Бог скорпіон - Сторінка 10

Він то подавався вперед, то обертався назад, то нахилявся вбік. Воїни проминули його, але не встигли вони зупинитись, як один із них спіткнувся й поточивсь. Тієї ж миті його спис вислизнув просто до рук Брехунцеві. Змія не так швидко вражає своїм жалом, як Брехунець устромив вістря списа в шию воїнові й тут-таки витяг його, щоб наступної миті прохромити другого воїна. Той обернувся, коли удар списа вже спостигав його. Воїн лише схопився за груди і незграбно повалився додолу. А Брехунець уже підскочив до Верховного Жерця, який надсадно гукав лучників.

Брехунців спис проробив кілька загадкових рухів навколо Верховного Жерця, який стояв, опустивши руки. Щось примовляючи, Брехунець кинувся через терасу і вискочив на парапет. Він обернувся саме в ту мить, коли лучники вибігли на терасу й заходилися лаштувати луки. Брехунець жбурнув списа — і один з лучників упав, так і не розмотавши тятиви.

І весь час, поки його тіло виробляло всі ці неможливі рухи, з уст його, скривлених від люті, невпинно злітали якісь слова. Брехунець не змовк, навіть коли плигав з парапету. Він пірнув просто у воду й, певно, щось бурмотів і під водою. Та коли він випірнув і, широко вимахуючи руками, поплив геть, на терасі стояв такий гамір, що годі було почути, замовк він чи ні. Стріли занурювались у воду круг нього, відтак спливали і погойдувались на хвилях оперенням догори. А поранений Верховний Жрець мінявся на очах. Він тримався за груди і вдивлявсь у далечінь і в себе водночас. Потім опустивсь на коліна й судомно обернувся назад. Його обличчя враз постаріло й наче всохло.

Царевич також змінився. Він не зважав ні на вбитих, ні на вмирущого. Радісно всміхаючись, він запитав у Чарівної Квітки:

— Тож тепер байдуже, що в мене з очима? Я однаково не буду Богом, правда ж?

Але Чарівна Квітка не звертала на нього уваги. Почувся голос Верховного Жерця, який уже припав щокою до підлоги:

— Все сходить кров'ю… Він жалить, мов скорпіон!

Брехунець був уже далеко, так далеко, що наздогнати його могла хіба тільки випадкова стріла. Він видерся на мур, який вузенькою стежкою виступав із води й тягся попід верхівками пальм аж до середини течії. А тоді повернувся обличчям до тераси й довго махав руками, ніби вигукував без слів: "Я вижив, я мав вижити!" Лучники застигли біля парапету з порожніми вже сагайдаками й чекали наказів від Чарівної Квітки. Але та стояла з піднесеними руками й роззявленим ротом, заворожено дивлячись на Брехунця.

Верховний Жрець ясно й чітко, як і належить жерцеві, промовив:

— Він хоче бути смертним.

То були його останні слова.

Широкий усміх Царевича був тепер до кумедного недоречним. Він запитав:

— А тепер мені можна піти напитися?

Чарівна Квітка неуважно відказала:

— Зараз, зараз, дитино моя. — Вона ступила до парапету. — Бути смертним… І все ж таки…

Лучники дивилися на неї й чекали. Чарівна Квітка також почала мінятися — вона круглішала, навіть більшала на очах. Досі впалі щоки поповнішали. Очі, волосся виблискували. Здавалося, ніби якісь парфуми, досі сховані в її тілі, раптом розлилися й підкорили її своїм збудливим ароматом. Чарівна Квітка сяяла, іскрилась. На її устах бриніла ледь помітна усмішка, і від неї на пухкеньких нафарбованих щічках з'явились ямочки. Царівна стояла з піднятими руками, повернувши намащені хною долоні назовні. Вона була саме одкровення.

— І все ж таки краще ходімо й порадьмося з Ним.