Біле Ікло - Сторінка 10

Отже, воно, не вагаючись, ступило вперед, просто в повітря. Задні ноги ще стояли на виступі перед входом у печеру, як воно вже полетіло сторчма. Боляче вдарившись носом об землю, вовченя завищало і, страшенно перелякане, покотилося схилом. Його посів панічний страх. Невідоме таки схопило його. Воно міцно тримає його і ось-ось завдасть йому жахливого болю. Страх притамував у ньому життя, і вовченя завищало, наче перелякане собача.

Воно не знало, куди його несе невідоме і чим йому загрожує, тим-то безперестанку вищало й скавуліло. Це було зовсім не те, що лежати, прикипівши до місця з переляку, коли невідоме тільки чатувало на нього. А тепер невідоме так міцно тримає його, що мовчати вже нічого не дасть. Та й не страх це вже був, а чистий жах, і вовченя все тремтіло.

Схил, проте, ставав дедалі пологіший, і біля його підніжжя росла трава. Вовченя котилось уже не так швидко, і коли, нарешті, воно спинилося зовсім, у нього вихопилось відчайдушне скавучання, а далі протягле жалібне виття. А потім, ніби йому вже тисячу разів доводилось чепуритися, воно стало злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.

Після цього воно сіло й почало роздивлятись довкола, немов та людина, що першою потрапила із Землі на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світла, й невідоме випустило його, не заподіявши ніякої шкоди. Але перша людина на Марсі, мабуть, зустріла б менше незвичайного для себе, ніж вовченя, що зразу опинилось у світі, про який воно нічогісінько не знало: не знало навіть, що він існує.

Тепер, коли страшне невідоме випустило його на волю, вовченя забуло, що колись боялося цього невідомого. Воно відчувало тільки цікавість до всього навкруг: до трави під собою, до куща журавлини неподалік, до стовбура всохлої сосни край галявини. Білка, що вибігла з-за дерева й наскочила несподівано на нього, перелякала його до нестями. Воно зіщулилось і загарчало. Але білка злякалася не менше. Вона блискавкою шугнула на дерево й, опинившись на безпечній височині, сердито зацокотіла.

Це додало вовченяті духу, і, хоч трохи згодом його налякав дятел, воно відважно продовжувало мандри. Відвага його зросла настільки, що коли якась пташка зухвало підскочила до нього, то воно простягнуло лапу, аби з нею погратися. У відповідь на це вона боляче дзьобнула його в самий кінчик носа; воно перелякано присіло й голосно заскавучало. Пташка, сполохана його скавучанням, полетіла геть.

Та вовченяті це була наука. Його маленький, ще не розвинутий мозок несвідомо зробив певний висновок. Речі бувають живі й неживі. Живих речей треба стерегтися. Ті, що неживі, завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, й ніколи не можна сказати, що вони зроблять. Від них завше можна чекати якоїсь несподіванки, отже, треба бути напоготові.

Вовченя посувалося вперед помалу, незграбно, раз у раз на щось натикаючись. Йому, наприклад, здавалося, що до гіллячки ще далеко, а вона била його по носі або дряпала йому бік. Земля була нерівна. Воно ступало або дуже широко й орало носом землю, або занадто дріботіло і забивало собі лапи. До того скрізь були дрібні камінці, й коли вовченя ступало на них, вони перевертались. Звідси сам собою напрошувався висновок, що не всі неживі речі перебувають у стані стійкої рівноваги, як-от його печера, і що маленькі неживі речі легше перевертаються й падають, ніж великі. Отак кожна невдала спроба була для нього новою наукою. Що далі воно йшло, то певнішала йому хода. Вовченя пристосовувалось. Воно вчилося розраховувати кожен свій рух, оцінювати свої фізичні можливості; визначати відстань між різними речами, а також між речами й собою.

На почин йому щастило. Народившись мисливцем (хоч воно цього й не знало), вовченя, щойно вперше вирушивши в світ, знайшло дичину мало не біля самої своєї печери. Зовсім випадково воно наскочило на хитро заховане гніздо куріпки: просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти стовбуром зваленої сосни. В одному місці гнила кора провалилася під ним, і воно, розпачливо заскавулівши, впало на кущ і, пролетівши крізь листя й гілля, опинилось якраз у гнізді, де сиділо семеро маленьких куріпченят.

Вони запищали, заворушились, і вовченя попервах навіть злякалося. Але побачивши, що вони зовсім маленькі, воно посмілішало й придавило одне з них лапою. Те ще дужче засіпалося під нею. Вовченяті це сподобалося. Воно понюхало його й узяло в рот. Пташина тріпотіла й лоскотала йому язик. В цю саму мить вовченя відчуло, що голодне, і стиснуло її зубами. Тендітні кістки захрумтіли, й тепла кров полялася в рот. Вона була дуже смачна. У нього в роті було м'ясо, таке саме м'ясо, яким годувала його мати, тільки смачніше, бо живе. З'ївши це пташеня, вовченя одного по одному зжерло й увесь вивід. Потім воно облизалось, як це робила його мати, і стало вилазити з куща.

Тут на нього налетів цілий вихор. Несподіваний напад і гнівні удари крильми засліпили й приглушили вовченя. З ляку воно сховало голову між лапи й заскавучало. Удари посипались частіше. Куріпка-мати не тямилася від люті. Тоді вовченя розгнівалося. Схопившись, воно загарчало і стало відбиватися лапами, а тоді своїми дрібненькими зубами вчепилося в одне крило й почало з усієї сили його тріпати. Птах боровся, завдаючи ударів вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно розпалилося, забуло все про невідоме і, не боячись нічого, боролося й шматувало живу істоту, яка його била.

