Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 8

Коли ж формарсовий повернувся на своє місце, він мовив, упізнавши юнака:

— А, Красунчику, це ти? Ну, щось, бачу, скоїлось, коли ти почав заїкатися!

— Ет, пусте,— заспокоїв його Біллі, до якого вже повернувся дар мови.— Просто до нас приблудився один вахтовий із бізань-щогли, і я погнав його звідси.

— Розкажи це комусь іншому...— неприязно озвався дратівливий старий моряк з обличчям і чуприною цегляного кольору, відомий у товаристві під прізвиськом Червоний Перець.— Бачу, плаче за тобою, хитруном, гармашева донька! — Він натякав на дисциплінарну кару батогами, коли винуватця прив'язують до гармати.

Втім, Біллове пояснення задовольнило цікавих, оскільки моряки з півбака;, марновірність яких доходила до фанатизму, найнетер-пимїше серед усієї команди ставились до всіляких "територіальних порушень", особливо з боку вахтових з бізань-щогли, яких вони вважали за берегових щурів: адже ті й на щогли ніколи не лазять, хіба тоді, як треба зарифувати чи згорнути грот-вітрило, і маршпіклеві ради не дадуть, і юферса не повернуть.

Розділ тринадцятий

Остання пригода дуже вразила Біллі. Це вже щось нечуване: зроду йот не викликали, та ще й нишком, на таку сумнівну розмову. До цієї зустрічі він знати не знав нічного гостя, обоє виконували свою службу нарізно: один на носі й під час вахти на щоглі, другий — на палубі та кормі.

І що б то воно за знак? Невже ті два блискучі кружальця, що той підніс йому до очей, і справді були гінеї? Де б він їх узяв? Адже у плаванні навіть на зайвий ґудзик не так просто розжитися! Що більше Біллі сушив собі голову цими питаннями, то дужче заплутувався з них, тривожився й розгублювався.

До ладу не збагнувши, чого від нього хотіли, він душею відчував у тій пропозиції зло і знову й знову обурювався проти неї—так часом лошак по дорозі з паші відчує сморід хімічного заводу й раз по раз форкає, щоб вигнати його з легень. Одне слово, Біллі не мав ані найменшої охоти поновлювати розмову з незнайомцем, навіть щоб розвідати, з яким наміром той звернувся до нього. Та, певна річ, його не могло не цікавити, як виглядає нічний гість удень.

Отож Біллі підстеріг його наступного дня післяобід у час першої своєї піввахти — той стояв серед моряків на носовій частині верхньої гарматної' палуби, спеціально відведеної для курців. Упізнав його Біллі скоріш по фігурі, ніж по круглому рябому обличчі та склистих блідо-голубих очах, майже прикритих білими віями. Спираючись на гармату, незнайомець, судячи з усього, його одноліток, весело теревенив про щось із товаришами — досить приємний на вигляд молодик, хоч, здається, трохи без клепки в голові. А ще він був занадто пикатий як на моряка, навіть якщо це вахтовий з бізань-щогли. Словом, дивлячись на такого, ніколи в світі не подумаєш, що він стане засмічувати собі голову якимись думками, а тим паче небезпечними, що їх мав би виношувати змовник. Біллі й гадки не мав, що той, весь час сторожко косуючи очима, помітив його перший. Впіймавши на собі погляд фор-марсового, він приязно кивнув йому головою, наче давньому знайомому, не уриваючи балачки з курцями. Увечері другого чи третього дня, коли Біллі знову прогулювався гарматною палубою й ненароком зустрів того самого хлопця, рябий поминув його з дружнім жартом, таким несподіваним і двозначним після всього, що, вкрай збентежений Біллі, неспроможний здобутися на відповідь, пропустив його повз вуха.

