Бездоганний злочин

- Альберто Моравіа -

Arial

-A A A+

Щоразу, познайомившись з якоюсь дівчиною, я знайомив з нею і Рігамонті, а він, дужчий за мене, завжди відбивав її. Робив я це, може, щоб показати, що й мені щастить на жінок, а може, й тому, що не помічав за ним нічого поганого. Все ж я мало зважав на ту його підступність і мав його за друга.

Усе було б гаразд, якби він робив те делікатно, не так відверто. Але мій приятель поводився аж надто зухвало, наче б мене й не існувало. Бувало, почне залицятись до дівчини при мені або призначає побачення знову ж таки при мені. Звісно, в таких випадках завжди поступиться вихована людина, але йому хоч би що — знай робить своє. Я ж змовчував, щоб при дівчині не затівати сварки.

Раз чи двічі я протестував, але несміливо, бо не вмію виказувати своїх почуттів, і хоч усе в мені кипить, зовні я лишаюся спокійний; ніхто й не здогадається, що в мене на душі. А знаєте, що він відказав:

— Нарікай на себе, а не на мене! Дівчина воліє бути зі мною, отже, я вмію краще догодити!

То була правда, як і те, що він дужчий за мене. Але справжній приятель ніколи не стане відбивати твоєї дівчини.

Словом, після того, як він чотири чи п'ять разів пожартував отак, я настільки зненавидів його, що в барі, де ми разом працюємо, намагався завжди ставати боком або зовсім відвернутись, щоб тільки не бачити його, Тоді я майже не думав про ту кривду, яку вів заподіяв мені, а коли й дивився на нього, то ловив себе на тому, що не можу зносити його взагалі.

Я ненавидів його обличчя, грубе та тупе, з низьким лобом, маленькими оченятами та гачкуватим носом, повними, трохи надутими губами. Ненавидів його волосся, чорне та лискуче, що спадало гривою вздовж скроней. Огидними були й волохаті руки, коли він порався біля кавоварки. Та найбільш відразливим видавався мені його ніс: блідий, ніздрюватий, дугастий, здоровезний, що стирчав на червоному обличчі, мов обтягнута шкірою кістка. Так і хотілося заїхати кулаком у ту носяру, щоб аж хруснув. Та це були тільки марення, бо сам я малий, миршавий, а Рігамонті міг розчавити мене одним пальцем.

Сам не знаю як, але дійшло до того, що я надумав його вбити. Може, думка ця зародилася того вечора, коли ми з ним дивились американський фільм "Бездоганний злочин". Я, власне, не хотів вбивати його насправді, а тільки намагався уявити собі, як би я це зробив. Мені подобалося думати про вбивство перед сном, уранці, перш ніж встати з постелі, навіть удень, коли в барі було мало роботи, а Рігамонті сидів за стойкою на табуретці, схиливши над газетою голову з намащеним чубом.

"Оце візьму товкач, яким розбивають лід, і торохну його по голові", — розважався я собі думкою. Словом, зі мною творилося таке, як ото із закоханим, що цілий день тільки й думає про свою кохану і уявляє, як то він її приголубить, що скаже. Лише коханою у моїй уяві був Рігамонті, а оту насолоду, що інші вбачають у поцілунках та пестощах, давали мені думки про його смерть.

Отак для забавки — бо ж знаходив у цьому втіху — я в уяві до найменших подробиць виробив собі план. А згодом мені захотілось здійснити його; це бажання стало настільки сильне, що я вже не міг утриматись, щоб не перейти до дії. Та, мабуть, як слід не подумав,: бо взявся здійснювати намір, коли все ще марив.

Достеменно так, як ото закоханий, — робиш усе мов у сні, несамохіть, не усвідомлюючи, що чиниш.

За кавою, ніби між іншим, я став йому розповідати, що знаю дуже вродливу дівчину. Але, мовляв, зараз йдеться не про дівчину, що, як завжди, спершу подобається мені, а потім він перехоплює собі; ні, я, мовляв, маю на прикметі красуню, що накинула на нього оком і нікого іншого, окрім нього, і знати не хоче.

Це я повторював йому день у день цілий тиждень, додаючи усе нові докази палкого дівочого кохання і вдаючи, що ревную. Він спершу наче б то байдуже казав:

— Якщо любить, нехай приходить у бар, я її пригощу кавою.

Та потім став нервуватися і щоразу, ніби жартома, допитувався:

— А скажи-но, я все ще подобаюся тій дівчині?

— Авжеж! — одказував я,

— А що вона каже?

— Каже, що без тебе їй світ немилий.

— Але що саме в мені їй подобається?

— Все: ніс, очі, рот, навіть руки твої, коли ти пораєшся біля кавоварки. Геть усе!

Одне слово, усе, що було ненависного в ньому, все, за що я спровадив би його на той світ, мовляв, закрутило голову вигаданій дівчині.

Він усміхнувся, зарозуміло надувся, бо був марнославний і мав себе за велике цабе. Видно, в його дурній голові тільки й думки було, як би познайомитись з тією дівчиною, та пиха не дозволяла йому звернутися до мене.

Аж однієї днини таки не витримав:

— Або познайом мене з нею, або не нагадуй мені про неї! — роздратовано мовив він.

Я чекав цих слів і тут же призначив зустріч на наступний вечір.

Задум мій був простий. О десятій кінчаємо, але у барі до пів на одинадцяту хазяїн відраховує виторг. Я підводжу Рігамонті до залізничного насипу, розводячись про дівчину, яка буцімто чекає нас там.

