Бойня номер п'ять - Сторінка 4

Будучи мешканцем планети Земля, я мусив вірити годинникам, хоч що б вони не витівали. І календарям теж.

* * *

У літак я з собою взяв дві книжки. Одна з них поетична збірка Теодора Ретке під назвою "Слова для вітру". І в ній я вичитав таке:

Я прокидаюся і м'яко лину в сон.

І не боюся я того, над чим не маю влади.

Я вчуся, ідучи туди, де мушу йти.

Другою книжкою було "Світобачення Селіна" Еріки Островскі. Під час Першої світової війни Селін був на фронті й уславився своїм героїзмом, а тоді йому проламали череп. Після того він втратив сон, і в його голові був постійний шум. Він вивчився на лікаря, вдень лікував бідноту, а ночами писав свої гротескні романи. Мистецтво, писав він, це завжди танець зі смертю.

"Правда, писав він, нагадує мені смерть. Скільки було моїх сил, я чесно бився з нею... танцював з нею, чепурив її, кружляв із нею у вальсі, прикрашав стрічками і загравав з нею".

Він був поведений на концепції часу. Пані Островскі пригадала мені ту неймовірну сцену з роману "Смерть у кредит", в якій Селін намагається зупинити гомін вуличної юрби. Його слова вищать і волають зі сторінки: "Хтось, зупиніть їх... не дайте їм рухатися анікроку... Нехай вони замруть... і залишаться в цій миті... раз і назавжди!"

* * *

У мотелі, в тумбочці біля ліжка, як і заведено, лежала стандартна Біблія, яку видали "Гедеонові брати". Я погортав її, шукаючи розповіді про різні катаклізми. "Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І Господь послав на Содом і на Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста і всю околицю, і всіх мешканців міст, і околицю землі".

Отаке.

Як добре відомо, в обох тих містах було багато грішників. Світ лише виграв від того, що їх не стало.

І Лотовій жінці, звичайно, було сказано, щоб вона не оберталася назад, у бік тих людей та їхніх домівок. Але вона таки обернулася, і я люблю її за це, бо тим самим вона виявила свою людську природу.

І за це її було обернено в соляний стовп. Отаке.

* * *

Людині не можна озиратися. І я, безумовно, це роблю востаннє.

Я щойно закінчив свою книжку про війну. Наступний твір я писатиму для розваги.

Ця книжка помилка, але якою ж їй бути, якщо її автор соляний стовп. І вона починається так:

"Ну і от...

Біллі Піліґрім випав із часу".

А кінчається вона так:

"Цінь цві рінь?"

Розділ 2

Ну і от...

Біллі Піліґрім випав із часу.

Він заснув удівцем похилого віку, а прокинувся в день свого весілля. Біллі відчинив двері в 1955 році, а вийшов через інші в 1941 му. Зробивши це, він опинився в 1963 році. За його словами, він багато разів був свідком свого народження і своєї смерті, і часто несподівано для себе відвідує різні події, які відбулися між тим і тим.

Це за його словами.

Якась сила смикає ним і перекидає його в часі то туди, то сюди, й де саме він опиниться наступної миті, Біллі того не контролює. Й ці подорожі то для нього не зовсім розвага. Він каже, що весь час перебуває у стані нестерпної тривоги, як це буває в акторів перед виходом на сцену, бо він ніколи не знає наперед, в якому з епізодів свого життя він гратиме наступного разу.

* * *

Біллі народився 1922 року в місті Іліумі у штаті Нью Йорк. Він був сином одинаком, і його батько працював перукарем.

Біллі був незграбним хлопчиком, який став незграбним підлітком, довготелесим, слабким, із фігурою, яка скидалася на пляшку кола коли. Він закінчив середню школу з гарним атестатом. Він провчився один семестр на вечірньому відділенні Іліумської вищої школи оптометрії, а потім почалася Друга світова війна, і його призвали до війська. Його батько помер на полюванні, коли Біллі відбував службу. Отаке.

Біллі одержав призначення до піхотної дивізії, його відправили воювати в Європу, і там він потрапив у полон до німців. У 1945 му його було з усіма почестями демобілізовано, і відтак він поновив навчання в Іліумській вищій школі оптометрії. На останньому курсі він заручився з дочкою засновника і власника цього закладу, а тоді в нього стався нервовий зрив.

Він лікувався у шпиталі для ветеранів біля озера Лейк Плесид, пройшов там курс шокотерапії, і його виписали. Він одружився зі своєю нареченою, закінчив Школу, і його тесть допоміг йому стати на ноги в цьому бізнесі. Для оптометристів Іліум був золотою жилою, бо в ньому працювали кузні й ливарні компанії "Дженерал Фордж енд Фаундрі". І кожен співробітник компанії мусив мати свою власну пару захисних окулярів і користуватися ними у всіх приміщеннях та цехах, де відбувалося виробництво. Лише в Іліумі компанія "Дженерал Фордж енд Фаундрі" налічувала шістдесят вісім тисяч співробітників. Що в перекладі означало, що там був великий попит на лінзи та оправи.

А там, де оправи, там гроші.

* * *

Біллі розбагатів. У нього народилося двійко дітей, Барбара і Роберт. Коли прийшов час, його дочка Барбара вийшла заміж також за оптометриста, і тепер Біллі допоміг йому стати на ноги у цьому бізнесі. Роберт, син Біллі, у школі часто встрявав у халепи, а тоді він записався у славетні "зелені берети", видурився, став показним парубком і навіть воював у В'єтнамі.

