Білий пароплав - Сторінка 20

Втягши голову в плечі, щоб стати непомітнішим, ступав босими ногами по слизькому підводному камінню, благаючи бога лише про одне, щоб Орозкул не завернув його, щоб не прогнав, щоб не вилаяв при людях, щоб простив його, дурного, нещасного старого...

І Орозкул нічого не сказав. Він ніби й не помітив ретельності Момуна, не вважаючи його за людину. А в душі зловтішався, що все-таки зламав старого, який посмів бунтувати. "Отож-то,— єхидно посміювався'Орозкул сам собі.— Приповз, упав мені в ноги. Ух, немає в мене великої влади, не таких би крутив у баранячий ріг! Не таких примусив би повзати в пилюці. Дали б мені хоча б колгосп або радгосп. Я б уже дав лад. Розпустили людей. А самі тепер бідкаються: голову, мовляв, не поважають, директора не поважають. Якийсь чабан, а з начальством розмовляє, як з рівним. Йолопи, влади недостойні! Хіба ж з ними треба так поводитись? Були часи, голови летіли — і ніхто ^нічичирк. Ото було — справді! А що тепер? Найнікчемні-ший з нікчемних і той здумав раптом перечити. Ну-ну, поповзай у мене, поповзай",— зловтішався Орозкул, позираючи іноді на Момуна.

А той, бредучи по крижаній воді, скорчившись, тягнув троса разом з Сейдахматом і радий був, що Орозкул, здається, простив його. "-Ти вже прости мене, старого, що так вийшло,— подумки звертався він до Орозкула.— Не стерпів учора. Поскакав до онука в школу. Самотній же він, от і жалієш. А сьогодні він до школи не пішов. Прихворів чогось. Забудь, прости. Ти ж мені теж не чужий. Думаєш, я не хочу щастя тобі й дочці? Якби бог дав, якби я почув крик немовлятка дружини твоєї, моєї дочки,— бодай не зійти мені з цього місця, хай бог ту ж мить візьме мою душу. Присягаюся, од щастя плакав би. Тільки ти не кривдь мою дочку, прости мене. А працювати — то поки я на ногах, я все зроблю. Все виконаю. Ти тільки скажи..."

Стоячи збоку на березі, баба жестами і всім виглядом своїм говорила старому: "Старайся, діду! Бачиш, він простив тебе. Роби, як я тобі кажу, і все владнається".

Хлопчик спав. Один раз тільки він прокинувся, коли десь прогуркотів постріл. І знову заснув. Вимучений учорашнім безсонням і хворобою, сьогодні він спав глибоким і спокійним сном. І в сні він відчував, як приємно лежати в ліжку, вільно простягтись, не відчуваючи, ні жару, ні холоду. Він проспав би, мабуть, дуже довго, коли б не баба з тіткою Бекей. Вони старалися розмовляти впівголоса, але забряжчали посудом, і хлопчик прокинувся.

— Держи ось велику миску. І блюдо візьми,— жваво шепотіла баба в передній кімнаті.— А я понесу відро й сито. Ох, поперек мій! Зморилась. Стільки роботи переробили. Але, слава богу, я така рада.

— Ой, не кажи, і я така рада. Вчора ладна була вмерти. Якби не Гульджамал,. наклала б руки на себе.

— Скажеш таке , —урезонювала баба.— Перцю взяла? Ходімо. Сам бог послав дар свій на примирення ваше. Ходімо, ходімо.

Виходячи з дому, вже на порозі, тітка Бекей спитала бабу про хлопчика:

— А він усе спить?

— Нехай поспить поки що,— відповіла баба.— Як буде готове, принесем йому шурпи гарячої.

Хлопчик більше не заснув. З двору чути було ходу й голоси. Тітка Бекей сміялася, і Гульджамал, і баба сміялись у відповідь їй. Долинали і якісь незнайомі голоси. "То, мабуть, ті люди, що приїхали вночі,— подумав хлопчик.— Виходить, вони ще не поїхали". Не чути, не видно було тільки діда Момуна. Де він? Що робить?

