Біла стрічка в твоєму волоссі - Сторінка 3

Мені несказанно полегшало, коли мабабуся запропонувала поїхати в гості "на невизначе-ний час" до Валерії. Навіть кам'яне серце тітки Еріки на диво розм'якло, коли ми спакували валізи і зняли зі стіни портрет татуся Шімона.

— Не майте на мене зла, пані Студенкова. Ваш син здирник, ви сама це знаєте! Відколи його випустили з холодної, він сидить на моїй шиї, а в мене ж також одні руки. І будьте обережні, надворі слизько,— з турботою в голосі додала вона, коли ми спускалися сходами. Ну, я вже мала всього цього по саму зав'язку! Бачте, здирник! Та коли великий Імріх був здирник, а він таки ним, мабуть, був, тоді тітка Еріка була

бдирником номер два, бо ж навіть тхір стосовно до неї — надто вишукане слової

Наша мила Валерія прийняла нас буквально з розкритими обіймами, а її четверо дітей на відміну від неї — з розкритими ротами. Чоловік Валерії, інженер Павел Барта, нас узагалі не прийняв, оскільки вже рік був на монтажних роботах у Конго, І я невдовзі зрозуміла чому. Якби я була чоловіком нашої Валерії і батьком чотирьох иайшмаркатіших, найзарюмсані-ших, найдокучливіших шибеників з усієї Центральної Європи, то поїхала б на монтажні роботи не лише в Конго, а й на північний полюс! Майже щоранку, перед тим як піти на роботу, Валерія запевняла мабабу-сю, що все приготовлене слід лише вкинути до каструлі й трохи поварити. Кілька разів ми ловилися на цей гачок і потім годинами ламали собі голову, що вона мала на увазі, бо оте "все" могло бути справді всім — центнером картоплі починаючи і центнером борошна закінчуючи. Зрештою, мабабуся здалася й варила, що їй на думку спадало, тоді як я вдягала, перевдягала, витирала носи, перев'язувала коліна й перевіряла домашні завдання в чотирьох шмаркачів, які невідступно ходили за мною. За ті півроку, що ми надривались у Валерії, я залюбки опанувала всі види домашньої роботи, а окрім того, я чудово проявила себе як прибиральниця, вихователька, нянька і мийниця посуду. Можна сказати, наша Валерія просто квітла, тоді як ми з мабабусею вечорами мріяли про давні золоті часи, коли в нашій квартирі на Калінча-ковій вулиці мили дві тарілки, дві виделки, дві ложки, дві чашки і прали раз на два тижні. Наше перебування у Валерії скінчилося весною, коли тяжкі астматичні приступи прикували мабабусю до постелі, з якої вона не підводилася майже цілих два місяці. За цей час Імріхові при активній допомозі нашої господарки пощастило знайти для мабабусі мальовниче містечко із затишною кімнаткою, регулярним харчуванням І досконалим доглядом. Вони швидко залагодили формальності, склали наші валізи й зняли із стіни портрет татуся Шімона.

— А що буде з Шімонкою? — запитала мабабуся, забувши про мою звичку підслуховувати під дверима.

На це великий Імріх відповів:

— Маєш тільки те4 що сама хотілаї

ІЗ

Потому мабабуся вже мовчала й не озвалася, навіть коли її усадовили в таксі, запевнивши, що усе в повному порядку,— і повезли. Я поїхала автобусом. Наша нова домівка була у центрі міста в будинку, на якому, окрім таблички з порядковим номером, була ще одна з написом: "Дім пенсіонерів".

