Обдурив

Була п'ятниця, сімнадцяте число, але не в цьому річ. Одягнувшись, я взяв п'ятдесят тисяч лір, усе п'ятитисячними банкнотами, що їх мав віддати Оттавіо, засунув їх у кишеню штанів і вийшов з дому. П'ятдесят тисяч лір — то була частка Оттавіо в одному дільці з фальшивими коштовностями, яке ми разом провернули, і я вже тиждень зволікав з розрахунком. Чекаючи трамвая, я бентежився думкою, що маю віддати ці гроші, які б знадобилися і мені. Він-бо не ризикував нічим, обмежувався тільки тим, що він, метикуватий ювелір, постачав мене товаром. Весь же тягар я взяв на себе, ризикуючи потрапити за грати. Там, у каштановому скверику, я, певне, не виказав би його, і сам потрапив би у холодну, а він і далі спокійно працював би у своїй крамничці з вставленою в око лінзою. Ця думка мучила мене, і, сівши в трамвай, я таки вирішив не дати йому нічого. Але це означало б, що мені до нього, спритного ділка, хоч не потикайся, і я мусив би шукати когось іншого, може, ще гіршого від нього. І, зрештою, для такої чесної людини, як я, це означало б не дотримати слова, а такого ще не бувало. А все ж ой як не хотілось віддавати гроші. Я тримав їх у кишені і раз по раз мацав та ніжно погладжував. Як-не-як — п'ятдесят тисяч, і якби я їх віддав, погасив мій борг, у мене стало б на п'ятдесят тисяч менше.

Поки я отак міркував, хтось торкнув мене за лікоть: то був Чезаре, найбільший злидень, якого я знав ще з часів спекуляції сигаретами на чорному ринку. Він і лишився тим, як то кажуть, "найтеплішим другом", а може, й ще жалюгіднішим. На ньому було вилиняле полатане пальто, застебнуте на всі гудзики, але все одно було помітно його голу шию, без краватки та коміра сорочки. Довга патлата чуприна його була в якомусь пір'ї та пилюці, бо спав він у бараках. Він мене аж перелякав.

— Чезаре, що тут робиш? — збентежено спитав я.

— Зійдемо на хвилину, я хочу поговорити з тобою, — мовив він.

Чомусь на ті його слова у мене зажевріла надія знайти спосіб повернути гроші, що я винен Оттавіо. Я кивнув Чезаре і подався до виходу. Трамвай зупинився, ми зійшли; якраз перед сквериком неподалік від вулиці Вольтурно. Чезаре повів мене у самітне місце, потім зупинився і прошепотів:

— Є тисяча?

— Яка тисяча?

— Тисяча лір... Я вже два дні голодний.

— Браво, вчасно я тебе надибав. Я тільки й думав, де б подіти тисячу лір, — глузливо мовив я.

Він збагнув мою іронію і засмучено попросив:

— Тоді хоч поможи мені.

Я обережно поцікавився, про яку допомогу йдеться.

— Глянь сюди, — змовницьки прошепотів він.

Я опустив очі і на його долоні побачив блискучу монету зі стертими карбами та зображенням жінки.

— Допоможи продати цю римську монету... Гроші поділимо.

Я глянув на монету і вибухнув безпричинним сміхом.

— Це ж підробка... ти пропав, ох, ох, ох... фальшивка.

Я сміявся все нестримніше, а він, злющий, тільки дивився на мене.

— Цікаво б знати, чого ти регочеш? — озвався він нарешті.

Насміявшись, я промовив:

— Про це навіть не кажуть.

— Чому?

— Бо, голубе, навіть діти тепер розбираються у фальшивих монетах...

Пригнічений, він поклав монету у кишеню:

— То позич хоч двісті лір.

Я знову згадав Оттавіо та гроші, які мав віддати йому, і мені сяйнуло розрахуватися з ним. Зрештою, чи не щодня газети повідомляють про людей, що клюнули на гачок фальшивомонетників. Чом би й нам не поталанило?

— Мені жаль тебе, — сказав я Чезаре, — і хочу допомогти тобі... але за умови; якщо тебе застукають, ти мене не знаєш... Я чесний синьйор, якому подобаються римські монети... У мене є гроші... глянь. — Може, через марнославство, я витяг з кишені пачку банкнотів і помахав у нього перед носом. — Ось вони, а ти, коли щось, шахрай... а я ошуканий... Зрозумів?

