Блакитний замок - Сторінка 8

- Люсі Мод Монтгомері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона цього не дозволила, ухилилася і втекла. Був то єдиний хлопець, який намагався її поцілувати. Тепер, через чотирнадцять років, Валансі зрозуміла, що хотіла дозволити йому той поцілунок.

Колись її змусили перепросити Олів через те, чого вона не робила. Олів сказала, що Валансі навмисне штовхнула її в болото, де вона замастила свої нові мештики. Але Валансі не завинила. То був нещасний випадок і зовсім не через неї, але ніхто їй не повірив. Вона мусила попросити пробачення — і поцілувати Олів, щоб "звернути шкоду". Несправедливість того присуду досі пекла її душу.

Або те літо, коли Олів мала найгарніший у світі капелюшок, оздоблений кремово-жовтим мереживом, з віночком червоних троянд і маленькими стрічками, зав'язаними під підборіддям. Валансі над усе хотіла такий капелюшок. Вона благала, але її висміяли і все літо вона мусила носити огидний коричневий моряцький бриль з гумкою, яка різала їй за вухами. Жодна дівчинка не хотіла гуляти з нею, — так убого вона виглядала. Жодна, окрім Олів. Тому Олів називали ласкавою і благородною.

— Я була для неї ідеальним фоном, — думала Валансі. — Вона й тоді це знала.

Одного разу Валансі намагалася здобути нагороду за відвідування недільної школи. Але перемогла Олів. Валансі надто багато неділь пропустила через свої застуди. Якось вона намагалася "сказати віршик" пополудні в п'ятницю, але збилася. Олів була хорошою декламаторкою і ніколи не збивалася.

Чи та гостина у тітки Ізабель в Порт-Лоуренсі, коли їй було десять років. Ще там був Байрон Стірлінг із Монреалю, дванадцятилітній, пихатий розумака. Під час сімейної молитви Байрон дотягнувся до її худенької руки і так сильно ущипнув, що вона аж скрикнула від болю. Після молитви її прикликали до тітки на суд. Але, коли вона розповіла, що це Байрон її ущипнув, той усе заперечив. Він запевнив, що Валансі закричала, бо її подряпало кошеня, з яким вона гралася, замість слухати молитви дядька Девіда. Йому повірили. В родині Стірлінгів хлопцям завжди довіряли більше, аніж дівчаткам. Валансі з ганьбою відправили додому через її негідну поведінку під час сімейної молитви, і потім тітка Ізабель дуже довго її не запрошувала.

Шлюб кузини Бетті Стірлінг. Валансі якимсь дивом довідалася, що Бетті збирається попросити її за дружку. Валансі навіть не зізнавалася, як її це втішило. І, звичайно ж, вона матиме нову сукню, гарну нову сукню, рожеву. Бетті хотіла, щоб її дружки були одягнені в рожеве.

Але Бетті так її й не запросила. Валансі гадки не мала, чому. І лише тоді, як її таємні сльози розчарування вже висохли, Олів розповіла: Бетті, після довгого обдумування, вирішила, що Валансі надто непоказна і зіпсує все враження. Проминуло дев'ять років, але й цієї ночі давній біль колов Валансі і забивав їй подих.

Коли їй було одинадцять, мати доти чіплялася до неї, доки вона не зізналася в тому, чого насправді не робила. Валансі довго заперечувала, але врешті, заради святого спокою, мусила визнати свою провину. Місіс Фредерік завжди заганяла людей у таке положення, що вони мусили брехати. Тоді мати звеліла їй уклякнути на підлозі у салонику, перед матір'ю та кузиною Стіклс, і сказати: "Господи, прости мене за те, що я говорила неправду". Валансі сказала це, але, встаючи, прошепотіла: "Все ж, Боже, Ти знаєш, що я говорила правду". Валансі тоді ще не чула про Галілея, але їх долі були схожими. А покарали її так само суворо, наче вона не зізнавалася і не молилася.