О чверть на одинадцяту проходить поїзд, і під гуркіт коліс я стріляю у Рігамонті з пістолета "беретта", придбаного заздалегідь на площі Вітторіо. О двадцять на одинадцяту вертаюсь у бар, забираю наче б забутий пакунок, аби господареві потрапити на очі. Не пізніше як о пів на одинадцяту я вже сплю в кімнаті швейцара, де я наймаю розкладачку на ніч.

Той задум я частково запозичив із фільму, передусім те, що стосується часу і поїзду. Задум міг і не вдатися, якщо б мене викрили. Але залишалася насолода від того, що я дав волю своїм почуттям. І я ладен за саму оцю приємність піти на каторгу.

Назавтра ми працювали недовго, бо була субота; і гаразд склалося, бо Рігамонті не розпитував про дівчину, а я про неї не думав. О десятій, яв звичайно, знімаємо свої полотняні куртки і, попрощавшись з господарем, виходимо, опустивши до половини залізну штору на дверях. Бар містився на проспекті, що вів до Кисловодної набережної, а звідти рукою подати до залізниці. На той час останні парочки зійшли з пагорбів парку Рімембранца і перехожих в темному провулку попід деревами не було. Стояв теплий квітневий вечір, небо поволі яснішало, хоча місяць ще не зійшов.

Ми рушили проспектом, — Рігамонті в доброму гуморі поблажливо поплескував мене по плечу, а я заціпеніло тримав пістолет у внутрішній кишені куртки. Біля перехрестя ми зійшли з проспекту на трав'янисту стежинку під залізничним насипом. Тут було значно темніше; це я також врахував. Рігамонті ступав попереду, я за ним. Підійшовши до умовленого місця з ліхтарем неподалік, я промовив:

— Казала, що чекатиме тут... Певно, зараз прийде.

Він запалив сигарету і відповів:

— Офіціант з тебе непоганий, а звідник таки справді неперевершений.

Словом, він і тут ображав мене як хотів.

Місцина була безлюдна. Місяць, що піднімався над нашими головами, освітлював оповиту сизим туманом рівнину, де поміж кущів та куп сміття зміївся сріблястий Тібр. Мені стало трохи моторошно від тієї пітьми, і я мовив скорше собі, аніж Рігамонті:

— От-от має прийти... Бо ж сама на роботі і мусить чекати, поки піде хазяїн.

— Та ні, ось вона! — урвав вів мене.

Я повернувся і побачив темну жіночу постать, що стежиною наближалася до нас.

Згодом мені розповіли, що на тому місці зустрічаються жінки зі своїми клієнтами. Але я цього не знав і мало-помалу вже й сам впевнювався, що я ту дівчину не вигадав і вона насправді існує. Тим часом Рігамонті, певний себе, ступив назустріч, а я несамохіть — за ним. За кілька кроків від нас вона вийшла з темряви на світло ліхтаря. Побачивши її, я мало не перелякався. їй було десь під шістдесят, обличчя напудрене, чорно підмальовані шалені очі, волосся розпатлане, на шиї чорний бант. То була а тих, що шукають найтемніших місць, аби їх не розгледіли... Не збагну, як такі старі ще знаходять собі клієнтів.

Але Рігамонті, ще й не придивившись до неї, зі звичною нахабністю запитав:

— Синьйорина чекає на нас?

—— Атож, — не менш зухвало відповіла та.

Рігамонті підійшов ближче і, зрозумівши свою помилку, сахнувся назад, мовлячи:

— Ох, пробачте, я сьогодні не можу... Ось мій друг...

І він шугнув у темряву під насип.

Я здогадався, що Рігамонті подумав собі, ніби я захотів помститися, після гарненьких дівчат знайомлячи його з отаким страшидлом; збагнув також, що мій бездоганний злочин лопнув, як мильна бульбашка.

Я глянув на бідолашну жінку, що з усміхом, схожим на гримасу карнавальної маски, проказала:

— Голубчику, дай закурити!

Мені стало жаль і її, і себе, і навіть Рігамонті. Ненависть, що досі переповнювала мене, розорялась; сльози навернулися мені на очі, і я подумав, що завдяки цій жінці не став душогубом.

— Не маю, — промовив я, — але візьми оце... Продаси, матимеш якихось тисячу лір.—І я тицьнув їй у руку пістолет, тоді метнувся вбік і під насипом чкурнув до проспекту. Саме промчав поїзд на Вітебро — вагон за вагоном —з освітленими вікнами, розсіваючи іскри серед темної ночі. Я зупинився, дивлячись, як він віддаляється. Послухав трохи, як стихає його гуркіт, і рушив додому.

Наступного дня у барі Рігамонті каже мені:

— Знаєш, я здогадався, що тут щось не те... Але нічого, якщо це жарт, то тобі вдалося розіграти мене.

Глянувши на нього, я відчув, що він вже не такий огидний мені, хоча й усе в ньому було те саме; той же лоб, очі, той же ніс, волосся, ті ж волохаті руки...

І враз мені полегшало, наче б мене пестив квітневий легіт, що ворушив тент перед дверима бару.

Рігамонті подав мені дві чашки кави для клієнтів,; що сиділи на залитій сонцем терасі. І я, беручи ту каву, спитав упівголоса:

— Може, ввечері зустрінемось? Я запросив Амелію.

Він зібрав зі стойки розсипану каву, наповнив мірки, запарив їх окропом і просто, не злостиво відповів:

— На жаль, сьогодні не зможу.

Я поніс каву, почуваючи якесь розчарування, що цього вечора він уже не прийде і не відіб'є в мене Амелії, як досі відбивав усіх інших.