Та й це теж було м'ясо, і в ньому прокинулась уся його кровожерність. Воно щойно знищило сім маленьких істот, а тепер заб'є й цю велику живу істоту. Воно було занадто захоплене й щасливе, щоб усвідомити своє щастя. Воно тріпотіло й раділо, як ніколи.

Воно не випускало крила й сердито гарчало крізь зціплені зуби. Куріпка витягла його з куща. Але коли вона спробувала затягти його назад, воно стало опиратись і протягло її на відкрите місце. Птах увесь час кричав і бив його вільним крилом, а пір'я, наче сніг, летіло на всі боки. Вовченя не тямилося з люті. Уся войовнича кров породи збурилася в ньому. Саме того не знаючи, у ці хвилини воно жило повноцінним життям. Воно ніби зрозуміло своє призначення в світі: вбивати дичину й битись, щоб її вбивати. Ось воно й виконувало це своє найвище в житті призначення, бо життя досягає своїх вершин тільки тоді, коли здійснює вповні те, до чого його призначено.

Нарешті куріпка перестала боротися. Вовченя все ще тримало її за крило, і вони обоє лежали на землі й дивились одне на одного. Вовченя спробувало загарчати, сердито й погрозливо. Птах дзьобнув його в ніс, що вже й так після всього болів. Воно здригнулося, але крила не випустило. Птах дзьобнув його ще й ще раз. Жалібно попискуючи, воно намагалось ухилитись від нього, все з крилом у зубах, не розуміючи, що цим воно тягне й птаха за собою. А той дзьобав і дзюбав йому бідолашного носа. Войовничий запал вовченяти пригас, і, випустивши здобич, воно крутнуло хвостом і ганебно втекло через галявину.

Лігши під кущем по той бік проліску й висолопивши язика, воно важко дихало й увесь час жалібно скавучало, бо ніс йому ще дуже болів. Та враз його пройняло передчуття якоїсь навислої над ним загрози. Невідоме з усім своїм жахом знову насувалося на нього, й вовченя інстинктивно шаснуло під куща. Подмухнуло вітром, і велике крилате тіло зловісно й безгучно промайнуло повз вовченя. Спустившись з височини блакитного неба, яструб мало не схопив його.

Вовченя лежало в кущі й полохливо виглядало звідти, ще не зовсім отямившись від переляку, коли куріпка випурхнула зі свого пограбованого гнізда. Пригнічена горем, вона не звернула уваги на крилату стрілу, що летіла на неї з неба. А вовченя все бачило, і це було пересторогою й наукою для нього. Воно бачило, як яструб шугнув униз, махнув крильми над самою землею, уп'явся кігтями в тіло бідолашного птаха, що закричав від болю й страху, і знов шугнув до неба, несучи й куріпку з собою.

Не скоро вовченя вилізло зі свого захистку. Воно вже багато чого навчилося. Живі істоти — це м'ясо. Вони смачні. Але живі істоти, коли вони досить великі, роблять боляче. Тож краще їсти маленьких, таких, як писклята в куріпчиному гнізді, а великих, як-от мати цих пташенят, краще не займати. Проте десь у глибині єства воно відчувало сором, і йому хотілося ще раз побитися з великим птахом, — шкода тільки, що яструб схопив його. А може, ще де знайдуться куріпки? Треба піти пошукати.

Воно спустилося навислим берегом до самого струмка. Досі воно ще не бачило води. Йому здалося, що йти по воді дуже добре. Вона така рівна. Вовченя сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пішло на дно, просто в обійми невідомого. Стало холодно, і, крім того, вовченяті забило дух.

Замість повітря, яким воно завжди дихало, в легені хлюпнула вода. Було так страшно й боляче, наче це прийшла сама смерть; Щоправда, вовченя не розуміло, що таке смерть, проте, як і всякий звір у Пустелі, інстинктом відчувало, що смерть існує, і боялось її, як найбільшого лиха. Вона була суттю невідомого й сукупністю всіх його жахів. Для нього це була найбільша й найжахливіша з усіх можливих катастрофа, про яку воно нічого не знало, але якої страшенно боялося.

Несподівано воно вигулькнуло на поверхню, і свіже повітря хлюпнуло йому в роззявлену пащу. Вдруге вовченя вже не пішло під воду. Неначе хтозна-відколи призвичаєне до цього, воно замолотило всіма чотирма лапами й попливло. Ближчий берег був за який ярд від вовченяти, але воно виринуло спиною до нього й, одразу побачивши протилежний берег, попливло туди. Потік був вузький і тільки в цьому місці мав завширшки футів з двадцять.

На середині бистрина підхопила вовченя й понесла до невеличких порогів, що перетинали потік. Пливти стало дуже важко. Досі спокійна вода враз завирувала. Його то заливало водою, а то викидало на поверхню. Вода крутила й кидала ним об каміння, що виступало з води. Ударяючись, вовченя скавучало. По тому, як часто воно скавучало, знати було, скільки разів воно вдарялося.

Нижче порогів потік знов широко розливався, і тут течія винесла вовченя на берег і обережно поклала на обмілину. Воно шпарко вилізло з води й простяглося на сухому. Його знання про світ ще збагатились. Вода не жива, але рухається.