Брати - Сторінка 5

Капітан, чоловік з розумними і твердими очима, намагаючись у всьому бути європейцем, завів мову про колоніальні завдання Європи, про японців, про майбутнє Далекого Сходу. Уважно слухаючи, англієць заперечував, погоджувався. Говорив він вільно і не просто, а так, ніби читав добре написану статтю. І часом раптом замовкав, ще уважніше прислухаючись до шереху хвиль за відкритими дверима. Від грози втекли. Давно потонули у чорному оксамиті вогні Коломбо, що довго переливалися алмазним ланцюгом. Тепер пароплав був у безмежній пітьмі, в порожнечі океану і ночі.

Їдальня розміщувалась на палубі, під капітанським містком. І пітьма різко чорніла у відкритих дверях і вікнах, стояла і дивилась у яскраво освітлену їдальню. Волого віяло із цієї пітьми – вологим, вільним подихом чогось одвіку вільного – і свіжість, доходячи до людей за столом, давала їм відчувати запах тютюнового диму, гарячої кави і лікерів. Та інколи електричне світло раптом падало — двері, вікна миготіли блідо-синіми квадратами: беззвучно і невимовно широко розкривалася навкруг пароплава голуба безодня, текучими брижами виблискував водяний простір, вугільною чорнотою заливало горизонти – і звідтіля, як тяжке ремствування творця, зануреного ще у первісний хаос, долинав глухий, похмурий і таємничий, усе до основ струшуючий гуркіт грому. І тоді англієць немов би кам'янів на хвилину.

— По суті це страшно! – сказав він своїм мертвим, але твердим голосом після одного особливо сліпучого спалаху. І, вставши з місця, підійшов до дверей, що зяяли темрявою. – Дуже страшно, — сказав він, ніби розмовляючи сам із собою. – І страшніше за все те, що ми не думаємо, не відчуваємо і не можемо, розучилися відчувати, як це страшно.

— Що саме? – спитав капітан.

— А ось хоч би те, — відповів англієць, — що під ногами і навколо нас бездонна глибина, та хитка хлябь, про яку так жахливо розповідає Біблія… О, — суворо сказав він, вдивляючись у темряву – і поблизу, і оддалік, всюди загораються борозни зеленої вогненної піни, і чорнота навкруг цієї піни чорно-лілова, кольору воронячого крила… Це дуже моторошно – бути капітаном? – серйозно спитав він.

— Ні, чому ж, — відповів капітан з вдаваною недбалістю. – Справа відповідальна, але… Все залежить від звички…

— Скажіть краще – від нашої тупості, — сказав англієць. Стояти он там, на вашому містку, з боків якого мутно дивляться крізь товсте скло два цих великих ока, зелений і червоний, і йти кудись в пітьму ночі і води, що простерлася на тисячі миль навкруг, — це божевілля! Та, втім, не краще, — додав він, знову заглядаючи у двері, — не краще і лежати внизу, в каюті, за найтоншою стіною якої, біля самісінької твоєї голови, всю ніч шумить, кипить ця бездонна хлябь… Так, так, розум наш такий же слабкий, як розум крота, або, певне, ще слабший, тому що у крота, у звіра, у дикуна хоч інстинкт зберігся, а у нас, у європейців, він виродився, вироджується!

— Одначе кроти не плавають по усій земній кулі, — всміхаючись відповів капітан. – Кроти не користуються паром, електрикою, бездротовим телеграфом… Ви хочете – я буду зараз говорити з Аденом? А до нього десять діб ходу.

— І це страшно, — сказав англієць і суворо поглянув крізь окуляри на механіка, що засміявся. – Так, і це дуже страшно. А ми по суті нічого не боїмося. Ми навіть смерті не боїмося по-справжньому: ні життя, ні таємниць, ні безодень, що нас оточують, ні смерті – ні своєї власної, ні чужої! Я учасник бурської війни, я, наказуючи стріляти з гармат, вбивав людей сотнями – і ось не тільки не страждаю, не божеволію, що я вбивця, а навіть не думаю про них ніколи.

— А звірі, дикуни – думають? – спитав капітан.

— Дикуни вірять, що так потрібно, а ми ні, — сказав англієць і замовк, пішов ходити по їдальні, намагаючись ступати твердо.

Спалахи, вже рожеві, що миготіли по зірках, слабшали. Вітер дув у вікна і двері сильніше і прохолодніше, чорна пітьма за дверима шуміла важче. Велика раковина, попільничка, повзла по столу. Відчувалось під неприємно слабкими ногами, як знизу щось наростає, піднімає, потім валить набік, розступається – і підлога все глибше тікає з-під ніг. Моряки, допивши каву, накурившись, стримуючи позіхання і поглядаючи на свого дивного пасажира, посиділи, помовчали ще декілька хвилин, потім, бажаючи йому спокійної ночі, стали братись за кашкети. Залишився один капітан. Він палив і слідкував за англійцем очима. Англієць, з сигарою, похитуючись, ходив від дверей до дверей, дратуючи своєю серйозністю, поєднаною з неуважністю, старика лакея, що прибирав зі столу.

— Так, так, — сказав він, — нам страшно лиш тому, що ми розучилися відчувати страх! Бога, релігії в Європі давно вже немає, ми, при всій своїй діловитості і жадібності, як лід холодні і до життя, і до смерті: якщо і боїмося її, то лиш розумом або ж тільки залишками тваринного інстинкту. Іноді ми навіть намагаємося вселити в себе цей острах, збільшити його – і все ж не сприймаємо, не відчуваємо в належній мірі… ось як не відчуваю і я того, що сам же назвав страшним, — сказав він, показуючи на відкриті двері, за якими шуміла чорна темрява, що вже високо підіймала з носа і завалювала скриплячий переборками пароплав то на один, то на другий бік.