II

Звичайно, це правда, що великий Імріх був страшним грубіяном, хамлом і негідником усіх часів минулих і майбутніх, як я вже казала, але правда й те, що тільки завдяки його заслугам нам пощастило уникнути нестерпних причіпок тітки Еріки, виснажливої праці у нашої Валерії та її чотирьох шмаркачів. І хоча затишна кімнатка у мальовничій місцевості мала якихось тринадцять квадратних метрів, нагадувала коридор і з її єдиного вікна відкривався не дуже мальовничий краєвид на двері витверезника та його галасливих мешканців, ми однаково не нарікали. Почепили порг* рет татуся Шімона над ліжком, помили вікно, двері, нічний столик і стару пані Фаціні, яка мешкала з нами в одній кімнаті і яка лише недавно перенесла другий інсульт, утратила мову й відтоді, як ми уперше зайшли до кімнати, виявляла радість від нашої присутності вдячним "гло-гло". Менше як за місяць мабабуся вже знала імена всіх мешканців і мешканок нашої нової домівки, чого спершу я не могла як слід збагнути, бо, як на мене, всі бабусі були подібні одна до одної, а дідусі відрізнялися хіба тим, що один мав вуса, інший бороду, а дехто і вуса, і бороду. А чого я вже зовсім не могла зрозуміти, так це загадкової переміни самої мабабусі. Вона й словом не згадала давніх золотих ча:ів на Калінчаковій вулиці, навіть більше: трималася так, ніби мешкала в будинку для старих відтоді, як уперше розплющила очі. Що б не сталося в нашому будинку пенсіонерів, нехай навіть найнесподіваніше, а таке справді траплялося по десять разів на день, мабабусю ніщо не могло вивести з рівноваги. Вона втихомирювала посварених бабусь, вичитувала неохайній бабці Маргареті, умовляла душевнохвору Геленку, умивала пані Фаціні, й по всьому в неї ще лишався час на те, щоб утовкмачувати мені в голову, нібито всі бабусі на нашому поверсі — "чудові дівчата".

І тому, мовляв, я повинна їм допомогти, іти назустріч і ставитися з повагою до їхньої сивини. Я запитала в мабабусі, що, на її думку, такого чудового в бабки Пешкової з кімнати номер вісім, яка тайком пила, брутально лаялася, а однієї ночі ввалилася до нас у кім* нату, на смерть перелякавши бідолаху Фацінку. Проте мабабуся суворо зміряла мене очима, а тоді не менш суворо заходилась повчати, що я не смію судити людину лише за її слабості і щоб я краше позамітала перед власним порогом й не пхала свого носа в чул^б нещастя, Я хотіла було заперечити, але промовчала, бо, як поведеться мабабуся, часом просто неможливо було передбачити. Цілу ніч, скалимо, вона сиділа і тільки те й робила, що укривала мене, увече-рі обнімала або раз по раз твердила, що я її єдина втіха, а вранці одразу про все це забувала і гнала до умивальні, як пастух козу. Щоправда, була-таки трохи справедлива, бо гнала не тільки мене, а й усіх отих "чудових дівчат". Щоранку мабабуся дбала передусім про те, аби ми умилися, і то як слід, і не забули про вуха, бо дехто з чудових сімдесятирічних дівчат воду просто ненавидів. А з усіх найдужче охкала бабка Куцкова. Жалісливо зиркала на мабабусю і просила:

— Згляньтеся, пані Студенкова. Дак вода ж холодна, мов лід!

Мабабуся не мала жалю і милася під крижаною водою, показуючи гідний подиву приклад.

— Мій чоловік — царство йому небесне! — мився під крил<аною водою двічі на день, пані Куцкова, і в свої сімдесят видерся на дерево, як і молодий зять.

Звичайно, вона й словом не згадала, як татусь Шімон упав із дерева й зламав собі в'язи.

— Але, пані Студенкова, я л< не повинна уже лазити по деревах. У моєму віці.

— А я й не кажу, що ви повинні лазити по деревах. Я кажу, що маєте умиватися!

