Білі пароплави - Сторінка 3

Повсякчас робити людям зауваження.

* * *

Павлик подався до пошти. Матері там не було, вона, мабуть, пішла на базар.

— Скажіть, тут не було моєї матері? — запитав Павлик у дівчини, яка видавала листи "до запитання".

— Була. Але вона вже давно пішла, а щойно вам надійшов лист.

Це був знову лист од Гліба, й знову Павликові. "Нічого,— заспокоїв себе Павлик,— незабаром і мати почне одержувати листи. Адже не може батько й справді не відповісти їй".

"Радість, радість, радість! — писав Гліб.— Тисяча разів радість! Сейсмічна розвідка показала, що в нашому районі є великі поклади залізної руди. Ти розумієш, яке це щастя! Десять років я шукав руду. Десять років я шукав її й переконував усіх, що вона є. Лише десять років. Словом, це дурниця, й мені було зовсім неважко. Подумаєш, лише десять років! Як добре, що не двадцять, що не все життя, що не два людських життя! Адже я іноді думав, що не встигну її знайти й тобі доведеться провадити далі мої пошуки. А тепер, тепер ми візьмемося до чогось більш значущого. Ми візьмемося до надглибокого свердління. Пройдемо в земну кору до п'ятнадцяти кілометрів і дійдемо до мантії. Яке гарне й стародавнє слово "мантія"! Наша земля у сліпучій, вогненній мантії з температурою одна тисяча дев'ятсот градусів жари. І ми з тобою ввійдемо в цю мантію. І прихопимо з собою Кешку й Любу. Будь ласка, рости швидше.

Твій Гліб".

* * *

Павлик прочитав лист удруге. Від радості в нього навіть запаморочилось у голові. Нарешті, нарешті батько таки знайшов руду!

Павлик вискочив на вулицю й побіг у бік базару, потім вирішив, що, мабуть, мати вже повернулася додому, й кинувся в протилежний бік.

І тої миті він побачив її далеко поперед себе.

— Рито, Рито! — загукав Павлик і кинувся її наздоганяти.

Але по дорозі до Рити його перехопив старшина Нанба. Таке вже собі місце вибрав старшина, що на базар ідеш — проходиш повз Нанбу, до моря йдеш — теж проходиш повз Нанбу.

— Знову порушуєш порядок!

— У мене лист,— несміливо сказав Павлик.

— Лист не дає тобі права репетувати на вулиці, наче дикому гірському козлу. Спочатку репетуєш, потім будеш дерева об'їдати, а потім людей кусати. Так виходить?

— Не буду я нікого кусати,— сказав Павлик.

— Це ще невідомо,— відповів Нанба.

Рита помітила Павлика й повернулася.

— Товаришу старшина...— сказала Рита.

— Одну хвилину, громадянко...

— Але це мій син...

— Однаково одну хвилину почекайте. Ваш син хуліганить, і я повинен з ним переговорити. До речі, коли цього не робите ви...

Рита хотіла обуритися, але потім вирішила, що ліпше просто помовчати.

— Я тобі роблю третє зауваження, хлопчику,— сказав Нанба.— Всі люди звичайно попереджають три рази, а потім уживають рішучіших заходів. У мене інше правило: я попереджаю чотири рази, а тоді вживаю рішучіших заходів. Раджу тобі надалі не хуліганити.— Нанба козирнув їм і повагом пішов собі.

— Рито! — сказав Павлик.— Гліб знайшов руду!

Рита схопила лист і прочитала його один раз, потім удруге. Знову про неї жодного рядка, навіть жодного піврядка, немовби її немає на світі.

— Павле,— сказала Рита,—ми приїхали сюди купатися в морі й загорати, а не тинятися вулицями й слухати повчання нетямких міліціонерів.

Вона йшла дуже швидко, занадто швидко. Павлик ледве встигав за нею. Всім було відомо, що в Рити довгі ноги. Вона тому вигравала вже п'ятий рік підряд перше місце в місті з ковзанів.