Прислухаючись до голосів знадвору, хлопчик ждав діда. Йому дуже хотілося поговорити з ним про маралів, яких він бачив учора. Скоро ж зима. Треба б їм сіна побільше залишити в лісі. Нехай їдять. Треба їх так приручити, щоб вони зовсім не боялися людей, а приходили б просто сюди через річку в двір. І тут їм давати щось таке, що вони найдужче люблять. Цікаво, що вони найдужче люблять? Телятко-маралятко привчити б, щоб воно скрізь ходило слідком. От здорово було б. Може б, воно і в школу ходило з ним?..

Хлопчик ждав діда, але той не показувався. А прийшов несподівано Сейдахмат. Дуже задоволений чимось. Веселий. Сейдахмат похитувавсь, усміхаючись сам собі. І коли він підійшов ближче, в ніс ударив дух спиртного. Хлопчик дуже не любив цей поганий, різкий дух, що нагадував йому про свавілля Орозкула, муки діда й тітки Бекей. Але, на відміну від Орозкула, Сейдахмат, коли напивався, добрішав, веселішав і взагалі ставав якийсь безневинно дурнуватий, хоч він і тверезий не дуже виблискував розумом. Між ним і дідом Момуном відбувалася в таких випадках приблизно така розмова:

— Чого посміхаєшся, як дурненький, Сейдахмате? І ти нализався?

— Аксакале, я тебе так люблю! Слово честі, аксакале, як батька рідного.

— Ех, у твої оце літа! Інші он машини ганяють, а ти язиком своїм не управляєш. Мені б твої літа, то я б принаймні на тракторі сидів би.

— Аксакале, в армії командир мені сказав, що я нездатний до такого діла. Зате я піхота, аксакале, а без піхоти — ні туди і ні сюди...

— Піхота! Ледащо ти, а не піхота. А дружина в тебе... У бога очей немає. Сто таких, як ти, не варті одної Гульджамал.

— Тому ми й тут, аксакале,— я один, і вона одна.

— Та що з тобою говорити. Здоровий, як бик, а розуму...— дід Момун безнадійно махав рукою.

— Му-у-у-у,— мукав і сміявся вслід йому Сейдахмат. А далі, зупинившись серед двору, починав співати свою

чудну, невість від кого почуту пісню:

З рудих, рудих гір Я приїхав на рудому жеребці, Гей, рудий купче, відчиняй двері, Будемо пнти руде вино!

З бурих, бурих гір-

Я приїхав на бурому бику.

Гей, бурий купче, відчиняй двері,

Будемо пити буре вино!..

І так могло тривати без кінця, бо приїжджав він з гір', на верблюді, на півні, на~ миші, на черепасі — на всьому, що могло рухатися. П'яний Сейдахмат подобався хлопчикові навіть більше, ніж тверезий.

І тому, коли появився підпилий Сейдахмат, хлопчик привітно усміхнувся йому.

— Ха! — вигукнув Сейдахмат здивовано.— А мені сказали, що ти хворієш. Та ти зовсім не хворієш. Ти чому не бігаєш по двору? Так не годиться...— Він повалився до нього на ліжко і, обдаючи духом спиртного напою та запахом сирого, свіжого м'яса, що йшов од його рук і одягу, заходився торсати хлопчика й цілувати. Щоки його, зарослі грубою щетиною, кололи обличчя хлопчикові.

— Ну, годі, дядю Сейдахмате,— попросив хлопчик.— А де дідусь, ти не бачив його?

— Дід твій там, теє... як його...— Сейдахмат непевно покрутив руками в повітрі.— Ми теє... Колоду витягали з води. Ну й випили, щоб зігрітися. А зараз він теє... м'ясо варить, Ти вставай. Давай одягайся — і ходімо. Як же такі Це неправильно. Ми всі там, а ти сам тут.

— Дідусь заборонив мені вставати,— сказав хлопчик.

— Та облиш ти, заборонив. Ходім подивимось. Таке не щодня буває. Сьогодні бенкет. І миска в жиру, і ложка в жиру, і рот у жиру! Вставай.

З п'яною незграбністю він заходився одягати хлопчика.

— Я сам,— спробував одмагатися хлопчик, відчуваючи якісь приступи запаморочення.

