Бранець своєї землі - Сторінка 4

Він ненавидів їх, бо чомусь здавалося, що вже ледве борсається у мовчазній прірві океану, прагнучи вибитися па поверхню, і ніби пе продовжуватиметься тижнями й місяцями, і, можливо, йому так і не вдасться допливти. У фюзеляжі було тісно, душно і темно, а зовні порожньо й мертво, гнітюче блакитно й біло.

Та більш за все він боявся заблукати. Важко було орієнтуватися в цьому безгомінні, де стирчали тільки ікласті тороси, і він ходив поміж ними, спотикався, падав, одмо-рожував голі руки, а коли запихав їх за пазуху, то мерз ще дужче.

— Наступного разу треба буде взяти ліхтар^— сказав він, повернувшись.

Руперт знову зібрався на полювання і почепив "летючу мишу" на уламок металу, який устромив у сніг на даху їхнього сховку. Російську гвинтівку повісив на шию, щоб не загубити, коли провалиться в наст або в ополонку — навіть якщо опиниться на дні океану.

— Де тюлені, там і ведмеді,— гукнув йому навздогін Водоп'янов.— У них дуже гострий нюх. І ходять зовсім нечутно. Отож стережіться — тюлені роблять собі продух-вини для.дихання, але такі маленькі, що тільки собака міг би знайти. Киньте, Руперте...

Водоп'янов добре знав Арктику. Руперт теж пам'ятав заяву Стефенсона (неймовірну для свого часу), що людина може вижити на полюсі, коли має з собою рушницю. Сте-фенсон сам протримався більше року. А Нансен здійснив п'ятнадцятимісячну мандрівку по кризі, нічого но маючи з собою, крім рушниці. Отже, було цілком можливо, якби вдалося заготовити доволі м'яса влітку, вижити цим двом сміливцям на протязі довгої зими.

Щасливе полювання давало їм порятунок — адже консервів і концентратів вистачить не надовго. Та Ройс скоро мусив зізнатися, що не вміє полювати в Арктиці. Бо як же ти помітиш у темряві тюленя, навіть якщо він і висуне морду з води? Ройс і сам розумів, що слід шукати ведмедя. Це дасть їм двотижневий запас їжі і врятує на весну концентрати.

— Не загубіть рушницю,— гукав Водоп'янов.

Це був черговий жарт, щоб піднести настрій мисливцеві.

Та щоразу він дивився на Ройса, ніби прощався з ним. Руперт запнув за собою намет, а росіянин лишився в суцільній темряві і взявся робити болісні вправи в своєму мішку: то намагався сісти, то перевертався з боку на бік, аж поки не відчув, що його м'язи або ж порвуться, або почнуть діяти. Що сталося з його тілом? Він мусить навчитися сидіти, мусить навчитися розгинати перебитий поперек, мусить самостійно вилазити з мішка — не можна, щоб весь час за ним ходили, ніби за немовлям. Він соромився цього, та й англійцеві було не з медом.

Водоп'янов уперто намагався сісти, аж очі вилазили з орбіт, а шия тужавіла й наливалася кров'ю. Холодний піт і сльози вмивали його, поки примушував ворушитися м'язи на спині й на ногах. Якби він міг дотягнутися до них...

Та йому тільки вдалося звестися на лікті, а коли спробував зробити ривок і випростатись, мало не втратив свідомість, такий пекучий і невгамовний біль пойняв усе його тіло.

* * *

Кожна хвилина, проведена в таких умовах, була дивом. Зимою їх не шукатимуть, а шторм може погнати кригу в океан. І якщо вона навіть плаватиме там, хто їх помітить? А то раптом пожене на північ, де вона вмерзне в материковий лід. Хоч і це було ніщо в порівнянні з їхньою щоденною мукою.

Темрява, бруд, скажений холод і турботи про їжу примушували їх забувати про все інше. Під час штормів, що лютували дедалі дужче, вони мерзли, хоч примус горів удень і вночі. Вони ощадили їжу і їли так мало, що це не давало тепла, зате дуже часто про неї говорили. Стіни були вогкі, а в час підігрівання їжі вкривалися інеєм або плакали дощем. Вмивалися сяк-так і геть заросли брудними бородами. Бруд ніби літав у повітрі; чорний і липкий, він просякав одяг, в'їдався у тіло, і вони з насолодою згадували про лазню.

Руперт виходив, коли заманеться (доки сягало світло ліхтаря), і довго вдивлявся у навколишні крижані брили, шукаючи білого ведмедя. Іноді наважувався йти на пошуки скинутих з літака мішків. У негоду цілими днями сидів з товаришем: заповзав у мішок і починав — як на прохання Водоп'янова, так і соромлячись своєї необізнаності — вивчати російську мову.

— Навчіть мене спершу абетки,— казав він Олексієві, дрібочучи од холоду зубами.— Не важко зрозуміти, як воно читається, а от як пишеться... Всі граматики мусять давати рукописні слова. Я вивчав латину в школі, а самотужки подолав грецьку, от чому добре читаю друкований текст і спотикаюсь на писаному.

— А що ви ще вивчали самотужки? — спитав жартома Водоп'янов.

— Усе, що знаю,— одказав Руперт.

Це було не зовсім так, але йому здавалося, що він тепер може й себе пожаліти. У французьких школах Руперт вивчив і полюбив французьку культуру, англійська школа навчила його думати самостійно і цінувати молодість, а швейцарська — наполегливості й терпіння. Навіть флот привчив приймати рішення й ризикувати. А ризикував він часто, і за це його не любили матроси. Нижня палуба завжди недолюблювала диваків із верхньої палуби. Хоч загалом команда торпедного катера ставилась до нього непогано, навіть прощала оті вибрики: хіба в таких багатих родинах може вирости щось путнє?