Вони прийшли на пляж. Точніше, прийшла Рита, а Павлик прибіг. Рита на ходу скинула сукню й черевички і кинулася в море. І плавала там цілі дві години. Вона лягла на спину й лежала нерухомо. А якщо до неї хтось підпливав, вона одразу ж пливла ще далі в море й знову лягала на спину. Словом, зрештою вона запливла так далеко, що неподалік від неї з'явилися дельфіни. І тоді до неї підплив на човні матрос рятувальної служби й попросив її повернутися на берег.

Усі, усі на пляжі дивилися, як Рита пливла до берега у супроводі човна.

Нарешті вона вийшла на берег. А матрос — як зблизька виявилося, хлопчина років чотирнадцяти — сказав їй у спину:

— Прошу вас, громадянко, так далеко більше не запливати.

Найгірше, коли роблять зауваження при всіх. Це Павлик знав чудово. Проте Риті було не до зауважень.

* * *

За кілька днів од Гліба надійшов новий лист.

"Цієї ночі скоїлося лихо. Я прокинувся від дзвонів. Одягнувся миттю й вискочив. Бачу — горить моя бурова.

Кинулися всі її гасити, заливали водою, але пізно. Згоріла дощенту. Буровий майстер Захаров заснув. Він ледве встиг вискочити з вогню. Новий дизель, той, що я привіз із міста, у вогні лопнув. Тепер будуть розбиратися, що та як. А ми ж майже просвердлили до контрольної глибини, до семисот метрів. А тепер треба починати все спочатку".

Потім Павлику надійшов іще один лист.

"Це, брате, така сумна подія,— писав Гліб.— Бурового майстра Захарова й шофера Савушкіна, Кещиного батька, судитиме товариський суд. А мене й Любу Смирнову записали у свідки. Річ у тім, що Захаров часто пив горілку. Його вмовляли, виховували, але він однаково пив собі далі. Тоді ухвалили так: не продавати йому горілки в крамниці експедиції.

Якщо витерпить, то добре, а ні — хай собі їде. Набридло з ним панькатися. Напередодні пожежі Люба зустріла шофера Савушкіна, він щойно приїхав катером зі Стрілки. Вони зупинилися. Люба запитала Савушкіна про Кешку. І тої миті до них підійшов Захаров. Неголений такий, заспаний.

— Привіз? — запитав Захаров у Савушкіна.

Люба помітила, що Савушкін підморгнув йому.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чому той йому підморгує. А Савушкін знову підморгнув.

— Ходімо,— сказав Захаров.— На нас чекають.— Він засміявся.— Нетерпеливі склянки на нас чекають!

І тільки тоді Люба побачила, що кишені штанів у Савушкіна дуже відстовбурчені. Там були пляшки. Тепер їй усе стало зрозуміле: вони квапилися пити горілку. А Потім Захаров бігатиме селищем і горлатиме різні пісні.

Всі дивувалися, звідки Захаров бере горілку, якщо в крамниці експедиції йому її не продають. Виявляється, йому Савушкін привозить. Савушкін — такий добрий Савушкін, Кещин батько,— і дурить усіх.

— Савушкін! — гукнула Люба.— Почекайте!

Савушкін зупинився, а Захаров пішов собі далі.

— Савушкін, навіщо ви привезли горілку?

Савушкін зробив великі очі.

— Та яка ж це горілка? Що ти! Хіба горілку можна? Пару пива взяв, спрага мучить.

Він брехав, і Люба не стала його слухати.

— Любо! Ти зачекай отак суворо. Ти нікому не кажи... про пиво. Захаров ублагав. А тепер, сама розумієш, виникнуть зайві балачки. Адже ти тямуща дівчина.

Любі треба було б розповісти про це відразу, а вона не розповіла. Пошкодувала Кешку. А Захаров напився під час зміни, видно, закурив і кинув палаючого сірника. Отож бурова і згоріла. Потім, коли Люба всім розповіла, що Савушкін возив горілку Захарову, то він обізвав її зрадником. Отакіто справи, брате. А суд буде завтра. Після суду я тобі напишу.

Батько".

