Біле Ікло - Сторінка 34

Тюремник нечесно вівся з ним, брехав на нього наглядачеві, підривав останню довіру до нього й кривдив, як тільки міг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в'язка ключів і револьвер, а в Джима Голла — самі голі руки й зуби. І от одного разу він кинувся на свого ката й, немов звір, угородив зуби йому в горло.

Його посадовили в камеру для безнадійних злочинців, і там прожив він три роки. Камера була геть уся оббита залізом — і підлога, і стеля, й стіни. Жодного разу за цей час він не виходив з неї, і жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорна тиша. Його живцем було поховано у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів геть усе на світі. Цілі дні й ночі він міг виттям виливати свою лють, а тоді на кілька тижнів чи й місяців замовкав цілковито, і чорна тиша пожирала йому душу. Він був людина, а заразом і страховище, і то таке жахливе, яке може з'явитися тільки в хворобливій уяві.

І ось одної ночі він утік. Наглядач уважав, що це річ неможлива, а проте, виявилось, що камера порожня і на порозі її лежить тіло забитого тюремника. Два інших трупи позначали шлях, яким він продерся з тюрми до надвірної стіни. Щоб не зчиняти галасу, він задавив їх руками.

Забравши зброю забитих тюремників, він, живий арсенал, утік у гори, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом обіцяно за його голову. Пожадливі фермери полювали на нього з рушницями. Його кров'ю можна було викупити заставлене майно або послати сина до коледжу. В ім'я загального добра громадяни взялися до зброї й пішли розшукувати злочинця. Цілу зграю собак-шукачів пустили по його слідах. Нишпорки закону, шпиги, яких наймало суспільство, вистежували його день і ніч за допомогою телефону, телеграфу та спеціальних поїздів.

Часом люди натрапляли на нього і або героїчно ставали з ним до бою, або ж ганебно втікали, охоплені панікою, перестрибуючи через колючі загороди, й наступного дня за сніданком ціла країна із захопленням читала про те в газетах. Забитих і поранених після сутичок з Джимом Голлом відвозили до міста, а їхні місця заступали інші, яким подобалось полювати на людину

І враз Джим Голл зник. Собаки-шукачі кидались на всі боки, але марно. Озброєні люди в далеких долинах спиняли невинних фермерів і вимагали посвідчень особи, а труп Джима Голла охочі до винагороди знаходили в десятках місць.

Тим часом у Сьєрра-Вісті також читали газети, але не так із цікавістю, як із тривогою. Жінки були налякані. Суддя Скотт глузував з них і жартував, хоч і не дуже мав на те підстави. Річ у тім, що якраз коли він мав іти у відставку, перед ним стояв у суді Джим Голл, і саме суддя Скотт ухвалив йому останній вирок. Тоді ж таки, в суді, привселюдно Джим Голл погрозився, що настане день, коли він помститься на судді за цей вирок.

Того разу справедливість була на боці Джима Голла. Він не був винен у злочині, який йому просто "пришили", як то кажуть злодії та поліцаї, та й запроторили у в'язницю. А що він вже двічі давніше був засуджений, то суддя вліпив йому п'ятдесят років ув'язнення.

Суддя Скотт не знав усієї суті справи, він і гадки не мав, що бере участь у змові поліції, що свідчення були неправдиві й перекручені і що Джим Голл зовсім не винен у тому злочині, який йому накинули. Знов же, і Джим Голл не знав, що суддя не розглянув добре справи, й певен був, що він заодно з поліцією, якщо чинить йому таку велику кривду. Тож коли Джим Голл почув, що його засуджено на п'ятдесят років життя не кращого за смерть, то він, і без того ненавидячи цей лихий світ, так оскаженів і розлютувався, що аж чоловік шестеро його запеклих ворогів у синіх уніформах мусили на нього накинутись, щоб збити його з ніг. Уважаючи суддю Скотта за найголовнішого свого кривдника, він виливав на нього всю лють і загрожував майбутньою помстою. Потім він пішов у свою могилу… І оце втік з неї.

Про все те Біле Ікло, звісно, нічого не знав. Але між ним і Еліс, дружиною хазяїна, існувала змова. Щовечора, після того, як усі мешканці Сьєрра-Вісти розходилися спати, вона впускала його у великий передпокій. А що Біле Ікло не був кімнатний собака і в домі спати йому не дозволялося, то вона раненько вставала й випускала його надвір, перш ніж хтось прокинеться.

Однієї ночі, коли весь дім міцно спав, Біле Ікло раптом прокинувся і тихенько лежав собі далі. Так само тихенько потягнувши носом повітря, він відчув присутність чужого бога, а незабаром почув і рухи його. Біле Ікло не зняв крику, він не мав такого звичаю. Чужий бог ішов нечутно, але Біле Ікло ішов ще нечутніше, в нього ж не було одягу, щоб шарудів.

Він ступав геть зовсім безшелесно. У Пустелі він не раз полював на лякливу дичину й знав, як багато важить напасти зненацька.

Чужий бог спинився внизу коло великих сходів і прислухався. Біле Ікло завмер, чекаючи, що буде далі. Ці сходи вели туди, де жив його хазяїн і найдорожчі йому люди. Біле Ікло наїжився, але все ще чекав. Чужий бог підняв ногу й почав підійматися сходами.

