Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 7

Це, мабуть, старість. Так гарно було навкруг, і раптом мертвий птах… я не вегетаріанець і не ханжа, що описує страждання убитих тварин і залюбки уминає їхнє м'ясо, але до кінця життя ставлю собі умову: одного-двох вальдшнепів за полювання, не більше, якщо жодного — ще б краще, але тоді Бім загине як мисливський собака, а я змушений буду купити птаха, якого для мене уб'є хтось інший. Е ні, не піду на таке… А до кого, власне, я звертаюсь? Втім, до самого себе: роздвоєння особи в тривалій самотині якоюсь мірою неминуче. Віками від цього рятував людину собака.

Звідки ж все-таки гніт від учорашнього дня? І чи тільки від учорашнього? Чи не забув я якоїсь думки? Отже, учорашній день: прагнення до щастя — і жовтий карбованець; жовтий ліс — і вбитий птах. Що це? Чи не угода із власним сумлінням?

Стривай! Ось яка думка випорснула вчора: не угода, а докір сумління і біль за всіх, що вбивають без потреби, коли людина втрачає людяність. З минулого, зі спогадів про минуле іде і щораз дужче зростає в мені жалість до птахів і тварин.

Я згадую.

Була постанова керівництва Товариства мисливців про знищення сорок як шкідливих птахів, і це грунтувалось нібито на спостереженнях біологів. І всі мисливці вбивали сорок із спокійним сумлінням. Була така настанова й про яструбиних птахів. Їх також убивали. І про вовків. Цих знищили майже повністю. За вовка платили премію триста карбованців (на старі гроші), а за лапки сороки або шуліки, принесені в Товариство мисливців, — чи то п'ять копійок, чи то п'ятдесят — не пам'ятаю.

Але враз, у новій настанові, шуліка й сорока проголошені корисними птахами, не ворогами птахів: знищувати їх заборонено. Найсуворіший наказ про знищення змінився найсуворішим наказом про заборону.

Залишився тепер єрдвжи птах, що зншцоншо, отозіошотшїі — тршй нїшто руйнує пташині гнізда в чому, між іншим, звинувачувалася безапеляційно й сорока. Зате ніхто не відповідає за отруєння хімікатами птахів степових і лісостепових районів. Рятуючи ліси й поля від шкідників, ми знищували птахів, а знищуючи їх, нищили… ліси. Невже в усьому винна сіра ворона, одвічний санітар і супутник людського суспільства?

Звалюй на сіру ворону! — найбільш елементарне виправдання винних у загибелі птахів.

Тривалі експерименти із загибеллю — жахливо. Уже повстають проти цього чесні вчені-біологи і мисливці, уже боротьба за охорону птахів і лісів іде в міжнародному масштабі.

Чи підняв я свого часу голос проти експериментів із загибеллю? Ні. І це — докір і моєму сумлінню. Як немічно й кволо пролунав би мій голос тепер, коли б я сказав заднім числом так:

"Врятуйте сіру ворону — чудового санітара місцепроживання людей, врятуйте її від винищення, бо вона допомагає очищати від забруднення місцевість навкруг нас так само, як сатирик очищає суспільство від духовного бруду, врятуйте сіру ворону за це ж саме; хай вона потрошку краде пташині яйця, але на те й сіра ворона, щоб птахи уміли робити гнізда; врятуйте цю непосидющу насмішницю, єдиного птаха, який із зухвалою наївністю може просто у вічі людині випалити з дерева: "Ка-ар-р!" (Забирайся звідси, дурню!) А тільки-но ви відійшли, злетить униз і, насмішкувато покаркуючи, заходиться знов уминати тухлий шматок м'яса, який жоден собака і в рот не візьме; врятуйте сіру ворону — сатирика пташиного світу! Не — бійтесь її. Подивіться, як маленькі ластівки дружно клюють її і женуть звідти, де й без неї чисто, а вона летить від них, єхидненько покаркуючи, туди, де смердить тухлим. Врятуйте сіру ворону!"