Руцерт сповідався перед Водоп'яновим, але навіть у тих жахливих умовах не міг розповісти все, що Спізнав. Кожен живе двома життями — зовнішнім і внутрішнім, і єдина можливість розкрити своє нутро — це повідати те, що наболіло. А все інше — пусте.

Він любив слухати Олексія, котрий розповідав йому про своє дитинство поблизу Тули, про те, як пас гусей і як йому влітало од старших. Як утік з дому, вирішивши стати героєм, оскільки мав прізвище відомого полярного льотчика Михайла Васильовича Водоп'янова.

— Ось чому я опинився в авіації,— засміявся Олексій,— розумієте, те саме прізвищеі Який це був чоловік! Він, Громов, Данілін, Чкалов, Головін були для нас, малих, богами. А я до того ж мав таке саме прізвище! Я був щасливий!

Водоп'янов аж зітхнув од радісних спогадів.

Руперт слухав його, поки той намагався підібрати ключ до російської мови, бо, як говорив він, до всього мусить бути свій ключ — і до мови теж.

— Перш за все,— твердо сказав Олексій,— ви мусите пам'ятати, що в російській мові всяка річ має свій рід. І ніяких тобі артиклів. Ми не вказуємо пальцем на все, як англійці: the man, the world. У нас все одразу виникає: людина, світ.

І він засміявся, радіючи багатству рідної мови.

Та кожного разу цей сміх насторожував Руперта. Він скоса поглядав на товариша і турбувався за нього. Адже Водоп'янов тільки те й робив, що віддавав йому, здоровому, перевагу, а сам готовий був скоритися долі. Такі вогники часто спалахували в його очах, ніби він тільки й ждав нагоди пожертвувати собою. Особливо це відчувалося, коли сміявся. І, навпаки, гасли, коли був аж надто тихий і спокійний або почував себе зовсім нещасним. Руперт не вірив жестам, навіть не терпів їх, ось чому був такий пригнічений, коли росіянин знову й знову пропонував, себе в жертву.

— Ви стали схожі на італійців,— прикро сказав він якось Водоп'янову.

Той здивовано глянув на нього і весело розреготався: ну й жартівник! Руперт почував себе незручно і вирішив, що той правий. З тих пір він зосередив усі свої думки й намагання лише на буденних справах:

У Руперта було стільки клопоту, що він завжди чогось не встигав. То латав гасову каністру й закидав снігом фюзеляж, аби зберегти тепло, то затикав стіни й стелю парашутним нейлоном. Капати перестало. Тоді він узявся за вентиляцію, боячись отруєння чадом, а відтак почав майструвати санки, на випадок, якщо крижина розколеться і їм доведеться перебиратися на іншу.

Він намагався робити все продумано: майстрував, беріг сили, вчив російську мову (і досить успішно, бо мав хист до філології), доглядав товариша. І все норовив підсунути йому більше їжі, та Олексій хутко викрив його й дуже образився.

— Не буде діла, Руперте. Розсудіть лишень: якщо ви звалитесь, я ж вам не допоможу. Ви мусите їсти більшу, бо ви працюєте.

"Колись,— думав Ройс,— ми поговоримо з тобою, що добре, а що зле".

Він не сперечався, але наполягав, щоб Олексій споживав калорійну їжу на взірець шоколаду і не набивав собі живіт казна-чим, бо його важко бавити, наче дитину.

Крім того, Руперт розтирав йому ноги, аби підтримати циркуляцію крові, оскільки тепер ясно було, що ноги не перебиті, а лише тимчасово паралізовані Ясно було й те, що Олексій не піде звідси власними ногами. Це він не вгавав повторювати Ройсу.

— Весною ви підете звідси, бо мені вже ніколи не ходити.

— Я понесу вас,— несподівано сказав Ройс.

— Це немоясливо! Як ви мене потягнете? На чому?

— Нічого! Щось придумаємо...

Він добре знав, що іншого виходу нема. Та поки що одга-няв геть сумні думки. А згодом вони перестали думати про майбутнє: зима тяггіась і тяглась, і вони все більше дичавіли. Часто спали цілими днями або лежали без жодної думки в голові та мляво жували свою їжу, ніби звірі, майже не зважаючи один на одного і лише зрідка обмінюючись словами. А то й зовсім мовчали з тупою байдужістю.

* * *

В таких умовах вони почували себе порівняно спокійно, поки одного ранку Водоп'янову не стало гірше: його била лихоманка, не хотілося їсти. Ройс устав і взявся варити вівсянку з глюкозою, бурмочучи собі під ніс:

— Цей бісів росіянин знову збирається на той світ... Погіршення було викликане жорстоким штормом, який

лютував кілька днів. На шостий вітер подув з такою силою, що фюзеляж зсунувся з місця. Олексій прокинувся й закричав:

— Дивіться, Руперте, як трясе!

Налетів шквал, фюзеляж підняло, нахилило й кинуло, але тепер з-під низу зяяли дірки, в які вдирався вітер і сніг. Лампа погасла. їх почало засипати снігом.

Ройс вискочив із спального мішка і заметався в пітьмі, намагаючись заткати отвори, та вітер дув з такою силою, що все було намарне. Йому довелося вийти і, лежачи під вітром, позабивати прогалини снігом і кригою. Потім він іще довго всередині змагався з ураганом. Лице й *руки обморозило, навіть повіки прихопило, очі боліли так, що не міг їх закривати. Цілих три години борсався в снігу — хоч йому здалося більше,— та врешті-решт діри було запаковано, прохід знову прорито, а шлях вітрові нере-крито.

Коли вже через силу запалив світло, то раптом побачив, що Водоп'янов лежить під кучугурою снігу, не в змозі скинути її.