Та п'яний Сейдахмат не слухав його. Він вважав, що робить добре діло, оскільки хлопчика покинули самого дома, а сьогодні такий день, коли й миска в жиру, і ложка в жиру, і рот у жиру...

Похитуючись, хлопчик вийшов слідком за Сейдахма-том з дому. День у горах стояв вітряний, напівхмарний. Хмари хутко мчали по небу. І поки хлопчик перейшов чер рез веранду, погода двічі різко змінилася — від нестерпучо яскравого сонячного дня до неприємної похмурості. Хлопчик відчув, .як йому від цього заболіла голова. Дим вогнища, гнаний поривом вітру, вдарив в обличчя. В очах защипало. "Перуть, мабуть, сьогодні сорочки",— подумав хлопчик, бо вогнище завжди розкЛадали на подвір'ї, коли заходжувалися прати багато білизни і воду гріли на всі три сім'ї у величезнбму чорному казані. Одному той казан і підняти несила було. Тітка Бекей і Гульджамал піднімали його вдвох.

. _ Хлопчик любив, коли всі разом прали. По-перше, розкладали вогнище,— погратися можна з вогнем, не те що в хаті. По-друге, дуже цікаво розвішувати випрану білизну. Біле, синє, червоне ганчір'я на вірьовці прикрашає двір. Хлопчик любив і підкрадатися до білизни, що висіла на вірьовці, доторкатися щокою до вогкої тканини.

Цього разу ніякої білизни в дворі не було. А вогонь під казаном розвели сильний — казан, наповнений по вінця великими шматками м'яса, кипів, з нього стовпом підіймалася густа пара. М'ясо вже уварилося: дух м'яса й запах вогнища лоскотали в носі, наповнили рот слиною. Тітка Бекей у новій червоній сукні, у нових хромових чоботях, запнута квітчастою хусткою, що збилася на плечі, нахилившись над вогнищем, знімала ополоником піну, а дід Момун, стоячи коло неї на колінах, перевертав головешки у вогнищі.

— Он він, твій дід,— сказав Сейдахмат хлопчикові.— Ходімо.

І сам тільки було затяг:

З рудих, рудих гір

Я приїхав на рудому жеребці,—

як з повітки виткнувся Орозкул, бритоголовий, з сокирою в руці, з засуканими рукавами сорочки.

— Ти де пропадаєш? — грізно гукнув він на Сейдахмата.— Гість тут дрова рубає,— кивнув він на шофера, що колов оцупки,— а ти пісні співаєш.

— Ну, це нам — раз, два, і готово,— заспокоїв його Сейдахмат, прямуючи до шофера.— Давай, брат, я сам.

А хлопчик підійшов до діда, що стояв на колінах біля вогнища. Він наблизився до нього ззаду.

— Ата,— сказав він. Дід не почув.

— Ата,— знову сказав хлопчик й торкнув діда за плече.

0,1 Дід оглянувся, і хлопчик не впізнав його. Дід теж був п'яний. Хлопчик не міг пригадати, щоб він бачив діда коли-небудь хоч напідпитку. Якщо й траплялося таке, то хіба що десь на поминках іссик-кульських стариків, де го-. рілкою частують усіх, навіть жінок. Але щоб так просто — такого ще не бувало з дідом. ' <

Дід подивився на хлопчика якимсь далеким, дивним, диким поглядом. Обличчя його було розпашіле й червоне, а коли він упізнав онука, ще дужче почервоніло. Воно залилося палаючим вогнем і зразу ж поблідло. Дід квапливо підвівся з колін.

— Чого тобі, га?—глухо сказав він, пригортаючи до себе онука.— Чого тобі, га? Чого тобі? — І, крім цих слів, він не міг вимовити нічого, наче йому відібрало мову.

Його хвилювання передалося й хлопчикові. —

— Ти захворів, ата? —спитав він, стривожений.

— Ні-ні. Я так просто,— пробурмотів дід Момун.— Ти йди, походи трохи. А я тут дрова, теє... як його...

Він майже відштовхнув онука від себе й, ніби одвернувшись од усього світу, знову повернувся обличчям до вогню.