Та зима, коли вона ходила на уроки танців. Так постановив дядько Джеймс та ще й заплатив за уроки. З яким нетерпінням вона на них чекала! І як вона потім їх зненавиділа! Ніколи її добровільно не брали за партнерку. Учитель завжди мусив наказувати якомусь хлопцеві танцювати з нею, — і хлопець завжди супився через це. А Валансі була доброю танцюристкою, легенькою, як пушинка. Олів, якій ніколи не бракувало партнерів, танцювала важко.

Або пригода з ґудзичною ниткою, коли їй було десять. Всі дівчатка в школі мали ґудзичні нитки. Нитка Олів була дуже довгою, а ґудзики на ній — дуже гарними. Валансі теж мала свою. Більшість її ґудзиків були звичайними, але вона мала шість прегарних, зрізаних із весільної сукні бабусі Стірлінг — блискучі ґудзики зі золотого скла, куди гарніші, ніж будь-який ґудзик Олів. Володіння цим скарбом було для Валансі свого роду відзнакою. Вона знала, що всі дівчатка зі школи заздрять їй через ті чудові ґудзики. Коли Олів побачила її ґудзичну нитку, то пильно до неї приглянулася, але нічого не сказала — тоді. Другого дня тітка Веллінгтон прийшла на вулицю В'язів і заявила місіс Фредерік — вона думає, Олів теж повинна мати кілька тих ґудзиків. Адже бабуся Стірлінг — така ж мати Веллінгтона, як і Фредеріка. Мати, звісно, люб'язно погодилася. Вона не могла собі дозволити суперечку з тіткою Веллінгтон, тим паче, через таку дрібницю. Тітка Веллінгтон забрала чотири ґудзики, щедро залишивши Валансі два. Валансі відірвала ті ґудзики і кинула на підлогу. Тоді вона ще не знала, що не годиться показувати почуття. За кару її відправили до ліжка без вечері.

Вечірка у Маргарет Блант. Скільки зусиль вона приклала, щоб гарно виглядати, — і з якими плачевними наслідками! Мав туди прийти Роб Волкер, а дві ночі тому, на залитій місячним сяйвом веранді котеджу дядька Герберта над озером Міставіс, їй видалося, що Роб зацікавився нею. Але на вечірці Маргарет Роб жодного разу не запросив її до танцю — взагалі її не помітив. Вона, як звичайно, підпирала стіни. Це, звісно, було кілька років тому — її давно вже перестали запрошувати на вечірки з танцями. Обличчя її пашіло у темряві, коли вона згадувала, як сиділа зі своїм жалюгідно накучерявленим тонким волоссям і щоками, що їх вона цілу годину щипала, аби зробити червоними. Але найбільше приниження та розчарування ще було попереду. Через ті нащипані щоки виникла дика плітка, начебто Валансі Стірлінг нарум'янилася, ідучи на вечірку Маргарет Блант. Тоді у Дірвуді цього було достатньо, щоб навіки зруйнувати чиюсь репутацію. Але не Валансі — всі знали, що вона не могла б стати кокеткою, навіть якби захотіла. З неї лише глузували.

— Нічого в мене не було — лише третій сорт і брак, — вирішила Валансі. — Всі великі життєві емоції пройшли повз мене. І справжнього горя я теж не зазнала. Чи ж я хоч когось любила? От матір я дійсно люблю? Ні. Це правда, хоч як би ганебно вона звучала. Я не люблю її — ніколи не любила. Що гірше — вона мені неприємна. Та я взагалі нічого не знаю про жодну любов. Моє життя було порожнім — порожнім. Нема нічого гіршого за порожнечу. Нічого! — Валансі вголос скрикнула останнє "нічого". Тоді застогнала і якийсь час не могла думати ні про що. Почався один з її нападів болю.