— Це на вас Цейлон так подіяв, — промовив капітан.

— О, без сумніву, без сумніву! – згодився англієць. – Ми всі, — комерсанти, техніки, військові, політики, колонізатори, — ми всі, рятуючись від власної тупості і пустоти, блукаємо усім світом і намагаємося захоплюватися то горами і озерами Швейцарії, то бідністю Італії, її картинами і уламками статуй або колон, то блукаємо слизьким камінням, що вціліло від якихось амфітеатрів у Сіцілії, то дивимось з удаваним захопленням на жовті руїни Акрополя, то беремо участь, як при балаганному видовищі, у роздачі священного вогню в Єрусалимі, платимо шалені гроші за те, щоб терпіти муки від провідників і бліх у могильниках і глиняних капищах Єгипту, пливемо в Індію, в Китай, в Японію – і ось тільки тут, на землі найдавнішого людства, у цьому втраченому нами едемі, який ми називаємо нашою колонією і жадібно грабуємо, серед бруду, чуми, холери, лихоманок і кольорових людей, яких ми обернули на скот, тільки тут відчуваємо в якійсь мірі життя, смерть, божество. Тут, залишаючись байдужим до усіх цих Озірісів, Зевсів, Аполлонів, до Христа, до Магомета, я не раз відчував, що міг би уклонятися хіба що їм, цим страшним богам нашої прабатьківщини, — сторукому Брамі, Шиві, Дияволу, Будді, слово якого лунало воістину, як мова самого Мафусаїла, що вбивав цвяхи у віко домовини світу… Так, тільки дякуючи Сходу і хворобам, підхопленим мною на Сході, дякуючи тому, що в Африці я вбивав людей, в Індії, яку грабує Англія, а отже частково і я, бачив тисячі вмираючих з голоду, в Японії купував дівчаток у дружини на місяць, в Китаї бив палицею по головах беззахисних мавпоподібних стариків, на Яві і на Цейлоні до передсмертного хрипу заганяв рикш, в Анарадхапурі отримав свого часу жорстоку лихоманку, а на Малабарському березі хворобу печінки, — тільки дякуючи всьому цьому я ще дещо відчуваю і думаю. Ті країни, тих незчисленних людей, що ще живуть або дитяче-безпосереднім життям, усім єством своїм відчуваючи і буття, і смерть, і божественну велич всесвіту, або вже пройшли довгий і важкий шлях, історичний, релігійний і філософський, і стомились на цьому шляху, ми, люди нового залізного віку, намагаємося поневолити, поділити між собою, і називаємо це нашими колоніальними завданнями. І коли цей поділ підійде до кінця, тоді в світі знову запанує влада якого-небудь нового Тіра, Сідона, нового Риму, англійського чи німецького, повториться, неодмінно повториться і те, що передрекли Сідону, який уявив себе, за словом Біблії, богом, іудейські пророки, Риму – Апокаліпсис, а Індії, арійським племенам, що поневолили її, — Будда, що казав: "О, ви, князі, що володієте владою і скарбами, що обертаєте один проти одного свою жадібність і ненаситно потураєте своїй хтивості!" Будда зрозумів, що значить життя Особистості, в цьому "світі гостювання", у цьому всесвіті, який ми не усвідомлюємо, — і жахнувся священним жахом. Ми ж підносимо нашу Особистість вище небес, ми хочемо зосередити у ній весь світ, що б там не говорили про майбутню всесвітню рівність і братерство, — і ось тільки в океані, під новими і чужими нам зірками, серед величі тропічних гроз, або в Індії, на Цейлоні, де в чорні спекотні ночі, в гарячому мороку, відчуваєш, як тане, розчиняється людина в цій чорноті, в звуках, в запахах, в цьому страшному Все-Єдиному, тільки там розуміємо у слабкій мірі, що значить ця наша Особистість… Чи знаєте ви, — сказав він, зупиняючись і виблискуючи окулярами на капітана, — буддійську легенду?

— Яку? – запитав капітан, потайки позіхнувши і глянувши на годинник.

— А ось яку: ворон кинувся за слоном, що біг з лісистої гори до океану; все змітаючи на шляху, ламаючи хащі, слон шубовснув у хвилі – і ворон, якого спонукало "бажання", упав за ним і, почекавши, поки він захлинувся і виринув із хвиль, спустився на його вухасту тушу; туша пливла, розкладалася, а ворон жадібно клював її; коли ж він отямився, то побачив, що віднесло його на цій туші далеко, далеко, туди, звідки навіть на крилах чайки нема вороття – і закричав жалюгідним голосом, тим, якого так уважно чекає Смерть… Жахлива легенда!

— Так, це жахливо, — сказав капітан.

Англієць замовк і знову пішов від дверей до дверей. Із темряви слабко долинули уривчасті, печальні звуки другої склянки. Капітан, посидівши задля пристойності ще хвилин зо п'ять, підвівся, потиснув руку англійцю і пішов у свою велику спокійну каюту. Англієць, щось думаючи, продовжував ходити. Лакей, пронудившись у буфеті ще з півгодини, ввійшов і з сердитим обличчям став гасити електрику, лишивши тільки один ріжок. Англієць, коли лакей зник, підійшов до стіни, загасив і цей ріжок. Відразу упав морок, шум хвиль відразу став нібито голоснішим, і відразу розкрились у вікнах зоряне небо, щогли, реї. Пароплав скрипів і ліз з однієї водяної гори на іншу. Він розхитувався все ширше, підіймаючись і опускаючись, — і у снастях широко носились, злітаючи то в безодню зверху, то в безодню знизу, Канопус, Ворон і Південний Хрест, по яких ще мерехтіли рожеві спалахи.

Капрі, 11.