Безіменна гора - Сторінка 3

П'ятьох робітників, які самочинно влаштувалися випити пива на сусідньому схилі, накрило брилою.

Надалі підривники відмовилися закладати вибухівку в безіменну гору.

Знову викликала Земля, правління компанії. Говорив містер Шотвелл.

— Так що саме там негаразд?

— Не знаю, слово честі,— запевнив Моррісон.

— Ви не виключаєте можливість диверсій?

— Схоже на те,— підтвердив Моррісон.— Причини аварій не можуть бути цілком природними. При бажанні хтось міг би завдати великої шкоди: збити з курсу валку ваговозів, заплутати схему зарядів на горі, зіпсувати громовідводи...

— Маєте когось на підозрі?

— У мене тут п'ять тисяч чоловік,— роблячи паузи, нагадав Моррісон.

— Знаю. А тепер слухайте мене. Зважаючи на обставини, рада директорів вирішила надати вам надзвичайні повноваження. Дійте, як вважаєте за потрібне, але справа повинна бути зроблена. Ув'язніть кожного другого, якщо забажаєте, зметіть зі скель тубільців, якщо на вашу думку, це допоможе. Вживіть будь-яких заходів. Відповідальність ляже не на вас. Ми навіть збираємося виплатити чималу премію. Але справа повинна бути зроблена.

— Звісно,— погодився Моррісон.

— Так, але ви не уявляєте собі всієї ваги "Наряда-замовлення 35". Кажучи під великим секретом, невдачі переслідують компанію звідусіль. Розпочато судові справи про відшкодування втрат. Наш страховий поліс не покриває збитки від стихійного лиха. Ми надто глибоко загрузли на цій планеті, щоб кинути її. А вам не залишається нічого іншого, як довести роботу до кінця.

— Зроблю все можливе,— запевнив Моррісон і припинив зв'язок.

Того дня стався вибух на складі пального. Пропало десять тисяч галонів газу Д-12 і загинув вартовий.

— А ви в сорочці народилися,— сказав Моррісон, дивлячися спідлоба на Лернера.

— Авжеж,— кивнув Лернер. Його ще посіріле обличчя вкрилося рясним потом. Він похапцем налив у склянку віскі.

— А потрапив би я туди на десять хвилин пізніше — і був би мені капець. Вважай, пощастило.

— Таки пощастило,— замислено мовив Моррісон.

— До речі,— згадав Лернер,— коли я був на складі, мені здалося, що ґрунт під ногами гарячий. Тоді я не звернув на це уваги. А що, як під землею відбуваються якісь вулканічні процеси?

— Звідки? — заперечив Моррісон.— Наші геологи дослідили кожну п'ядь в окрузі. Ми сидимо на суцільному граніті.

— Моррі,— сказав Лернер,— я вважаю, що ви повинні позбутися цих тубільців.

— Навіщо ж?

— Бо вони — єдина безконтрольна сила. У нашому таборі кожен слідкує за кожним. Отже, це справа рук тубільців. Доведено ж існування психогенних чинників, і вони виявляються, здебільшого, серед первісних племен.

Моррісон кивнув.

— Хочете сказати, що до вибуху причетні потойбічні сили?

Лернер насупився і, не відводячи погляду, відповів:

— А хоча б і так. Варто над цим подумати.

— Якщо їм підвладні духи,— провадив далі Моррісон,— то вони здатні на дещо більше. Еге ж? Наприклад, спрямувати вибухи на горі, збити з курсу ваговози...

— Гадаю, що здатні, якщо прийняти таку гіпотезу.

— Тоді якого біса ловити гав? Якщо вони здатні на таке, то чому не зітруть нас на порох?

— Видно, все-таки, вони чимось обмежені,— пояснив Лернер.

— Дурниці. Ваша теорія надто складна. Значно легше припустити, що комусь із нас не хочеться, щоб була виконана робота. Можливо, йому конкуренти запропонували мільйон доларів. Можливо, це псих. У всякому разі — це той, хто крутиться серед нас. Це той, хто перевіряє схеми зарядів вибухівки, прокладає курс по карті, керує бригадами...

— Стійте! Якщо ви натякаєте...

— Я ні на що не натякаю,— урвав його Моррісон.— А коли вас я скривдив, то вибачайте.

Він ступнув надвір і гукнув двом робітникам:

— Зачиніть його де-небудь. Тільки так, щоб не вибрався.

— Ви перевищуєте свої повноваження,— обурився Лернер.

— Безумовно.

— І даремно. Ви помиляєтесь щодо мене, Моррі.

— У такому разі вибачайте.

Він подав знак робітникам, і Лернера вивели.

Через два дні почалися обвали. Геологи тільки руками розводили. Висували гіпотези, що безупинне використання вибухівки могло призвести до утворення глибоких розколин у гірській породі. Потім розколини поширилися — що ж, спробуй-но перевірити.

Моррісон безжально підганяв людей, але вони почали відбиватися від рук. Декотрі патякали про літаючі об'єкти, вогненні пальці на небі, звірів, що розмовляють людською мовою та біороботів. Навколо них збиралося чимало слухачів. Поночі стало небезпечно пройти табором. Самоправні вартові здіймали стрілянину по всьому, що рухалося і більшості нерухомих об'єктів.

Коли якось пізнім вечором робочий табір обезлюднів, Моррісон не дуже здивувався, бо передчував, що люди не сидітимуть склавши руки. Він засів у своєму наметі і став чекати.

Через деякий час увійшов Рівера і сів на стілець.

— Чекайте біди,— сказав він запалюючи сигарету.

— Від кого?

— Від тубільців. Хлопці пішли до селища.

Моррісон кивнув.

— Що їх підняло?

Рівера відкинувся на стільці і випустив цівку диму.

— Знаєте цього психа Чарлі? Юнака, котрий безперестанку молиться? Так от, він забожився, що бачив одного з отих тубільців біля свого намету. Каже, що почув від тубільця таке: "Ти помреш, і всі ви, земляни, помрете". Сказав і щез.

— Оповитий хмаркою диму? — спитав Моррісон.

— Так,— показав зуби Рівера.— Гадаю, там була хмарка диму.

Моррісон пригадав, про кого йшла мова. Закінчений псих. Класичний

варіант. У нього чорти для зручності говорять його рідною мовою і звідкілясь неподалік, щоб їх легше знищити.

— А скажіть,— мовив Моррісон,— вони пішли туди, щоб вибити чаклунів? Чи психогенних суперменів?

Рівера замислився, тоді відповів:

— Знаєте, містере Моррісон, на мою думку, вони не дуже розбиратимуть.

Здаля донісся сильний розкотистий гул.

— Вони взяли з собою вибухівку?

— От не скажу, але схоже на те.

"Сміхота,— майнуло в голові у Моррісона,— типова поведінка юрби. Денг вищирився б і сказав: "Вагаєшся — бий власну тінь!" Тепер і не скажеш, що в них на умі".

Однак Моррісон відчув утіху від того, що робітники зважилися на якийсь крок. Потаємні психогенні чинники... Хто знає?..

За півгодини перші робітники причвалали до табору; йшли поволі, між собою не говорили.

— Ну як? — спитав Моррісон.— Ніхто з них не втік?

— Де там,— озвався один з робітників,— ми й близько не підійшли до них.

— Що ж сталося? — стривожено вихопилося в Моррісона.

А люди все прибували. Мовчазні, товпилися, не дивлячись одне на одного.

— Що сталося? — загорлав Моррісон.

— Ми не встигли й наблизитися до них. Ми були десь на півдорозі, коли рушив ще один оповзень.

— Нікого з вас не зачепило?

— Ні, сер. Оповзень пройшов оддалік. Але селище тубільців накрило повністю.

— Кепські справи,— глухо сказав Моррісон.

— Так, сер.

Люди скупчилися притихлі, позирали в його бік.