Коли ж він проминув, то щось трапилося з Валансі, — можливо, то був кульмінаційний пункт процесу, який розпочався у її свідомості, коли вона прочитала листа доктора Трента. Це була третя година ранку — наймудріша і найпроклятіша година в добі. Але інколи вона робить нас вільними.

— Все життя я даремно намагалася догодити іншим, — думала Валансі. — Відтепер я догоджатиму самій собі. Перестану вдавати й прикидатися. Я так надихалася тих брехень та вивертів за своє життя. Яка це розкіш, коли можеш говорити правду! Можливо, я не зроблю багато з того, чого хочу, але не робитиму нічого того, чого не хочу. Мати може гніватися цілими днями — я цим не перейматимуся. Відчай дарує свободу, а надія — рабство.

Валансі встала і одягнулася, переповнена п'янким відчуттям свободи. Причесавшись, вона відчинила вікно і шпурнула банку з potpourri на сусіднє подвір'я. Влучила якраз у рекламу вигляду дівчинки-школярки на старому пересувному магазині.

— Мене млоїть від запаху мертвих речей! — сказала Валансі.

РОЗДІЛ IX

Ще декілька тижнів потому родина Стірлінгів делікатно окреслювала срібне весілля дядька Герберта і тітки Альберти як "той момент, коли ми вперше помітили, що бідолашна Валансі — трішки — ви ж розумієте".

Жоден зі Стірлінгів не сказав би відверто, що Валансі дещо несповна розуму, або ж, принаймні, що у неї легкий душевний розлад. Вважалося, що дядько Бенджамін посунувся надто далеко, вигукнувши: "Вона здуріла, — кажу вам, вона здуріла", а вибачити його можна було лишень через скандальну поведінку Валансі впродовж згаданої урочистості.

Але місіс Фредерік і кузина Стіклс зауважили деякі тривожні ознаки ще до тої гостини. Звичайно, все почалося з трояндового куща, а далі вже Валансі ні разу не була такою, "як слід". Схоже, вона ніскільки не переймалася тим, що мати до неї не озивається. Навіть більше — вона наче зовсім цього не помічала. Навідріз відмовилася заживати Лілові Пігулки чи Гіркоту Редферна. Холоднокровно попередила, що не має заміру далі відгукуватися на ім'я "Досс". Сказала кузині Стіклс, що не хоче, щоб та носила брошку з пасмом волосся кузини Артеміс Стіклс. Пересунула ліжко у своїй кімнаті на протилежний бік. Читала "Магію крил" пополудні в неділю. Коли ж кузина Стіклс зганила її за це, байдуже відповіла: "Я й забула, що сьогодні неділя", — і любісінько читала собі далі.

Кузина Стіклс стала свідком жахливої події — піймала Валансі, як та з'їжджала вниз по перилах. Поштива кузина нічого не сказала місіс Фредерік — бідолашна Амелія вже й так досить натерпілася. Але коли у суботу ввечері Валансі заявила, що більше не ходитиме до англіканської церкви, то навіть місіс Фредерік зламала свою кам'яну мовчанку.

— Більше не ходитимеш до церкви! Досс, чи ж ти цілком перестанеш…

— Ні, до церкви ходитиму, — безтурботно відповіла Валансі. — Але до пресвітеріанської. А до англіканської — ні.

Це було ще гірше. Оскільки прийом ображеного маєстату не спрацював, то місіс Фредерік вдалася до сліз.

— Що ти маєш проти англіканської церкви? — схлипнула вона.

— Нічогісінько. Тільки те, що ви мене завжди водили до неї. Якби водили до пресвітеріанської, то я пішла би в англіканську.

— Чи ж можна так розмовляти з рідною матір'ю? Ох, недаремно кажуть, що невдячна дитина ранить сильніше, ніж гадючий зуб!

— Чи ж можна так розмовляти з рідною донькою? — відповіла Валансі без тіні каяття.

Так що для місіс Фредерік і Крістін Стіклс поведінка Валансі під час срібного весілля не була такою несподіваною, як для решти присутніх.