І в цю мить Біле Ікло кинувся. Він не загарчав, ані яким іншим звуком не попередив про свої наміри. Його тіло піднеслось у повітря, й одним скоком він опинився на спині в чужого бога. Біле Ікло вчепився передніми лапами незнайомцеві за плечі й угородив ікла йому в потилицю. Усе трапилось в одну мить, але цього часу вистачило, щоб чужий бог перекинувся. Вони обоє покотились на підлогу. Біле Ікло відскочив убік, та тільки-но чоловік спробував звестись на ноги, знову кинувся на нього і рвонув його зубами.

Сьєрра-Віста прокинулась як на сполох. Знизу чувся такий ґвалт, неначе там билися цілі полчища дияволів. Чути було постріли з револьвера, виття, гарчання, крики болю й жаху, а над усім цим — дзенькіт розбитого скла й гуркіт поламаних меблів.

Проте як почалось усе раптом, майже так само й стихло. Бійка внизу тривала якихось три хвилини. Перелякані мешканці дому з'юрмилися на горішній площадці сходів. Знизу, наче з чорної прірви, долинали якісь булькітливі звуки, так, немов із води виходило повітря. Часом ті звуки перетворювалися в шипіння, трохи чи не в свист. Але й це незабаром стихло, і в мороці чулося вже тільки важке дихання, ніби хтось насилу зводив дух.

Відон Скотт натиснув на кнопку, і світло залляло сходи й передпокій унизу Він і його батько, з револьверами в руках, обережно зійшли сходами. Однак у жодній обережності потреби вже не було. Біле Ікло зробив своє. Серед поламаних і поперекиданих меблів лежав боком незнайомець, затуливши лице рукою. Відон Скотт нахилився, відтулив йому руку й обернув лице до світла. Страшна рана в горлі виразно пояснювала причину його смерті.

— Джим Голл! — сказав суддя, і батько з сином переглянулись.

Вони підійшли до Білого Ікла. Він також лежав боком, очі йому були заплющені, та, коли вони нахилились над ним, повіки його трошки розтулились і хвіст ледь-ледь ворухнувся. Відон Скотт погладив його, з горла почулось гарчання, але слабеньке, ледве чутне, і зараз же урвалось. Повіки йому опустились, і все тіло зовсім ослабло й витяглося на підлозі.

— Йому вже кінець, бідоласі, — пробурмотів Скотт.

— Ну, це ми ще побачимо! — заявив суддя, підходячи до телефону.

— Сказати правду, в нього один шанс на тисячу, — заявив хірург, повозившись з півтори години над Білим Іклом.

У вікна пробивався вже світанок і притьмянив електричне світло. Опріч дітей, уся родина зібралася біля хірурга почути його присуд.

— Зламано задню ногу, — казав той далі, — три ребра також зламано, і принаймні одне з них простромило легеню. Він утратив майже всю кров. Можливо, що всередині ще щось пошкоджене. Його, здається, товкли ногами… Я вже й не кажу, що три кулі прошили його наскрізь. Та ні, один шанс на тисячу — занадто оптимістично. Він має хіба один шанс на десять тисяч.

— Але й цього шансу не можна втратити! — вигукнув суддя Скотт. — Я не стою за видатками, лікарю, — просвітіть його рентгенівським промінням, зробіть усе, що треба. Відоне, зараз же телеграфуй у Сан-Франциско докторові Нікольсові. Ви, лікарю, не ображайтесь, але ви розумієте, що для цього пса треба зробити все, що можна.

Лікар усміхнувся.

— Звісно, звісно, я розумію. Він заслужив, щоб для нього зробити геть усе можливе. Його треба доглядати, як людину, як дитину хвору… Не забувайте, що я казав вам про температуру. О десятій я знову навідаюсь.

Білого Ікла справді доглядали так, як людину. Суддя запропонував був найняти доглядальницю, але дочки обурено відкинули таку пропозицію і самі взялися його доглядати. І Біле Ікло виграв цей один шанс з десятьох тисяч, якого остерігся дати йому лікар.

Але не слід дорікати лікареві, що він помилився. Ціле своє життя він лікував і оперував виніжених цивілізованих людей, що звикли жити у вигодах і мали предками багато виніжених поколінь. Проти Білого Ікла вони всі були кволі й тендітні і не вміли чіплятися за життя. А Біле Ікло прийшов із Пустелі, де кволі не виживають і гинуть, позбавлені всякого захисту. Ні його батько, ані мати не були кволі, так само, як і покоління їхніх предків. Залізний організм і живучість — ось яку спадщину дістав Біле Ікло від Пустелі, і тримався він за життя усім своїм єством і кожною частинкою, тримався і духом, і тілом, і то так завзято, як це властиво було тільки в прадавні часи всім живим створінням.

Біле Ікло лежав зв'язаний, як той невільник, увесь у пластирах і пов'язках; він не міг поворухнутись і нудився цілими тижнями. Найбільше він спав і снив, і перед ним безкраєю низкою проходили образи з Півночі. Примари минулого пробудилися й обступили його. Він знову жив у печері з Кічі, тремтячи, покірно підповзав до ніг Сивому Боброві; тікав чимдуж від Ліп-Ліпа й зграї цуценят, що знімали страшенний галас.

Він знову переживав місяці голоду, марно пробуючи вполювати дичину в завмерлому лісі, знову біг на чолі запрягу, а ззаду ляскав батіг у руках Міт-Са або Сивого Бобра і розлягались їхні вигуки: "Ра-а! Ра-а!", коли вони прибули до вузького межигір'я, і собаки згорнулись, як віяло, на вузькій стежці. Він знову переживав ті дні, що пробув у Красеня Сміта, і бої, в яких брав участь.