— Що тепер маємо робити, сер?

Моррісон на мить міцно заплющив очі, а тоді звелів:

— Розходьтеся по наметах і чекайте команди.

Обриси робітників розтанули в імлі. Рівера очікувально дивився на Моррісона.

— Приведіть Лернера,— наказав Моррісон.

Тільки-но Рівера пішов, Моррісон увімкнув передавач і почав викликати аванпости.

На душу лягло передчуття чогось неминучого, тож ураган, що налетів через півгодини, не захопив його зненацька. Він устиг посадовити більшість людей у кораблі до того, як їхні намети змело смерчем.

До радіорубки флагманського корабля, де Моррісон тимчасово влаштував свій штаб, проштовхався Лернер.

— У чому річ? — спитав він.

— Зараз поясню, в чому річ,— відповів Моррісон.— За десять миль звідси відбувається виверження пасма згаслих вулканів. Метеозведення попереджають про припливну хвилю, що накриє половину цього континенту. Землетрусів тут не передбачалось, але, гадаю, ви відчуваєте перші поштовхи. І це тільки початок.

— Що ж це? — не вгавав Лернер.— Що ж це робиться?

— Уже викликали Землю? — звернувся Моррісон до радиста.

— Поки що не виходить.

Вихором улетів Рівера.

— Залишилося два підрозділи,— доповів.

— Повідомте, коли всі будуть на борту.

— Що тут діється? — не витримав Лернер.— У цьому теж я винен?

— Вибачайте, Лернере,— кинув Моррісон.

— Здається, Земля! — скрикнув радист.— Зв'язок!

— Моррісоне! — не вгавав Лернер.— Поясніть мені.

— Не знаю, як його пояснити,— зітхнув Моррісон.— Для мене це надто складно. А от Денг, той би вам розповів.

Моррісон заплющив очі, і перед ним постав Денг. Спостерігач глузливо всміхався і говорив:

"Тут викарбувана сага про слимака, що уявив себе богом. Вийшовши з океанського узбережжя, цей слимак над слимаками назвав себе людиною і вирішив, що він — цар природи, бо, бачте, має звивистий мозок сірого кольору. З такою думкою на умі слимак став нищити риб морських і звірів польових і винищив їх нечувану кількість, зовсім знехтувавши наміри Природи. Потім наробив свердловин у горах, до стогону причавив землю важезними містами, а зелену траву накрив бетонованими майданами. Далі, розплодившись без міри, слимак, сівши на космічний корабель, помчав у чужі світи, а там — заходився руйнувати гори, засипати долини, пересаджувати ліси, змінювати течію річок, розтоплювати полярні сніги, переформовувати континенти, створювати нові моря. І так чи так він спотворив лики великих планет, котрі після зірок є найшляхетнішим витвором Природи. І хоча Природа стара й неквапна, а все ж незламна. Тож неминуче мав настати день, коли зарозумілий слимак своєю претензією на богорівність урвав Природі терпець. Цебто мав настати день, коли велика планета, чию шкіру слимак прогриз наскрізь, зреклася його, скинула з себе, виблювала геть. Отоді слимак зміркував, на свій подив, що з першого дня живе з ласки незбагненних сил, живе нарівні з мешканцями пустель і боліт, квітами та будяками, і що Всесвіт зовсім не обходить, живе він чи згине.

— Що ж це таке? — допитувався Лернер.

— Здається, планета нас більше не хоче,— відповів Моррісон.

— В ефірі Земля! — покликав радист.— Говоріть, Моррі.

— Шотвелл? Слухайте, далі опинатися немає змоги,— заговорив Моррісон у мікрофон.— Поки не пізно, я забираю звідси людей. Зараз я не можу це пояснити до ладу і не знаю, чи зможу колись...

— Ця планета зовсім не годиться? — спитав Шотвелл.

— Ні в якому разі, сер. Сподіваюсь, це не підірве престиж фірми?..

— А, до біса престиж фірми,— урвав його Шотвелл.— Річ у тому...