Більярд о пів на десяту - Сторінка 2

Вона не знала, що він робив після обіду

1 ввечері, знала тільки, що вранці, о сьомій, ходив на службу божу, о пів на восьму сідав снідати з дочкою, а коли вона о восьмій ішла до школи, докінчував до пів на дев'яту сніданок сам. І щоразу її вражало, що він так радів, коли мав приїхати син: він тоді раз по раз відчиняв вікно, виглядав на вулицю аж ген до Модестської брами, в дім наносили квіток, на той час, поки там гостюватиме син, наймали ключницю, невеликий шрам на переніссі у Фемеля червонів від хвилювання, у похмурій житловій частині дому з'являлися прибиральниці і спорожняли її від пляшок з-під вина; ті пляшки виносили в коридор, звідки їх мав забрати торгівець старими речами. Пляшок набиралося дедалі більше, їх виставляли спершу в п'ять рядів, а потім у десять, бо коридор для них виявлявся закороткий — темно-зелений частокіл, цілий ліс шийок. Червоніючи, вона рахувала їх, хоч і розуміла, що негарно цікавитись такими речами: двісті десять пляшок, випитих від початку травня до початку вересня, більше ніж пляшка в день.

Від Фемеля ніколи не тхнуло алкоголем, і руки в нього не тремтіли. Темно-зелений застиглий ліс утрачав свою реальність. Чи вона справді бачила його, чи він існував тільки в ЇЇ уяві? Ні Шріт, ні Гохбрет, ні Кандерс ніколи не з'являлися в конторі, вони жили далеко один від одного у своїй глушині. Лише двічі один знайшов помилку в другого. Вперше це сталося, коли Шріт неправильно розрахував фундамент міського басейну і Гохбрет виявив його помилку. Вона була дуже схвильована, але Фемель лише попросив її, щоб вона показала, котрі позначки червоним олівцем на берегах креслення зробив Шріт, а котрі Гохбрет, і вона тоді вперше пересвідчилася, що Фемель, видно, також фахівець: він півгодини просидів за письмовим столом з лічильною лінійкою, таблицями й гостро заструганими олівцями, а тоді сказав:

— Гохбрет має рацію, басейн щонайпізніше через три місяці розвалився б.

Ні слова докору Шрітові, ні слова похвали Гохбретові, і коли він, цього разу власноручно, підписав висновок, то засміявся; його сміх здався їй таким самим моторошним, як і його ввічливість.

Другої помилки допустився Гохбрет, коли готував статичні дані для будівництва залізничного шляхопроводу у Віль-гельмскуле, а виявив її цього разу Кандерс, і вона знову — вдруге за чотири роки — побачила Фемеля заглибленим у розрахунки за письмовим столом. І знов їй довелося показувати йому, котрі позначки червоним олівцем зробив Гохбрет, а котрі Кандерс. Цей випадок навів його на думку запропонувати своїм співробітникам, щоб вони користувалися олівцями різного кольору: Кандерс червоним, Гохбрет зеленим, а Шріт жовтим.

Поки вона повільно написала: "Дачний будинок для кіноактриси", в роті в неї розтанув шматочок шоколаду, а поки

написала: "Прибудова до фірми "Найнеобхідніші побутові послуги", розтанув іще один шматочок. Добре, що хоч замовники мали різні імена й адреси, і коли вона дивилася на креслення, в неї з'являлося почуття причетності до чогось реального. Камінь, пластмасові плитки, сталеві бруси, скляні блоки, мішки цементу — все це можна було собі уявити, а Шріта, Кандерса й Гохбрета вона не уявляла, хоч і щодня писала на конвертах їхні адреси. Вони ніколи не приходили до контори, ніколи не телефонували, ніколи не писали. Свої розрахунки й документацію вони присилали без будь-яких коментарів.

— Навіщо нам їхні листи? — казав Фемель.— Ми ж не збираємося колекціонувати чужі сповіді, правда?

Часом вона брала з полиці довідник і знаходила в ньому назви населених пунктів, які щодня писала на конверті: "Шільгенауель, 87 мешканців, із них 83 римокатолики, славетна церква XII ст. з Шільгенауельським вівтарем". Там жив Кандерс, анкетні дані якого були зазначені в страховій картці: тридцять сім років, неодружений, римокатолик... Шріт жив далеко на північ, у Глюдумі: "1988 мешканців, із них 1812 євангелістів, 176 римокатоликів. Консервна промисловість. Місіонерська школа". Шрітові було сорок вісім років. Одружений, євангеліст, двоє дітей, із них одній дитині понад вісімнадцять років. Місце проживання Гохбрета їй не треба було шукати в довіднику, він мешкав у передмісті, в Блесенс}>ельді, всього за тридцять п'ять хвилин їзди автобусом від контори, і часто в неї з'являлося безглузде бажання знайти його й упевнитися, що він справді існує, почути його голос, побачити його, відчути потиск його руки, але від такої фамільярності її утримувало те, що він був молодий — мав ще тільки тридцять два роки — й неодружений. І хоч місця проживання Кандерса й Шріта були описані в довіднику так докладно, як прикмети людини в паспорті, а Блесенфельд вона знала, та однаково не могла собі уявити жодного з них, хоч щомісяця переказувала для них страхові внески, заповнювала на них поштові перекази, розсилала їм журнали й таблиці; вони були для неї такі самі нереальні, як той Шрелла, прізвище якого стояло на червоній картці, який мав право будь-коли зайти до Фемеля і який за чотири роки жодного разу не скористався цим правом.

