікавить, — сказав я. — Ви бачите, що вже пізно, всі розходяться, а, крім того, я приблизно здогадуюсь, що ви можете сказати, тому дозвольте побажати вам доброї ночі.

Здається, цією останньою відповіддю я нажив собі в ньому смертельного ворога.

До Плошова я приїхав о першій годині ночі і був дуже приємно здивований: Анелька дожидалася мене, щоб напоїти чаєм. Вона була в їдальні, зовсім одягнена, тільки волосся вже було зачесане на ніч. Радість, яку я відчув, побачивши її, показала, як глибоко Анелька закралася в моє серце. Яка мила істота, і яка вона була славна з косами, укладеними низько на потилиці!

Досить сказати мені лише одне слово, і через місяць чи два я матиму право розплести ці коси, розпустити їх на плечі! Не можу й думати про це спокійно. Аж не віриться, щоб щастя могло так легко дістатись.

Я почав картати її, що вона ще не лягла спати, але вона відповіла:

— Мені аніскілечки не хотілося спати, тому я впросила маму й тітоньку, щоб вони дозволили мені зачекати на тебе. Мама трохи опиралася, мовляв, так не годиться, але я пояснила їй, що ми ж із. тобою родичі, і знаєш, хто став на мій бік? Тітонька.

— Славна тітонька! Ти питимеш зі мною чай?

— Охоче.

І вона заходилася поратись коло столу, наливала чай у чашки. Я бачив її проворні й зграбні руки, які мені хотілося цілувати. Час від часу зводила на мене очі, але, зустрівшись з моїм поглядом, відразу опускала повіки. Стала нарешті розпитувати мене, як я провів вечір і яке в мене склалося враження від нього. Ми обоє розмовляли тихо, хоча спальні тітоньки й Анельчиної матері були далеко, і ми не могли розбудити їх. Між нами виникла якась сердечність і довірливість, як справді буває між родичами, котрі дуже люблять одне одного.

Я розповідав Анельці про те, що бачив і чув, так як розповідають другові. Потім говорив про загальне враження, яке справляв тутешнє товариство на людину, що приїздить з чужих країв. Анелька слухала мене мовчки, широко розкривши очі, щаслива, що я так втаємничую її в мої думки.

Потім вона сказала:

— Чому ти, Леоне, не напишеш про це? Що мені таке не спадало на думку — це не дивно, але ж воно тут нікому не спадає на думку.

— Чому я не пишу? — мовив я. — Та з багатьох, дужо з багатьох причин, про які я колись розповім тобі,— але, до речі, може, й тому, що немає в мене нікого, хто б мене частіше, так як оце ти, запитував: "Чому ти нічого не робиш, Леоне?"

Ми обоє замовкли. Ще ніколи Анельчині вії не опускались так низько на щоки, і я, здається, майже чув і бачив, як билося її серце під сукнею. Адже вона справді могла надіятись, що зараз я докінчу, скажу: "Ти хочеш бути завжди зі мною і отак запитувати?" Але мені надто подобалось так балансувати на схилах, коли все зависає, ніби на нитці, я так тішився тим серцем, яке билося наче в мене на долоні, що не хотів, щоб це закінчилося.

— Ну, добраніч, — сказав я через хвилину.

І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:

— Добраніч!

І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки.