Безпритульні діти - Сторінка 2

Однак зараз син користався з того, що був батьковим улюбленцем, і теревенив, щось приховуючи за жартівливим, змовницьким тоном.

— Ти хочеш про щось поговорити зі мною? — запитав Чарлз.

Син опустив очі.

— Розумієш, щось чудне... Я не хотів казати матері...

— Що саме? — квапливо перепитав Чарлз.

— Сьогодні в школі на останній перерві — ми вже збиралися на бейсбол — до мене підійшла якась особа.— Брюс хотів своїм виглядом заспокоїти батька, мовляв, це новина як новина, нічого особливого і не варто хвилюватися.— Дівчина...

— Дівчина? Твого віку?

— Ні, не мого. Старша. їй, мабуть, усі двадцять.

Чарлз здивовано дивився на сина. Він не думав, що тій дівчині стільки років.

— Не знаю, що їй треба, може, хоче, щоб ти влаштував її на роботу, абощо... Вона з Мсдіии, каже, це твоє рідне місто... звідки вона довідалась? Не знаю, що їй треба... Вона весь час витріщалася на мене. Якась дивна. Казала, що дуже хоче їсти. Вчитель був у сусідньому кабінеті, мабуть, підслуховував. Він звелів їй вийти...

— Але чого вона хотіла?

Брюс провів по лобі долонею — меланхолійний жест невпевненості, якого він навчився від старших, може, й від батька.

— Здається, вона була біля нашого дому. Принаймні вона так каже. Вона знає, як і що в нас дома — певно, зазирала до нас у вікна...

— Що?

—■ Вона була якась збуджена й ніби посміхалась до мене. Це вже коли зайшов містер Бедфорд. І весь час торохтіла, плела щось недоладне... казала, що має право жити у нас, так само, як я, що ми повинні дозволити їй жити з нами... що в тебе багато грошей І ти хочеш роздавати їх бідним, так ось вона бідна, і ти маєш віддати їй ті гроші...

— Я маю віддати їй гроші?

— Ну щось таке. Та вона якась божевільна... весь час хихотіла і все підсовувала до мене свій стілець... А вдягнена, мов справжнісінький псих...

Чарлз відчув, як у нього закалатало серце. Він дивився на сина й намагався вгадати, чому той раптом замовк. Брюс стояв і ніяково дивився на батька.

— Що ще? Говорила вона ще щось?

— Це все,— відповів Брюс.

Смагляве розумне обличчя старшого сина так і лишилося непроникним. І Чарлз перепитав ще раз:

— Більше нічого не сказала?

— Ні.

Але й тепер він не повірив сипові.

Наступного ранку вона чекала на Чарлза в коридорі перед його кабінетом. Сиділа на підлозі, підтягнувши коліна до грудей.

На ній були ті самі заяложені білі штани, крислатий капелюх лежав на колінах: вона мала такий вигляд, ніби чекала на нього ще від учорашнього дня. Без капелюха здавалася ще молодшою. Чарлзові раптом видалося, що вій добре знає колір її коротко підстриженого на лобі вогненно-рудого волосся.

Він пропустив її до свого кабінету і тремтячою рукою зачинив двері.

— То тепер ти вже знаєш, хто я? — спитала дівчина.— Поглянь иа мене.

Вона зухвало пройшлася по великому кабінету, певна, що Чарлз стежить за нею. Була вона сповнена якоїсь дивної хворобливої енергії. Біля вузького вікна, що здіймалося від підлоги до стелі, дівчина зупинилась, і, впершись руками в стегна, стала критично споглядати місто.

— Я знаю про тебе все,— повагом сказала вона, дивлячись на Чарлза через плече.— Мати збирала статті про тебе. Всі ці роки вона передплачувала газету вашого міста, а я до останнього часу так і не знала, навіщо це їй... А дізналася тому, що вона померла, її приятелька все мені розказала. Геть усе. А мати померла кілька тижнів тому.

Вона дивилася на нього через плече, її просте обличчя зашарілося від збудження і тепер було майже гарне.

— Ти не хочеш запитати, як вона померла? Чарлз зробив зусилля, щоб не відвести погляду.

— Тож як вона померла?

— Нещасливий випадок. У машині. З п'яних очей.

Вона різко відвернулась од вікна, енергійно потерла долоні.

— Так ось, містере Бенедикт, я забрала свої речі, вони тепер на автобусній станції, в камері схову,— Вона говорила в ніс, гугнявила, як гугнявлять на Чарлзовій батьківщині, і все ще час од часу нервово посміхалася, показуючи зуби.— Взяла метрику. Фотографії. Старі знімки. І ще пачку старих листів та деякі газетні вирізки... може, для декотрих не зовсім переконливі, але досить промовисті для нас із тобою та іі для будь-кого іншого, хто зацікавиться...

— Скільки тобі років? — зненацька урвав її Чарлз.

— Двадцять шість.

— Он як!

Чарлз мимоволі опустив руки. Двадцять шість!

— За метрикою я Елізабет Джун Сміт, але друзі звуть мене Сміт, Сміт,— весело промовила дівчипа, підходячи до Чарлза впритул.— То що, шкода тобі, що її вже немає? Чому ти мовчиш?

Чарлза раптом охопила паніка.

— Лорі Гебб? — запитав він.

— Та вона ж, Лорі Гебб! Отже, ти знаєш її ім'я! Дівчина засміялась і запанібрата поплескала його

по руці.

— Я давно, давно не бачив її..,— почав Чарлз.

— Авжеж, двадцять шість років, авжеж... Але якщо ти знаєш її, то знаєш і мене. То як тобі подобається отака зустріч зі своєю донькою?..— І вона підняла до нього своє обличчя, яке раптом полагіднішало. Та й голос її теж став лагідний.

— Я нічого не знав про це,— повільно вимовив Чарлз,— зовсім нічого...

— Що ж, тепер знатимеш.

Чарлз притулив долоні до обличчя, йому зробилося недобре. Дівчина стояла навпроти, зовсім близько. Він боявся, що йому запаморочиться в голові, що його замлоїть... Дівчина щось говорила про міжміський автобус, про те, як "зав'язувала знайомства", як перебивалася купленими на вулиці пиріжками... її мова була весела й збуджена, наче в п'яного.

— Вчора я ходила біля твого дому. Боже, у тебе, певно, водяться грошенята! А яка у тебе жінка? Мабуть, леді з цих місць? Га?

— Я... я не знаю, що тобі...

— Ти казав їй про мене?

— Я не знав, що ти є. Я все ще... все ще не можу...

— Мене звуть Елізабет Джун Сміт,— роздратова-вано обірвала його дівчина,— і я б не радила тобі забувати це ім'я! І не забивай мені баків різними дурницями. Чого витріщився? Як хочу, так і говорю! Може, в твоєму шикарному кабінеті й пе балакають голосно, тільки мені на це начхати. Досить уже мною попихалп. Все життя тільки й чую: "помовч" та "замовкни". Вона завжди лишала мене в баби, бо сама тільки й знала віятися — все думала, ніби вона красуня, не те, що я, мені вона весь час дорікала, що я потвора і що вона, мовляв, соромиться мене. А тепер вона померла, і ось я в тебе. У мене залишилося кілька доларів, я вже давно не їла нічого, крім пиріжків на вулиці...

Стривожений Чарлз мовчки дивився на неї. Зненацька він подумав, що його донька зовсім позбавлена жіночої принадливості.

— Скажи, що любиш мене. Любиш мене,— наполягала дівчина.

Чарлз не міг вимовити й слова, і обличчя в дівчини сполотніло від гніву. Колись давно, йому тоді було шістнадцять, він зустрічався з дівчиною на ім'я Лорі Гебб. І тепер ясний здивований погляд Лорі стежив за ним з обличчя цієї незнайомки.

— Я... я не знаю, що й...

— Може, ти не хочеш дочки? — Вона шкірилась,— Я розмовляла з твоїм сином. Можу закластися — він твій улюбленець. Ллє віднині буде в тебе й донька. Ось я, перед тобою. Материна приятелька розповіла мені геть усе. Я все знаю. Коли мати зрозуміла, що завагітніла, вона відшила тебе і зійшлася з другим хлопцем, з яким також зустрічалась і який подобався їй більше, ніж ти. Він оженився на ній. Божевільна. Уявила собі бозна-що, обплутала його, і він оженився на ній. Вона й справді мала себе за красуню. Але я не хотіла б скидатися на неї. Я хочу бути саме такою, якою с. І не хочу бути схожою ні на кого іншого, ні на неї, ні на тебе.

До Чарлза дійшло: оця дівчина — його донька. Так, це його донька.

— Вона вічно десь пропадала,— обурено говорила далі дівчина.— Атож! І її врода згодилася їй! Цей чоловік, Гові Барт — він вважався моїм батьком, та й сам думав, що він мій батько,— пішов до війська, а коли повернувся, то кинув її — не знаю вже чому — я тоді була ще дитиною. Вона одержала розлучення і зійшлася з іншим, ти знаєш Ернеста Хааза?

— Ні. Ні. Я не знаю такого. І не знав ніколи,— Чарлз затинався,— Чи він... чи все це відбувалося у нас? У Медіні?

— А де ж іще? Ти більше ніколи не приїздив до Медіни?

— Усі мої родичі вже повмирали.

— Хай йому біс, усі повмирали,— весело повторила дівчина.— Нам залишиться більше місця, еге ж?

— Отже, твоя мати загинула. В автомобільній катастрофі?

— Врізалася в дерево. Майже зітнула окаянну голову. Людоньки, вона була така дурна, абсолютний телепень... Не те, що ми."— Дівчина грайливо глянула знизу Чарлзові в очі.— Все життя ниділа у тому смердючому містечку. Не те, що ми. Ми видряпались. Нам з тобою палець у рот не кладії.

Чарлз дивився па неї і думав про Лорі Гебб, ту дівчину, в яку він колись був закоханий, і яка дала йому відкоша через два тижні. Тоді він ще не був теперішнім Чарлзом Бенедиктом і навіть не став тим хлопцем, з котрого мав вирости теперішній Чарлз Бе-недикт.

Той Чарлз був довгий, худорлявий, сором'язливий, страждав од самотності, не міг знайти спільної мови з однокласниками, які нехтували ним... Йому хотілося наслідувати їхню хоробру поведінку, але він не знав, як це робиться. Та н що він взагалі знав? І от саме тоді в його житті з'явилася Лорі; впевнена в собі і в своєму місці серед підлітків, вона не побоялася подружити з ним. Може, вона хотіла закохати його, а може, просто пожартувала. Була життєрадісною, простою, але дуже привабливою дівчиною. Привабливою: манікюр, білі вовняні шкарпетки, на зубах завжди хрумтить запашна гумка... Пригадався той єдиний випадок близькості з нею в покинутому старому автомобілі біля саду її батька. Єдиний випадок. Вона безжурно притягла ііого до себе, а потім відсторонила, так само безжурно й баіідуже, ніби між ними нічого н не сталося. Чарлз не міг збагнути цього. Йому здавалося, що його життя обірветься, що вій не зможе жити. Але його шістнадцятирічне життя тривало, він закінчив школу і дістав стипендію, щоб навчатися далі в університеті, а Лорі покинула його і одружилася з хлопцем, старшим за неї на кілька років.

Оце і все.

Ці події знов увійшли в Чарлзове життя, обурюючи його. Важко сказати, що більше обурювало його — сам розвиток подій, де він виступав неповнолітнім батьком, відштовхнутим батьком дитини, чи фіипл — оця особа у його детройтському кабінеті, яка не спускає з нього очей.

— Певно, кмітливий чоловік твого польоту не хотів би мати ніякого клопоту, чи не так? — вела далі дівчина.

— Я дуже хотів би допомогти тобі...