Справді, вийшло б і немічно, і бездоказово. Але хай і залишається таке в цьому зошиті про Біма. Зараз просто й напишу на обкладинці: "Б і м". Тут усе буде тільки для самого себе. Адже нотатки я почав заради рятунку Бімової честі, винного у своєму народженні, але вони розростаються все більше, і вже про все те, що зв'язано не лише з Бімом, а й зі мною. Ніхто їх, очевидно, не надрукує; та й кому цікаво читати "про собаку, про себе"? Нікому. Так і хочеться написати словами Кольцова:

Пишу не для легкої слави:

А для розваги, для забави,

Для друзів і приятелів,

Для пам'яті минулих днів,

…А Бім лежить і вдень — наробився, друзяка, нахапався цілющих пахощів жовтого лісу.

Ех, жовтий ліс, жовтий ліс! Ось вам і шматочок щастя, ось вам і місце для роздумів. В осінньому сонячному лісі людина стає чистішою.

РОЗДІЛ 5

На облаві у Вовчому яру

Одного осіннього дня до Івана Івановича зайшов чоловік, від якого пахло рушницею і собакою. Хоч він не був у мисливському одязі, а в звичайному, як усі малоцікаві люди, але Бім уловив у ньому й тонкі пахощі лісу, і сліди рушниці на долонях, і духмяний аромат осіннього листя від черевиків. Звичайно ж, Бім про все це сказав, обнюхуючи гостя, позираючи на хазяїна й енергійно махаючи хвостом. Бачив він його вперше, а от відразу ж визнав його за товариша без будь-яких сумнівів і вагань.

Гість знав собачу мову, тому й сказав ласкаво:

Впізнав, упізнав. Молодець, добре, добре. — Погладив по голові й сказав упевнено й чітко — Сидіти!

Бім виконав наказ — сів, нетерпляче перебираючи лапами. І слухав, і дивився невідривно.

Хазяїн і гість потисли один одному руки, зустрівшись добрими-добрими очима.

"Чудово!" — сказав Бім, вискнувши.

Розумний пес, — сказав гість, кинувши погляд на Біма.

Гарний Бім, кращого не треба! — потвердив Іван Іванович.

Ось так вони порозмовляли втрьох недовго, і гість-мисливець дістав з кишені папірець, розклав його, почав водити по ньому пальцем і говорити:

Ось ту т… т у т, у самій гущавині Вовчого яру. Сам підвивав. П'ятеро озвалися: троє прибулих, два старих. Одного добре запримітив. Ну й во-овк!

Бім знав хазяїнові слова під час пошуку: "Тут-тут, тут-тут". І насторожився. Та коли було сказано "во-овк", він розширив очі: це отой гидкий запах лісового собаки, запах, якого злякався колись Бім, запах, про який хазяїн тоді застрашливо повторював, показуючи слід: "Вовк! Це вовк, Біме". Ось тепер і мисливець сказав теж так само: "Ну й во-овк!"

Гість пішов, попрощавшись також і з Бімом.

Іван Іванович сів заряджати набої, закладаючи важкі горошини свинцю й пересипаючи їх крохмалем.

Уночі Бім спав неспокійно.

А задовго до світанку вони вийшли з рушницею на вулицю і стали на розі. Незабаром під'їхав великий автомобіль, повний мисливців. Вони сиділи в критому кузові на лавках, сиділи тихо й урочисто. Іван Іванович спочатку підсадив Біма, потім і сам вліз у халабуду. Вчорашній мисливець сказав Іванові Івановичу:

Е-е, ні! Навіщо ж Біма з собою!

Собак не повинно бути на облаві. Зняти! — суворо сказав хтось. — Голос подасть — і пропала облава.

Бім по подасть голосу, — мовби виправдуючись, говорив Іван Іванович. — Не гончак же він.

Йому заперечували водночас кілька чоловік, але закінчилося тим, що вчорашній гість сказав:

Гаразд. З Бімом поставлю в запасну. Є місце, Іване Івановичу: було так, що вовк проривався там через прапорці, протокою.