Рішучість, з якою умивалася мабабуся, була нездоланна, бо бабка Куцкова зрештою намочила руки й потерла пучками очі. Часом у мене було таке відчуття, що вона не здавалася бабці Куцковій ані відразливо холодною, ані такою влсе неприємною, тільки ж, якби вона не зітхала, хто б узагалі нею поцікавився?! Куцкова була немов дитина і своїм постійним охканням домагалася уваги. Через день вона тайкома продавала "Католицьку газету", і коли поверталася увечері, обидві кишені в неї були набиті дрібняками. Вона намагалася навшпиньках пройти повз кімнату, але мабабуся була на сторожі й тільки-но, бувало, за-гледить її, підхоплювалася, немов прул<ина.

— Куцкова?

— Ох! Добрий вечір, пані Студенкова!

— І не соромно!

— А хіба що?

— І не соромно! У такому віці — жебрати!

— Та я ж за ту газету нічого не просила. Вони самі...

— І не соромно!

Бабка Кудкова бурмотіла, мов заведена, потім плентала до своєї кімнати й заходжувалась рахувати. А я, щоправда, дістала своє і за бабку Куцкову.

— Отак воно потім буває,— обурювалась мабабуся.— Запам'ятай! Ти не смієш принижуватися. Краще мені не дожити до того часу, коли ти приймеш від когось милостиню. Краще б я до цього не дожила. Запам'ятай! Якщо бодай раз ти це зробиш, я і з могили встану!

Мабабуся мала рацію, коли час від часу докоряла мені за те, що я не можу знайти собі у новій школі подруги, хоча, на відміну від мабабусі, мене це не засмучувало. І якщо мене щось засмучувало, то тільки те, що наш дім на Калінчаковій вулиці неждано розва-ляли, великий Імріх одержав розкішну квартиру в новому районі, і я не мала анінайменшого уявлення, де хто з моїх давніх друзів тепер мешкає. В новій школі я ходила до сьомого класу, де майже всі дівчата уникали хлопців, що робили явно для того, аби могли бігати за ними потім, немов навіжені, і це мене страшенно дивувало. У грудні раптово перестала звірятися зі своїми душевними таємницями і Вєра Ковачова, мені так і не пощастило з'ясувати — чому, можливо, і їй не подобався фасон моєї сукні або їй вадило, що я не вмію сміятися. Щоправда, сміятися я вміла і добряче, тільки — і в цьому, певно, був камінь спотикання— не вміла сміятися отак ні з того ні з сього, тільки-но забачивши хлопців.

Андреа Дунакова, Іва Герцогова, ба й Вєра Ковачова заходилися сміхом, коли на горизонті з'являлося бодай якесь створіння чоловічого роду, і сміялися так довго, що озиралися не лише хлопці, а й чотириногі друзі людини. Одного разу я виявила необережність і спитала у Вєри Козачової, чого вона без упину регоче, та, мабуть, це запитання я мала тримати при собі. Бо Вєра Ковачова враз закопилила губу. Потому вона довго дивилася на мене так, ніби я блекоти об'їлася і геть з глузду зсунулася.

— Передовсім, аби ти знала, я сміюся не тому, що мені аж так смішно, а тому,— підкреслила вона багатозначно,— що деочтг— тміх~ надзвичайно при-

М

ваблює чоловіків. Розумієш, дитинко? Коротше кажучи, такий сміх їх просто зачаровує!

Я ніколи не думала, що мене отак знічев'я щось може вивести з рівноваги, та коли я слухала Вєру Ковачову, в мене мимоволі розтулилися уста, нижня щелепа відвисла, а коли я пішла від неї, мало не перечепилася. Я спробувала потім засміятися отак перед Якубом, але той аж здригнувся, так ніби за спиною в нього зненацька стартувала "Татра-111". Трохи заспокоївшись, він досить виразно попросив подібні жарти лишати для себе або для когось іншого, хто глухий мов пень.

— Ти цього просто не розумієш,— затято мовила я. Якийсь час у мене ще крутилося в голові — чи мій сміх мало привабливий, чи Якуб не доріс до чоловіка.