На початку 1968 року група оптометристів, і Біллі був одним із них, найняла в Іліумі приватний літак, щоб злітати на міжнародну конференцію оптометристів у Монреалі. І коли вони пролітали над штатом Вермонт, то їхній літак врізався у верхівку Кленової гори. Й загинули всі, окрім Біллі. Отаке.

Коли Біллі був у вермонтській лікарні, з його дружиною стався трагічний випадок, і вона загинула, отруївшись чадним газом. Отаке.

* * *

Коли Біллі повернувся з лікарні до Іліума, він якийсь час зовсім не розмовляв. Через весь його череп проходив страшний рубець. Оптометрією він більше не займався. До нього приставили покоївку. Його дочка майже щодня приходила його провідати.

А потім, нічого нікому не кажучи, Біллі поїхав до Нью Йорка й пішов на радіостанцію, щоб виступити на нічному ток шоу. І там він розповів про те, як у нього з'явилася здатність випадати з часу. І про те, як у 1967 му його викрали і затягли до літаючої тарілки, яка, як він пояснив, прилетіла сюди з планети Тральфамадор. І його завезли на ту планету, роздягли і помістили в місцевий зоопарк. І там його спарували з іншою полонянкою із Землі, колишньою кінозіркою Монтаною Крутороуг.

* * *

І хтось із його сусідів, із тих, кому не спиться ночами, почув, як Біллі проповідує по радіо, і подзвонив Барбарі, його дочці. Все це вкрай засмутило Барбару. Вони разом з чоловіком одразу ж сіли в машину, поїхали до Нью Йорка, знайшли Біллі й привезли його додому. Той лише продовжував м'яко наполягати на своєму: все, що він казав на радіо, правда. Його й справді викрали мешканці Тральфамадору того вечора, коли у Барбари було весілля. А ніхто не помітив, що його немає, бо тральфамадорці протягли його за собою через часовий поріг, і так він міг роками перебувати на Тральфамадорі, а на Землі був відсутній лише мікросекунду.

Наступний місяць минув без пригод, а тоді Біллі написав листа до іліумської газети "Лідер новин", і той лист було надруковано. У ньому він описав мешканців Тральфамадору.

В листі було сказано, що ті істоти заввишки десь із півметра, за кольором вони зелені, а за формою нагадують традиційні вантуси. Гумові мембрани правлять їм за опору, а їхні гнучкі руків'я завжди націлені в космос. З кожного руків'я стирчить маленька рука, а в центрі долоні блимає зелене око. Ці істоти дуже приязні, і вони сприймають світу чотирьох вимірах. Їм дуже шкода землян, для яких існує лише три виміри. Вони могли б навчити землян багато чого, особливо різних таємниць часу. Біллі пообіцяв, що у своєму наступному листі він повідає читачам дещо з цього неймовірного знання.

* * *

Газета надрукувала його перший лист, саме коли Біллі працював над другим. І той другий лист починався так:

"Найважливіше, про що я дізнався на Тральфамадорі, це те, що коли людина вмирає, насправді це лише здається, що вона назавжди зникає. В реальності ж вона продовжує існувати у своєму минулому. От чому людям не варто так ридма ридати на похоронах. Бо все, що було, є чи буде, існувало, існує та існуватиме вічно. Тральфамадорці сприймають різні миті життя так само, як ми сприймаємо, скажімо, якийсь хребет Скелястих гір. Вони бачать, що кожна часова мить тут існує назавжди, тому вони при бажанні в будь яку хвилю повертаються до будь якої з них. А тут, на Землі, ми всі є жертвами ілюзії, згідно з якою за кожною конкретною миттю іде інша, як намистинки, що нанизані на шворку, тому, якщо ця мить минула, то до неї вже немає вороття.

Коли якийсь тральфамадорець бачить труп, єдине, що йому спливає на думку, це те, що в цю конкретну мить ця істота є небіжчиком, зате у безлічі інших митей ця сама істота живе собі розкошуючи. Тому, коли я чую, що хтось помер, я лише знизую плечима і повторюю те, що в подібних випадках кажуть на Тральфамадорі, а саме: "Отаке"".

* * *

І так далі.

Біллі працював над цим листом у підвалі, в кімнаті, переобладнаній під кабінет. Крім нього, в будинку не було нікого. У його покоївки саме тоді був вихідний. У кімнаті стояла важелезна друкарська машинка. Це було справжнє одоробало. За розмірами і вагою вона нагадувала генератор. Самотужки Біллі не міг її затягти нагору і через це був змушений друкувати в підвалі.

Опалення не працювало. Миші в кількох місцях прогризли ізоляцію і пошкодили дроти, які вели до термостата. Температура в будинку опустилася до десяти градусів, але Біллі того не помічав. Це було дивно, враховуючи те, як легко він був одягнений. Він сидів босоніж. Хоча вже смеркалося, на ньому все ще була піжама й халат. За кольором його ноги нагадували біло синій мармур.

Зате всі фібри його серця пашіли, немов розпечені жарини. Його надихала віра в те, що він, розкривши таємницю часу, дасть розраду й утіху стільком людям. А тим часом дзвоник на його вхідних дверях дзеленчав, аж розривався. Це була його дочка Барбара, яка ніяк не могла достукатися до нього. Тож вона дістала свій ключ, відчинила ним двері і протупцяла над його головою, весь час гукаючи: "Тату! Де ти, чуєш?" І так далі.

Біллі не відповідав їй, тому вона довела себе до істерики, бо з жахом думала, що вона ось ось наткнеться на його труп.