Бім здогадався, що його не хочуть брати. Він теж умовляв сусідів, але в пітьмі цього ніхто не зрозумів. А тим часом автомобіль рушив.

Уже сонце зійшло, коли зупинилися біля кордону знайомого лісника. Вийшли усі тихо, без жодного слова, як і Бім. Потім довго йшли один за одним вздовж узлісся. Ніхто не курив, не кашляв, не стукнув навіть чоботом об чобіт, ступаючи по-собачому: тут усі знали — куди, хто й чого. Не знав лише один Бім, але він теж ішов тінню слід у слід за хазяїном. Той на ходу доторкнувся до Бімового вуха: добре, мовляв, добре, Біме.

Попереду всіх, головним, ішов учорашній гість-мисливець. І ось він підняв руку — всі зупинились. Троє передніх пішли в ліс ще тихше, по-котячому, і невдовзі повернулися. Тепер Головний підняв угору картуза й відмахнув ним уперед. За цим знаком половина мисливців пішла за ним, в тому числі, позаду всіх, Іван Іванович та Бім. Отож Бім ішов останнім: тихше за нього ніхто не міг пересуватись, та, незважаючи на це, Іван Іванович узяв його на поводок.

За безмовною командою Головного перший, що йшов за ним, став за кущ і завмер. Так само за ним завмер біля дубняка другий, потім третій, і так поодинці всі стали на свої номери. Залишились біля Головного Іван Іванович та Бім. Вони йшли ще обережніше, ніж досі. Тепер Бім побачив, що збоку від їхнього шляху був протягнутий шнур, а на ньому, не ворушачись, висіли клаптики матерії, схожої на вогонь. Але нарешті Головний поставив і їх удвох, а сам пішов назад.

Бім гострим вухом чув-таки його кроки, хоч людям здавалось, що їх ніхто не чує. Бім збагнув, що Головний провів і інших мисливців, але так далеко, що тепер уже навіть і він не вловив шереху.

І настала тиша. Сторожка, тривожна лісова тиша. Бім це відчував і по тому, як хазяїн завмер, як у нього здригнулося коліно, як він беззвучно відкрив рушницю, вклав набої, закрив і знову напружено застиг.

Вони стояли прикриті кущем ліщини збоку вимоїни, порослої густим терном. А навкруги стояв могутній дубовий ліс, суворий зараз, мовчазний. Кожне дерево — богатир! А між ними густий підлісок ще дужче підкреслював надзвичайну міць віковічного лісу.

Бім зосередив усю свою увагу: він не ворушився і ловив запахи, але поки що нічого особливого не помічав, бо повітря ж непорушне. І від нього Бім занепокоївся. Коли є хоч малий вітрець, він завжди знав, що там, попереду, він читав по струменях, як по рядках, а в безвітря, та ще в такому лісі,— спробуй-но бути спокійним, коли до того ж його добрий друг стоїть поруч і хвилюється.

І враз почалося.

Сигнальний постріл розірвав тишу на великі шматки: луна прогримотіла то там, то тут, то десь удалині. А потому, ніби в тон лісовому гуркоту, далеко-далеко голос Головного:

Пішо-о-ов! Ого-го-го-го-го-о-о!

Іван Іванович нахилився до Бімового вуха і ледве чутно прошепотів:

Лежати!

Бім ліг. І тремтів.

— Ого-го-го-о-о! — гукали там мисливці-нагоничі.

Тиша тепер розсипалася на голоси, незнайомі, несамовиті, дикі. Застукотіли дрючками об дерева, заторохтіла тріскачка, мовби сто сорок перед погибеллю. Цеп нагоничів наближався з криком, гомоном і пострілами вгору.

І от… Бім зачув знайомий з юності запах: вовк! Він притулився до хазяїнової ноги, ледь-ледь, — зовсім ледь-ледь! — піднявся на лапи і витягнув хвоста. Іван Іванович усе зрозумів.

Вони побачили обидва: вздовж прапорців, поза пострілом, з'явився вовк.