Вона лишила на столі червону картку, через яку він уперше розмовляв із нею брутально. Як було прізвище того Добродія, що близько десятої з'явився до контори й заявив, Що йому треба, конче треба, просто необхідно поговорити з Фемелем? Високий, сивий, червонуватий на виду, він пахнув вишуканими ресторанними наїдками і був одягнений у костюм, що просто різав очі своєю добротністю, поєднання владності, гідності й великопанського лоску надавало йому чару, перед яким неможливо було встояти, у його титулі, який він, усміхаючись, промурмотів їй, майнуло слово "міністр" — чи то помічник міністра, чи секретар, чи заступник, а коли вона сказала, що не знає, де тепер Фемель, він поклав їй руку на плече і швидко мовив:

— Ну, то хоч скажіть мені, кралечко, де він міг би бути в цей час?

І вона зрадила йому таємницю, сама не знаючи, як це сталося, таємницю, яку так довго розгадувала й так пильно оберігала:

— У готелі "Принц Генріх".

Тоді він знову щось промурмотів — шкільний товариш, нагальна, невідкладна справа, армія, озброєння,— а коли пішов, у конторі ще довго стояв запах сигари, навіть через годину батько Фемеля ще вчув його і почав схвильовано принюхуватися.

— Боже мій, боже, оце то тютюнець! Ну й тютюнець! — Старий, принюхуючись, пройшовся вздовж стін, провів носом над самим письмовим столом, надяг капелюха, вийшов і через кілька хвилин повернувся з завідувачем крамниці, де він уже п'ятдесят років купував сигари. Хвилину вони, принюхуючись, постояли в дверях, а тоді забігали по кабінеті, наче собаки, що шукають слід. Завідувач навіть заліз під стіл, де, мабуть, залишилася ще ціла хмарка диму. Тоді підвівся, обтрусив руки, переможно всміхнувся і сказав:

— Так, пане таємний раднику, це була "Партагас емі-нентес".

— І ви можете дістати мені таку сигару?

— Звичайно, вони є в моїх запасах.

— Але начувайтеся, коли запах буде не такий, як тут. Завідувач ще раз принюхався і сказав:

— "Партагас емінентес >, голову даю на відруб, пане таємний раднику. Чотири марки за штуку. Скільки вам?

— Одну, любий Кольбе, одну. Чотири марки заробляв за тиждень мій дід, а я, як ви знаєте, людина сентиментальна й шаную небіжчиків. Боже мій, цей тютюн забив двадцять тисяч сигарет, які тут викурив мій син.

Вона сприйняла як велику честь для себе те, що старий закурив свою сигарету в її присутності. Він сидів, відхнливjjjiicb на подушечку, яку воіга підклала йому під спину, у кріслі свого сина, надто великому для нього, а вона слухала його і робила далі своє діло, найневинніше з усіх,— наліплювала марки. Повільно проводила по мокрій губці зворотним боком зеленого, червоного або синього Гойса і старанно наліплювала його у верхньому правому кутку конвертів, що мали піти в Шільгенауель, у Глюдум і Блесенфельд. Пильно наліплювала марки, поки старий віддавався насолоді, якої, здавалося, марно шукав цілих п'ятдесят років.

— Боже мій,— сказав він,— нарешті я дізнався, що таке сигара, голубко. Але як довго мені довелося чекати на це, аж до свого вісімдесятиріччя... Ну чого ви так розхвилювалися, чого? Звичайно, мені сьогодні минає вісімдесят... То це не ви з доручення мого сина замовили для мене квітки? Добре, дякую, побалакаємо потім про мій день народження, згодні? Ласкаво прошу вас прийти на моє свято сьогодні ввечері до кав'ярні "Кронер"... Але скажіть мені, люба Леоноро, чому за п'ятдесят років, а точніше за п'ятдесят один рік, відколи я купую в цій крамниці сигари, мені жодного разу не запропонували такої марки? Хіба я скнара? Я ніколи не був скнарою, ви знаєте. Замолоду я курив десяти пфенігові сигари, коли почав заробляти трохи більше — двадцятипфенігові, а потім кілька десятиріч — шістдесятипфенігові. Скажіть мені, голубко, що це за люди, які вештаються по вулиці, заходять до контори, знов виходять, тримаючи в роті таку штукенцію за чотири марки, наче то якась нікчемна цигарка за десять пфенігів? Що це за люди, які між сніданком і обідом прокурюють утричі більше, ніж мій дід заробляв за тиждень, і залишають після себе такий запах, що в мене, старого, очі лізуть на лоба і я, мов пес, обнюхую в синовому кабінеті всі стіни? Що? Робертів шкільний товариш? Помічник міністра, чи секретар, чи заступник, чи, може, сам міністр? Я мав би знати його. Армія? Озброєння?

Раптом очі його заблищали, ніби з них спала поволока: старий поринув у спогади про перше, третє або шосте десятиріччя свого життя, ховав когось із своїх дітей. Кого? Йоганну чи Генріха? На чию білу труну він кидав грудки землі и сипав квітки? По кому були ті сльози, що набігли йому на очі: по Йоганні, яку він ховав 1909 року, по Генріхові, біля могили якого він стояв 1917 року, чи по Отто, повідомлення про смерть якого він дістав 1942 року? Чи він плакав біля брами божевільні, за якою зникла його дружина? Сигара танула, обертаючись у легенькі кільця диму, а в очах у старого знов стояли сльози — по сестрі Шарлотті, яку він ховав 1894 року, для якої ощадив золотий за золотим, щоб підлікувати її; мотузки зашурхотіли, опустилися вниз, і хор школярів заспівав: "Вежі, куди ластівки полетіли?" Тоненькі дитячі голоси забриніли в цій бездоганно обставленій конторі, і старечий голос почав вторувати їм через півсторіччя.