* * *

Рита прала вдома білизну, потім прасувала білизну, потім читала книжку. Від* Гліба листа не було — видно, ще суд не відбувся. А може, погода нелітна, і тому немає листів.

На морі другий день бушував шторм. Купатися було не можна, хвилі захльостували пляж, вони розбивалися об каміння й падали на набережну дрібним дощем.

Павлик бігав під цим дощем.

— Недобре,— сказав старшина Нанба.

— Що недобре? — здивувався Павлик.

Знову цей Нанба чіплявся до нього.

— Це не зауваження.— Нанба навіть усміхнувся.— Дружня порада. Недобре так довго бігати під цим дощем. Вода холодна, можна застудитися.

— Та що ви! — відповів Павлик.— Вода тепла. У нас улітку в Єнісеї вода в десять разів холодніша, а я й то купаюся.

— Отже, ти здалеку, із Сибіру?

— Із Сибіру. В мене мати з батьком геологи.

— Ай-ай-ай! — сказав Нанба.— Така вродлива жінка — і раптом геолог.

— А що ж тут надзвичайного? — запитав Павлик.

— Нічого надзвичайного. Багато хто гадають, що вродливі жінки не вміють працювати,— мовив збентежено Нанба.— Відсталі люди.

— Воює мантія,— сказав Павлик і кивнув на море.

— Що ти сказав? — перепитав Нанба.

— Мантія, кажу, воює.

— А,— мовив Нанба.— Що це ще за мантія?

— На глибині п'ятнадцяти кілометрів у землі є розплавлена маса. її температура близько двох тисяч градусів. І вона іноді починає бушувати. Ну, й тоді на морях починаються шторми та урагани або раптом вулкани вивергаються. Коли я виросту великий, ми з батьком,— Павлик на мить замовк,— і з матір'ю теж будемо займатися глибоким свердлуванням, щоб відкрити таємницю мантії.

Повз них пройшов Валентин Сергійович. Павлик привітався з ним.

— До речі, цей громадянин мені рішуче не подобається,— сказав Нанба.

— Чому? — запитав Павлик, хоч і йому "цей громадянин" зовсім не подобався.

— Людина, яка щороку приїздить на курорт "соло", тобто сама, не викликає в мене захоплення. Де його дружина й діти? Недобре, якщо людина думає тільки про власну персону.

Коли Павлик прибіг додому, то застав у них Валентина Сергійовича.

— Валентин Сергійович,— сказала Рита,— запрошує нас у кіно. Швидко перевдягнися — й ходімо.

Павлик поглянув на чоловіка "соло". Той був одягнений у вузенькі штани та білу шурхітливу сорочку, а на шиї у нього була пов'язана чорна хустка. Він був високий, з дужими руками.

Але Павлик дивився на нього, а бачив батька. У старому костюмі, в якому той ходив у будні та на свята. В нього ніколи не було зайвих грошей, бо зайві гроші всі ці десять років він відкладав на свої експедиції у тайгу.

— То чого ти зволікаєш? — сказала Рита.— Збирайся швидше.

— Я не піду в кіно.— Він хотів сказати матері, що йому зовсім не хочеться йти в кіно з Валентином Сергійовичем, але побоявся прямо сказати так і додав: — Краще я посиджу вдома, а потім піду на пошту.

Валентин Сергійович промовчав. Взагалі-бо, йому було байдуже, піде Павлик у кіно чи не піде.

— Я не буду тебе вмовляти,— сказала Рита.— Якщо хочеш, сиди вдома.

І вони пішли — Рита і Валентин Сергійович.

* * *

На пошті Павлик одержав нарешті лист від батька. Лист був дуже довгий, і Павлик його довго читав.

"Суд над Савушкіним і Захаровим відбувся і завдав багато прикрощів,— писав Гліб.— Захарова звільнено з роботи й виключено з експедиції, а Савушкіну оголошено догану. Ну, взагалі, я зараз тобі опишу все докладніше, щоб ти сам усе зрозумів.

Того дня я встав рано-вранці, хвилювався перед судом: Кешку мені було шкода.