Божий світильник - Сторінка 10

Спати він не міг.

Скоряючись пориву, якого він навіть не намагався пояснити, Еллері надяг пальто й вийшов у холодний коридор.

Двері до адвокатової кімнати стояли зачинені, чути було, як Торн стогне й совається уві сні на рипучому ліжку. Повертаючись у непроглядній темряві до своєї кімнати, Еллері зненацька спіткнувся об порваний килим, утратив рівновагу й, глухо гупнувши, вдарився в стіну: Ще не встиг він випростатись, як почувся короткий жіночий крик – десь наче з кімнати Еліс Мейх'ю. Вихопивши з кишені сірники, Еллері кинувся коридором до дверей кімнати Еліс, рвучко їх розчинив, черкнув сірником і від подиву завмер на місці.

Дівчина, накинувши на плечі стьобану ковдру, сиділа в ліжку. Очі її блищали в тремтливому світлі від сірника. Біля великого комода невиразно вимальовувалася постать Райнака. Він стояв, засунувши руку до висунутої шухляди. Одягнений, у мокрих черевиках, господар збентежено дивився примруженими очима на Еллері.

– Прошу залишатися на місці, містере Райнак, – спокійно наказав Еллері, коли сірник догорів. – Мій револьвер загалом вогнепальна зброя, але ним можна скористатись і як тупим знаряддям. – Він підійшов до столу, на якому встиг помітити гасову лампу, новим сірником запалив гніт і знову відступив до дверей.

– Дякую вам! – прошепотіла Еліс.

– Що сталося, міс Мейх'ю?

– Я… не знаю. Я спала. Прокинулась, коли почула, як зарипіла підлога. А тоді з'явилися ви. – Еліс заплакала. – О боже!..

– Ви закричали.

– Закричала? – Вона по-дитячому зітхнула. – Я… Дядечку Герберте, що все це означає? – раптом гнівно запитала вона. Що ви робите в моїй кімнаті?

Силувано посміхаючись, товстун глипнув на неї, висмикнув із шухляди руку й незграбно випростався.

– Що я роблю, люба моя? – перепитав він, дивлячись на біле плече Еліс, що виглядало з-під стьобаної ковдри. – Я зайшов поцікавитись, як ви себе почуваєте. Сьогодні ви були така схвильована… Просто це вияв родинного почуття, дитино моя. Пробачте, якщо я налякав вас.

– Бачу, я вас недооцінив, докторе, – зітхнувши, промовив Еллері. – Дуже невдало з вашого боку. Просто грубо. Я, звичайно, можу віднести це за рахунок вашого збентеження, що природно. Але навряд чи була рація шукати міс Мейх'ю в шухляді комода, хоч би який великий він був. Цей чоловік вас чіпав? – різко запитав він дівчину.

– Чіпав мене? – вона з огидою повела плечима. – Ні. Якби він доторкнувся до мене в темряві, я померла б.

– Який чарівний комплімент! – промовив Райнак з іронією в голосі.

– Отже, що ви тут шукали, містере Райнак? – запитав Еллері.

Господар повернувся правим боком до дверей і всміхнувся.

– На жаль, я трохи недочуваю на праве вухо. На добраніч, Еліс! Приємних снів! Ви дозволите мені вийти, рицарю?

Еллері мовчки дивився на усміхнене обличчя товстуна, поки за тим зачинилися двері. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Потім Еліс, притримуючи край ковдри, лягла.

– Містере Квін, благаю вас, заберіть мене звідси завтра! Я кажу серйозно. Я не можу вам пояснити, як… як мені страшно. Я весь час думаю, що… що… Ми всі збожеволіємо, якщо залишимося тут ще трохи. Ви мене заберете?

Еллері сів на край ліжка.

– Вам справді так страшно, міс Мейх'ю? – запитав він лагідно.

– Дуже страшно, – пошепки відповіла дівчина.

– В такому разі, завтра ми з Торном зробимо все що зможемо. – Він потиснув їй руку крізь ковдру. – Я подивлюся, може, пощастить полагодити його автомобіль. Він казав, що там залишилося трохи пального. Проїдемо, скільки вистачить, а далі підемо пішки.