— Зрозумів, — відразу погодився Чезаре.

Вже певний себе, я вів далі:

— Давай тепер погодимо... Яку ціну придумаємо?

— Тридцять тисяч.

— Ні, це замало, хоча б шістдесят... З них сорок тисяч беру собі, а ти — двадцять... Згода?

— Може б, навпіл?

— Тоді шкода й мови.

— Гаразд, нехай буде двадцять.

— Давай поміркуємо, як це зробити, — провадив я, — ти чорнороб... працював у котловані на будові нової станції, і... знайшов цю монету, взяв її собі... Гаразд?

— Гаразд.

— А потім нагодився я, кажу, що це дорога штука... Треба тільки придумати ім'я римського імператора... Яке?

— Нерон.

— Ні. Нерона ні, бачиш, який ти нетяма... Перон... Його всі в Римі знають. Когось іншого.

Чезаре пошкрябав підборіддя.

— Я знаю тільки Нерона... Інших не знаю.

— Але ж, — мовив я, — їх було принаймні сотня... Веспасіан, наприклад, той з Веспасіанів. Невже не знаєш?

— Ах, так, Веспасіан. Пригадую.

— Але Веспасіан не підійде... Ще засміють... А що там написано на твоїй монеті... Дай-но сюди!

Він дав мені її, і я придивився: літери були, але нечіткі, і годі щось розібрати. Враз мені сяйнула думка, і я випалив:

— Каракалла... той з термів... зрозумів? Каракалла.

— Так, Каракалла.

— Отже, — підсумував я, —з робимо так: ми розійдемося, але не далеко один від одного. Покупця підшукую я... Коли я кашляну, значить, готово, і ти підкочуйся до нього... Гаразд?

— Не сумнівайся.

Ми розійшлися. Чезаре став проходжати сквериком сюди-туди, а я вийшов на тротуар. В цьому місці, як я знав, ішли з вокзалу люди з околиць Рима, провінціали, усе народ сільський, простакуватий, але з тугими гаманцями. Люди ці гадали, що вони хитрі, та це тільки у своєму селі, серед овець та бринзи; в Римі їхня хитрість оберталася наївністю. Я побачив кількох чоловіків з вузликами, дехто з жінками, а дехто сам, але з тих чи інших міркувань вони мені не підходили. Між тим, щоб вдати, ніби когось чекаю, я витяг з портсигара сигарету і запалив. Не знаю чому, за першою затяжкою я похлинувся і закашляв. І той дурень Чезаре кинувся просто до русявого молодика, який від якогось часу крутився під деревом, і торкнув його за лікоть. Це сталося так несподівано, що я не встиг навіть гукнути його. Коли Чезаре говорив, я окинув оком молодика. Невисокий, вдягнутий по-селянська, в легкій курточці з лисячим комірцем, у коричневих оксамитових штанах зуавів та заболочених жовтих юхтових чоботях. Обстрижений наголо, він мав ясне гостре обличчя, а під гострим носом виглядали маленькі русяві вуса. Скидався на шахрая, але, на щастя, мав також селянський вигляд. Він слухав Чезаре здивовано і майже зацікавлено. Нарешті Чезаре всунув у кишеню руку і витяг монету. Цієї миті я збагнув, що мені вже не можна стояти осторонь.

Повертаючи монету в руках, молодик розглядав її, а Чезаре щось пояснював йому.

Я підійшов і поважно промовив:

— Пробачте за нескромність... Це, може, римська монета?

Чезаре отетеріло глянув на мене.

— Та ніби, — неголосно проказав молодик.

Тоді мовив я далі:

— Дозвольте глянути... Бо хочу... я антиквар... дозвольте.

Молодик передав мені монету, і я довго роздивлявся її, вдаючи вельми зацікавленого. Потім обернувся до Чезаре і суворо спитав його:

— Де ти її взяв?

Треба сказати, що Чезаре, обірваний та брудний, був, як завжди, нерішучий.

— Хочете, щоб я сказав?.. Я бідак, — плаксиво мовив він.

— Не бійся, — заспокоїв його я, — я не перевдягнутий поліцейський... Мені можеш сказати. Де ти її взяв?