Тепер Біллі й зовсім не знав, що йому робити. Марні думки, такі незвичні для нього, тривожили душу, й він, як міг, глушив їх у собі, йому й на думку не спадало доповісти про цю темну справу кому слід, як належить вірнопідданому морякові. Напевно, не помогли б тут і чиїсь намови: надто б уже його вчинок скидався на брудний донос. Тож великодушний юнак затаїв усе в собі. І все-таки одного разу він не витримав і трохи відкрився старому датчанину, можливо, під чудодійним впливом благодатної літньої ночі, коли корабель лежав у дрейфі, ніби заколисаний морською тишею, а вони вдвох мовчки сиділи на палубі, прихилившись головами до фальшборту. Біллі, однак, розповідав скупо, не вдаючись до опису незнайомого,— надмірна совісність, про яку вже згадувалося, не дозволяла йому до кінця розкрити перед кимось душу. Проте мудрий датчанин, видимо, вмів розуміти з півслова, бо по хвилинному роздумі, коли все його обличчя взялося зморшками1 й уже не стало видно іронічної усмішки, він промовив:

— А що, хіба я не казав тобі, Малюк?

— Про що? — запитав Біллі.

— Ну, що Цибатий Джіммі гострить на тебе зуби.

— А який стосунок має Цибатий Джіммі до того пришелепуватого вахтового з бізань-щогли?

— Овва! То він із бізань-щогли? Овва! Починає свіжішати!

Може, його вигук стосувався вітерця, що саме війнув над морською гладінню, а може, мав якийсь потаємний зв'язок із незнайомим, сказати важко. Коли збентежений Біллі перепитав його вдруге, старий Мерлін лише мовчки вп'явся своїми чорними зубами* в тютюнову плитку. Він мав звичку поринати в похмуру мовчанку, тільки-но хтось починав доскіпуватися до його глибокодумних висновків, часом незрозумілих і туманних, як і в більшості дельфійських оракулів, де б вони не об'являлися.

Розділ чотирнадцятий

Видно, багатолітній досвід назавжди відбив охоту в старого датчанина втручатися в якісь справи чи давати комусь поради.

Отож він уперто твердив, нібито за всіма дивними пригодами Біллі на борту "Звитяжного" стоїть Клеггерт. І все ж молодий моряк ладен був приплутати до них кого-завгодко, тільки не того, хто, за власним його висловом, "завжди знаходив для нього якесь тепле слово". Диво та й годі. А втім, не таке вже й велике, як може здатися. Декотрі матроси навіть у зрілому віці лишаються в чомусь зовсім наївними. А молоді мореплавці із вдачею нашого красеня формарсового є, зрештою, просто великі діти. І от що цікаво. Чиста дитинність — не що інше,, як цілковите невідання, бо вона зникає—більшою чи меншою мірою—з розумовим розвитком. Однак досить розумний як на свої літа Біллі зберіг простодушність майже незайманою: досвід — цей чудовий вчитель — був у нього ще невеликий, юнацький. Щоправда, дехто може відчувати зло "нутром", навіть не встигнувши набути досвіду, а отже й замолоду теж, і подеколи аж надто гостро, але це особливість натур недобрих чи зіпсованих.

Чи міг Біллі знати про людей більше від того, що звик бачити в моряках? А тодішній моряк, як кажуть, моряк із колиски, справжній морський вовк, хоч і виліплений з тої самої глини, що й житель суходолу, багато в чому був його протилежністю. Моряк натура прямолінійна, житель суходолу — тонка. Моряк не дивиться на життя, як на спритну гру, подібну до хитромудрих шахів, коли бачиш тільки лічені ходи, а зад>м лишається прихований — облудну, марудну, пустопорожню гру, не варту спалених при ній свічок.