– А якщо пального зовсім мало?.. А втім, мені байдуже! – Вона подивилася на Еллері широко розплющеними очима. – Гадаєте, він… нам дозволить?

– Він?

– Ну, хоч би хто це був…

– Не гасіть лампи. Коли я піду, поставте під дверну ручку стілець. – Еллері швидко обвів поглядом кімнату. – Між іншим, міс Мейх'ю, у вас немає нічого такого, що містер Райнак хотів би привласнити?

– Мене це теж дивує. Не уявляю, чого йому треба. Я така бідна, містере Квін, мов та Попелюшка. Крім того, що на мені, й речей, які я привезла, у мене нічого немає.

– Може, давні листи, юридичні папери, пам'ятні подарунки?..

– Лиш одна, дуже давня мамина фотокартка.

– Гм… Містер Райнак не справляє враження сентиментального чоловіка. Ну гаразд, на добраніч. Не забудьте про стілець. Запевняю, вам нічого не загрожує.

Еллері трохи постояв у холодному темному коридорі, впевнився, що дівчина підставила під двері стільця й пішов до себе.

В кімнаті на нього чекав Торн. У пом'ятому халаті, з розкуйовдженим волоссям, він був схожий на привида.

– О, а це що?! Мара! Вам теж не спиться?

– Спати? – здригнувся Торн. – Як може чесна людина спати в цьому забутому богом місці? Я бачу, ви чогось дуже веселий.

– Не веселий. Живий. – Еллері сів і закурив сигарету. – Кілька хвилин тому я чув, як ви крутилися в ліжку. Що вас погнало сюди в такий холод?

– Нічого. Просто нерви. – Торн заходив по кімнаті. – Де ви були?

Еллері розповів.

– Дивний цей Райнак, – закінчив він. – Але ми не повинні дозволити, щоб він нас перехитрував. Нам треба від усього відмовитися, Торне, принаймні поки що. У мене була надія… Та, на жаль, я дав бідолашній дівчині обіцянку. Завтра ми від'їжджаємо, і чим раніше, тим краще.

– А в березні нас, замерзлих, знайде рятувальна команда, – жалібно промовив Торн. – Чудова перспектива! Але краще замерзнути, ніж і далі лишатися в цьому страшному місці. – Він подивився на Еллері. – Сказати правду, Квіне, я трохи у вас розчарувався. Після всього, що я чув про вашу професійну майстерність…

– Я ніколи не претендував, щоб мене вважали за чародія чи богослова, – стенув плечима Еллері. – Те, що тут діється, – або найчорніша магія, або доказ того, що чудеса все ж таки трапляються.

– Ваша правда, – погодився Торн. – І все ж, якщо подумати, то це… суперечить законам природи, чорт забирай!

– Я бачу, юрист оговтується від страху, – сухо сказав Еллері. – Та залишатися тут довше означало б остаточно себе зганьбити. На мою думку, тим часом краще визнати свою поразку.

– Тим часом? Що ви хочете цим сказати?

– Запевняю вас, Торне, ви ще не настільки оговталися від потрясіння, щоб як слід обміркувати те, що сталося, – лагідно зауважив Еллері. – Сьогодні я сушив собі над цим голову. Розгадки я не бачу, але вона десь поруч. Зовсім поруч.

– Ви хочете сказати, – збуджено почав адвокат, – що справді…

– Якби на мене мала вплив релігія… – не дав йому закінчити Еллері. – Це надзвичайно дивовижний випадок, – замислено говорив він далі. – Надзвичайно! Ні в англійській, ні в будь-якій іншій мові немає слова, яким його можна було б назвати. Він, як і всі великі справи, розпадається на дуже прості складові частини. Існує золото. Воно сховане в будинку. Будинок зник. Щоб знайти золото, треба спершу знайти будинок. Гадаю…

– Крім безглуздих маніпуляцій з Кейтовою мітлою, – глузливо посміхнувся Торн, – я не пригадую, щоб ви зробили в цій справі щось варте уваги. Знайти будинок! Ви ж бо ще й пальцем не ворухнули, тільки сидите й вичікуєте.