— Я чорнороб, — відповів Чезаре так само жалібно, — знайшов, коли копав у котловані. Може, скажете, скільки вона варта?

— Варта, і то, певне, чимало... Бо ж то монета часів Імператора Каракалли.

— Точно, Каракалла! — вихопилось у Чезаре. — Хтось називав мені це ім'я.

Тепер настав вирішальний момент, і я різко кинув:

— Скільки?

— Що, скільки?

— Скільки хочеш?

— Давайте шістдесят тисяч лір.

То була чимала сума, і, якби не на такого дурня, як Чезаре, інший би поторгувався: "А скільки ви даєте?"

Я промовив і далі твердо, мовби не бажаючи проминути нагоди:

— Даю п'ятдесят тисяч... Згода?

Я глипнув на молодика і втямив, що він не проти запопасти монету. Той справді запропонував:

— Даю на десять тисяч більше. Віддай мені.

Чезаре підвів очі на мене і сказав майже обурено:

— Він підійшов перший... Мені дуже прикро, але мушу віддати йому.

Молодик, що покусував свої русяві вуса, мовив:

— Але грошей із собою нема... Ходімо зі мною, там віддам.

— Де?

— У квестурі[5].

Чезаре злякано витріщився на нього. Я зрозумів, що необхідно втрутитися, і то найрішучіше. Ставши поміж ними, я промовив:

— Хвилинку... По якому праву? Хто ви такий? Агент?

— Ні, я не агент, — відповів той жартівник, — але й не такий йолоп, як ви собі гадаєте... Хочете збути мені бляшку? Ану, ходімо до квестури... Там з'ясуємо.

Чезаре розпачливо дивився на мене. Я зібрався з духом і сказав:

— Ви помиляєтесь... Справді, коли глянути, він скидається на шахрая, я на його дружка, а ви на простака. Але я його знати не знаю, ви зовсім не простак, а я дійсно антиквар... Монета справжня... і я тут же купую її.

Я звернувся до Чезаре:

— Давай сюди монету і настав руку.

Він послухався, і я, банкнота за банкнотою, відрахував йому п'ятдесят тисяч лір, тих, що мав віддати Оттавіо.

— Це вам наука, — мовив я молодикові, — вмійте відрізнити людей чесних від шахраїв...

— А звідки я знаю? Може, ви змовились? — упирався той.

Тепер, справді купивши ту фальшивку, я розлютився. Здвигнувши плечима, я промовив:

— Змовились, кажеш? Воно й видно, що ти селюк! У бринзі ти, може, щось і тямиш, але не в чесних людях. Отож забирайся на село... Марш звідси!

— Ану, не зводь голосу... Пройдисвіт! — зухвало вигукнув він. — Ти з ким розмовляєш?

— Ти сам пройдисвіт...

— Шахрай! — докинув він.

Я кинувся до нього, щоб увіп'ятись в той його лисячий комір. Тут назбігалося всяких нероб, стали нас розбороняти, а я не міг вгамуватися:

— Іди. бринзою торгуй, неотесо, нетямо, селюк ти.

Він розчинився в натовпі. І тоді я згадав про Чезаре. Кров захолола в жилах, коли я побачив, що його нема. Розборонивши мене з тим молодиком, натовп розійшовся. А Чезаре не було ні на пристанційній площадці, ні в скверику, ні на площі дель Езедра. Він наче в землю запав, а з ним і моїх п'ятдесят тисяч. На моєму обличчі застиг такий розпач, що хтось зупинився:

— Вам недобре?

Аж трусячись від злості, спітнілий, захеканий, обурений, а щодуху кинувся на вулицю Віченца, до крамнички Оттавіо. Як звикле, він був на місці. Гладкий, самовпевнений, довгобородий, вів щось роздивлявся під своєю лупою. Увійшовши, я мало не плачучи звернувся до нього:

— Оттавіо, я не можу дати тобі грошей... Може, візьмеш цю римську монету.

Він спокійно взяв монету, підніс її до ока і, тільки глянувши, зареготав як божевільний. Тоді підвівся і, все ще сміючись, поплескав мене по плечі:

— Підробка, це ж підробка... Ох-ох-ох! Ти погорів!

[5] Квестура — поліцейське управління.