Біле Ікло - Сторінка 24

У такий спосіб Біле Ікло познайомився із собаками всяких порід і всяких розмірів. Це був дикий край, і люди тут були дикі, а бій завше кінчався смертю.

Але що в бою виступав Біле Ікло, то гинули саме його супротивники. Він не знав, що таке поразка. Його досвід ще з дитячої пори, коли він бився з Ліп-Ліпом та цілою зграєю цуценят, тепер добре став йому в пригоді, так само, як і його надзвичайна здатність утримуватись на ногах. Жоден собака не міг його збити з ніг. Улюблений спосіб вовчих нащадків — налітати на ворога просто або несподівано збоку, щоб ударом у плече повалити на землю. Гончаки з берегів Маккензі, ескімоські та лабрадорські кудлачі й мелмути, — усі бралися до цього і пособу, та жодному не щастило. Біле Ікло завжди встоював на ногах. Люди переказували це один одному і щоразу сподівались, що його таки зіб'ють з ніг, але тим часом Біле Ікло усе розчаровував їх.

Білому Іклу допомагала його блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Навіть найдосвідченішим з них ніколи не траплялося битись із супротивником, щоб був такий верткий, як він, не кажучи вже про раптовність його атак. Усякий собака перед тим, як напасти, настовбурчує шерсть, вискалюється, гарчить, але Біле Ікло збиває такого собаку з ніг і загризає, перш ніж той почне битись або ж опам'ятається. Це бувало так часто, що Білого Ікла стали притримувати, доки його супротивник не скінчить свого підготовчого ритуалу і навіть доки він сам не кинеться на нього.

Та найголовнішою перевагою був для Білого Ікла його досвід. А. на бійках він знався набагато більше, ніж будь-який інший собака. Він частіше за них бився, на кожен спосіб і викрут супротивника мав належну відповідь, і його власні способи були настільки розмаїті, що навряд чи треба було йому вдосконалюватися.

Час минав, і бої між собаками влаштовували що раз рідше. Люди втратили надію знайти Білому Іклу гідного супротивника, і Красень Сміт мусив зводити його з вовками, що їх зумисне задля цього ловили індіанці в пастки. Бій Білого Ікла з вовком завжди приваблював юрбу. Одного разу роздобули навіть дорослу самицю-рись, і Білому Іклу довелось вступити у смертельний двобій. Рись була така сама прудка й хижа, як і він, а билася й зубами, і гострими кігтями, тоді як він мав самі тільки ікла.

Після рисі бойові виступи Білого Ікла й зовсім припинилися. Не знаходили звірів, яких був би сенс випускати проти нього. Аж до весни його тільки показували людям за гроші, а тоді прибув сюди якийсь Тім Кінен, картяр, і привів із собою першого на Клондайку бульдога. Ніхто не мав сумніву, що з цим бульдогом конче Біле Ікло битиметься, і дехто в місті цілий тиждень тільки й розмовляв про це.

Розділ IV

ДАВУЧА СМЕРТЬ

Красень Сміт зняв з нього ланцюга й відійшов.

Уперше Біле Ікло не кинувся одразу. Він застиг на місці, нашорошив вуха й уважно, з цікавістю роздивлявся на чудного звіра, що стояв перед ним. Зроду не бачив він такого собаки. Тім Кінен штовхнув бульдога вперед і тихо сказав: "Візьми його!" Коротка, присадкувата й незграбна тварина вийшла на середину кола, спинилась і, кліпаючи очима, глянула на Білого Ікла.

З юрби пролунали вигуки:

— Гайда, Черокі! Візьми його! Гризи його!

Але Черокі, здавалося, не мав особливого бажання битися. Він повернув голову і кліпнув на тих, що кричали, добродушно махаючи цурпалком хвоста. Він не боявся, а тільки лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Він не звик мати діло з такими супротивниками і чекав, коли йому дадуть справжнього собаку.

Тім Кінен виступив з юрби і, нахилившись над Черокі, почав ласкаво гладити його по плечах проти шерсті, тим самим ніби злегка підштовхуючи собаку вперед. Це було подібне до наказу і, як видно, ще й дратувало Черокі, бо він став потихеньку, хрипко гарчати. Існував наче якийсь зв'язок між цим гарчанням і рухами руки, що гладила собаку. Що далі вперед вона посувалась, то дужчало гарчання, а потім ураз уривалося, як тільки рука підіймалась, — щоб за хвильку початися знову, коли рука доторкалася йому до шерсті. Кінчаючи погладжувати, щоразу рука якось різко відривалась від тіла, і так само шарпливо знімалося й гарчання.

Все це не могло не вплинути на Білого Ікла. На плечах і на зашийку йому наїжилась уся шерсть. Тім Кінен востаннє підштовхнув Черокі й відступив назад. Бульдог, хутко чалапаючи на своїх коротких ногах, пробіг кілька кроків за інерцією, а тоді ще трохи з власної волі. В цю мить Біле Ікло кинувся на нього. Юрба захоплено закричала. Біле Ікло, наче кіт, перелетів відстань, що розділяла його від противника, і так само по-котячому рвонув його зубами й відскочив убік.

Позад вуха у бульдога, на товстій його шиї виступила кров. Неначе не помічаючи цього, він кинувся й побіг за Білим Іклом. Прудкість з одного боку й спокійна впертість із іншого захопили глядачів. Почали по-новій закладатися, і ставки більшали. Біле Ікло усе наскакував, рвав і безборонно відбігав назад, а його чудернацький супротивник усе бігав за ним — не дуже швидко, але й не помалу, спокійно й рішуче, з якимсь мовби діловим виглядом. У його манері відчувалось, що він має певну мету і що нічому в світі не відвернути його від неї.

Це знати було з усього, що він робив, і саме тому Біле Ікло спантеличився. Зроду він не бачив такого собаки. Ніякого тобі волосся на шкірі, шерсть куценька, що зовсім не боронить від укусів. А де те густе хутро, що в'язло в зубах Білому Іклу, коли він бився з собаками своєї породи? Шкіра в цього собаки м'яка, зуби вільно вгороджувалися йому в тіло, і він зовсім начебто не здатний оборонитись. Була ще одна дивна річ — цей пес не скавулів, як звичайно інші собаки, що з ними Білому Іклу доводилося битись. Бульдог тільки тихенько гарчав і мовчки терпів його зуби, хоч не переставав ні на одну мить за ним бігти.

Черокі не був дуже млявий. Він обертався й звивався досить швидко, але жодного разу не міг схопити Білого Ікла. І це його теж спантеличило. Ніколи ще він не бився так, щоб не схопитися із собакою, — зазвичай обидва собаки намагаються одразу зітнутись. А цей його супротивник увесь час тримався на віддалі, метлявсь туди-сюди і ухилявся від нього. І навіть, схопивши Черокі зубами, він зараз же розтуляв зуби й відскакував.

Білому Іклу все не щастило схопити бульдога за м'яке місце на горлі. Черокі був дуже низенький, та й заважали його масивні щелепи. Тим часом, однак, Біле Ікло був майже зовсім не подряпаний, а в бульдога на тілі ран ставало дедалі більше. Шия й голова йому були порвані з обох боків, з ран точилася кров. Але Черокі нічим не виявляв, що це його турбувало, і бігав собі безперестану за Білим Іклом. Тільки раз він якось нерішуче спинився й кліпнув на глядачів: помахуючи своїм цурпалком хвоста, він хотів сказати їм, що ладен і далі битись.

У цю мить Біле Ікло наскочив і рвонув йому рештки вуха. Вже трохи розсердившись, Черокі знов шарпнувся в погоню, бігаючи всередині того кола, що робив Біле Ікло, й силкуючись схопити його своєю мертвою хваткою за горло. Раз він тільки на волосинку схибив. Під схвальні вигуки глядачів Біле Ікло жваво відскочив у протилежний бік, лише тим і ухилившись від небезпеки.

Час минав. Біле Ікло налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро й певно все біг за ним. Рано чи пізно він свого доскочить і, схопивши супротивника за горло, забезпечить собі перемогу. Поки що ж він терпляче зносив усе. Замість вух йому висіли якісь китиці, на шиї й на плечах видніли десятки ран від іклів, навіть губи були покусані й у крові — він не міг устерегтися й оборонитись проти блискавичних наскоків ворога.

Раз у раз силкувався Біле Ікло збити Черокі з ніг, але занадто вже різнилися вони зростом: бульдог був дуже низький і присадкуватий. Білому Іклу видалось, що випала слушна нагода. Крутнувшись різко в протилежний бік, він скористався моментом, коли повільніший Черокі виставив незахищене плече і налетів на ворога. Однак його плече виявилося значно вище за супротивникове, а він ударив з такою силою, що не встояв сам і перелетів через бульдога. За весь час його боїв люди оце вперше побачили, що він не втримався на ногах. Його тіло в повітрі по-котячому вивернулося, і тільки завдяки цьому не впав він навзнак на землю. Він важко вдарився боком і за хвильку вже скочив на ноги. Та якраз у цю мить Черокі встиг схопити його зубами за горло.

Схопив він не зовсім вдало, бо занизько, коло грудей, але вже зубів не розтуляв. Біле Ікло несамовито закидався з боку в бік, намагаючись струснути з себе бульдога. Цей тягар, що волочився за ним, доводив його до сказу. Він зв'язував Білого Ікла й не давав вільно рухатись. Це було наче пастка, і весь його інстинкт обурювався й повставав проти неї. Кілька хвилин він був зовсім як божевільний. Уся його життєва сила згуртувалася в ньому Тіло його посіла невситима жадоба жити. Здоровий розум десь зник, так, неначе зовсім не стало мозку. Усе поглинув сліпий порив жити й рухатись, — насамперед рухатись і далі рухатись, бо саме в русі виявляється життя.

Біле Ікло без упину крутився й крутився, повертався, шарпався вперед і назад, увесь час силкуючись якось звільнитись від цього п'ятдесятифунтового тягаря, що висів йому на шиї. Бульдог не боровся, він тільки не розтуляв щелеп. Зрідка, як йому траплялось торкнутися землі, він пробував опиратись, але зараз же знову злітав у повітря, і Біле Ікло, несамовито гасаючи, далі волік його за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискає зуби, і часом аж здригався від задоволення. У такі моменти він заплющував очі, даючи своє тіло вільно мотати й крутити, як приведеться, не звертаючи уваги навіть на біль. Це не мало ніякого значення, головне — не розтулити зубів, — і він таки не розтуляв їх.

Біле Ікло перестав ганяти, лише коли остаточно знесилився. Він нічого не міг вдіяти і нічого не розумів. Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Жоден собака так не бився. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив; знову налетів, рвонув і відскочив. Трохи перекинувшись на бік, Біле Ікло лежав і відсапувався. Черокі, не розтуляючи зубів, насідав на нього, щоб зовсім повалити його на землю.