Та от, моряки — плем'я, схоже з юнаками: навіть у їхніх вчинках завжди є щось хлоп'яче. Особливо це стосується тих, хто служив на флоті в ті часи, що й Біллі. А коли моряки всі такі взагалі, то що вже казати про молодих матросів. Усякий моряк звик беззастережно виконувати накази, на судні він живе за офіційними приписами, не поставлений в оті складні стосунки з людьми, коли всі користуються нічим не обмеженою свободою на рівних правах, рівних принаймні на око, і коли ви швидко засвоюєте просту істину: якщо безоглядно вірити людям, особливо добропристойним на вигляд, то вам неодмінно підкладуть свиню. Прихована недовіра, обережність у жителів суходолу стає другою натурою, причому не так у гендлярів, як у тих, хто пізнає своїх ближніх у стосунках, глибших, ніж купівля-продаж, тобто в деяких світських людей,— і вони, зрештою, виявляють її майже несвідомо, а декотрі, напевно, щиро здивувалися б, якби їм вказали на неї.

Розділ п'ятнадцятий

Однак після дрібного обіднього інциденту Біллі вже не мав більше клопоту ні з гамаком, ні з речовим мішком. Клеггерт усе ще всміхався йому осяйною усмішкою, а розминаючись, озивався ласкавим словом — коли й не частіше, ніж доти, то принаймні щиріше.

Зате почало впадати в око дещо інше. Бувало, під час другої пів-вахти, коли Біллі, туго підперезаний паском, походжав верхньою гарматною палубою, жартуючи й перемовляючись із зустрічними молодиками, Клеггерт, забачивши цього веселого морського Гіперіона крадькома проводив його задумливим меланхолійним поглядом, і стримувані пекучі сльози туманили йому очі. В такі хвилини профос скидався на людину, яку спіткало тяжке горе. Іноді крізь його меланхолію пробивалася іскорка м'якої розчуленості, так наче Клеггерт попри все був здатний навіть полюбити Біллі. Але той миттєвий вираз відразу ж змінювався іншим, непримиренним, обличчя профоса судорожно кривилося, уподібнюючись до зморщеного горіхового зерняти. Іншого разу, розминаючись із формарсовим, заприміченим ще здаля, він сам давав йому дорогу, зупинявся і якусь хвилину дивився на нього з глузливо вищиреними зубами. А при раптовій, несподіваній зустрічі очі його кресали блискавиці, подібні до червоних іскор від молота у темній кузні. Так чудно було бачити той гострий блиск в очах, що звичайно сяяли глибокою ніжною синявою!

Гіперіон — в давньогрецькій міфології ім'я одного з титанів.

Деякі з тих диявольських підступів не могли залишитись поза увагою жертви, але вони — аж надто міцний горішок для такої людини, як Біллі, його інтелект не був настільки тонким, щоб відчути подих близького зла. Профосова поведінка здавалась йому щонайбільше чудною. Коли ж він часом бачив перед собою його привітне обличчя, чув приязне слово, то брав усе за чисту монету: молодому морякові ще не траплялося зустрічати людей з "медоточивими вустами".

Якби він був певний, що завинив перед профосом словом чи ділом, то все обернулося б інакше, й полуда хоч трохи спала б йому з очей.

Не бентежило його й інше. Зовсім не стикаючись по службі зі зброярем та начальником порохового погреба, Біллі ніколи й словом не перемовився з ними, а проте останнім часом при зустрічі з Біллі, вони дивилися на нього такими очима, що й сліпому було видно: хтось постарався підбурити їх проти хлопця. І все-таки їхня поведінка ні разу не видалася Біллі незвичайною, хоч він добре знав, що зброяр і начальник порохового погреба з корабельним писарем, аптекарем та іншими нижчими чинами сідають за стіл разом із Клеггертом і напевно мотають на вус його звіряння.

Що ж, Морського Бога любила вся команда — за простоту, виказану вже не раз, душевну м'якість і доброту та цілковиту відсутність зарозумілості, здатної посіяти неприязнь; а коли кругом стільки друзів, то його мало обходили такі мовчазні прояви ворожості, як оце щойно згадані.

Що ж до вахтового з бізань-щогли, то коли їм і траплялося зустрічатись (Біллі з відомих причин намагався обминати його), той завжди весело, мов нічого й не сталося, вітав його, ще бувало й докине мимохідь одне-друге дружнє слівце.