– От-от! – докинув Еллері.

– Чого?

– Чекати – це для нас єдиний вихід, мій добрий, розгніваний друже. Лише окультний знак викличе духа Чорного дому.

– Окультний знак? – здивовано звів брови Торн. – Духа?

– Чекати! Тільки чекати! Господи, як я чекаю!

Торн вражено дивився на Еллері й, здавалось, підозрював, що той, незважаючи на нічний час, надумав пожартувати. А Квін сидів і спокійно курив сигарету.

– Чекати! Чого чекати, чоловіче? Ви дратуєте мене більше, Еллері, ніж ота гладка потвора. На що ви сподіваєтеся? Чого хочете дочекатись?

Еллері підвівся, кинув у камін недокурок і, дивлячись на адвоката, поклав руку йому на плече.

– Лягайте спати, Торне! Якби я вам і сказав, ви б однаково не повірили.

– Ви повинні мені сказати, Квіне! Якщо я не побачу невдовзі виходу з цього становища, то збожеволію.

Торнові здалося, що Еллері ці слова чомусь приголомшили. Потім він раптом поплескав Торна по плечу й засміявся.

– Ідіть спати! – сказав він, усе ще сміючись.

– Але ви повинні мені сказати!

Еллері зітхнув і вже серйозно додав:

– Не можу. Ви сміятиметеся.

– У мене не той настрій, щоб сміятися.

– Та й справа зовсім не смішна, Торне. Хвилину тому я згадав про релігію. Так от, коли б на мене, нещасного грішника, мала вплив релігія, то за ці три дні я став би щирим віруючим до кінця свого життя. Навіть я, безнадійний атеїст, вбачаю тут втручання неземної сили.

– Комедіант, – буркнув адвокат. – Вбачати руку господню в… Не святотатствуйте, чоловіче! Не всі ж ми тут невігласи!

Еллері виглянув у вікно. Серед безмісячної ночі тьмяно мерехтів сірий, повитий сніговою пеленою світ.

– Руку господню? – проказав він. – Ні, не руку, Торне. Якщо цю справу ми взагалі доведемо до кінця, то допоможе нам… світильник.

– Світильник? – тихо перепитав Торн. – Який світильник?

– Атож. Образно кажучи, божий світильник.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наступний день, як і попередній, починався сірим, похмурим світанком. Як і напередодні, падав густий сніг, так наче помалу обсипалося небо. Більшу частину дня Еллері провів у гаражі, копаючись у великій чорній машині Торна. Двері гаража стояли широко відчинені, і кожен, хто хотів, міг бачити, що робить Квін. Він не дуже розумівся на автомобілях, і спочатку йому здавалося, що всі його зусилля марні.

Але десь по обіді він, кілька годин невдало поекспериментувавши, раптом натрапив на маленький дротик, що здався йому не на місці. Дротик просто звисав, мов непотрібна річ. Логіка підказувала, що він має бути до чогось приєднаний. Еллері спробував це зробити, і йому пощастило.

Коли він увімкнув запалювання, запустив стартер і почув, як холодний двигун ожив, світло, що падало від дверей, заступила чиясь тінь. Еллері вимкнув запалювання і швидко обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, Кейт. Його темна постать чітко вимальовувалась на тлі білого снігу. В обох руках він тримав по каністрі.

– Моє шанування! – озвався Еллері. – Бачу, ви знову прибрали людської подоби, Кейте. Вийшли в цей світ прогулятись? З вами це трапляється не часто.

– Збираєтесь кудись їхати? – спокійно запитав Кейт.

– Звичайно. А ви що, маєте намір мені перешкодити?

– Це залежатиме від того, куди ви зібралися.

– О, ви погрожуєте! Гаразд, а якщо я вам скажу куди?

– Кажіть що завгодно, але поки я не знатиму, куди ви зібралися, ви залишитесь тут.

– Мені подобається така відвертість, – усміхнувся Еллері.