Брати Лев'яче серце - Сторінка 17

Тому її мусить очолити Урвар, а не я. Бо я нездатний когось убивати.

Так, я й сам знаю, що ти на таке не здатний, подумав я. Тоді спитав його:

— А навіщо ти врятував життя Перкові, хіба це добре?

— Не знаю, чи добре, — відповів Юнатан. — Але є речі, які треба робити, а то будеш не людина, а грудка гною.

— Та уяви собі, що він міг би здогадатися, хто ти, — сказав я. — І тебе схопили б!

— Ну що ж, то схопили б Лев'яче Серце, а не грудку гною, — відповів Юнатан.

Наше багаття догоріло, і гори огорнула темрява. Спершу лише присмерк, потім чорна пронизлива пітьма, в якій ми чули тільки гук водоспаду й не бачили жодного проблиску світла.

Я присунувся якомога ближче до Юнатана. Ми сиділи в темряві, прихилившись до кручі, й балакали про се, про те. Я не відчував страху, тільки якусь дивну тривогу.

— Пора спати, — сказав Юнатан.

Але я знав, що не засну. І балакати мені не дуже хотілося через ту тривогу. її викликала не темрява, а щось інше, невідоме. Та добре, що біля мене був Юнатан.

Раптом спалахнула блискавка і вдарив такий грім, що гори аж застугоніли. На нас налетіла шалена буря. Я навіть не знав, що бувають такі бурі. Грім так гримів і луною котився між горами, що не чути було ревіння водоспаду, а блискавки шугали, наче ганялися одна за одною. Часом гори ніби займалися пожежею, тоді пітьма ставала ще чорніша. Нас огортала немов прадавня ніч.

Спалахнула ще одна блискавка, страшніша за всі інші. На мить вона осяяла все навколо.

І в тому світлі я побачив Катлу. Я побачив Катлу.

13

Так, я побачив Катлу, а що було далі, не пам'ятаю. Я наче провалився в чорну яму і отямився аж тоді, коли буря вщухла, а над гірськими вершинами почало світати. Я лежав, поклавши голову Юнатанові на коліна, і мене відразу знов опанував страх, коли я згадав: он там, на скелі по той бік річки, високо над водоспадом, стояла Катла. Я застогнав, згадавши про це, і Юнатан почав мене втішати:

— її вже там нема. Вона пішла. Але я крізь сльози спитав його:

— Хіба є щось таке як Катла? Це чудовисько, чи що?

— Так, Катла — чудовисько, — відповів Юнатан. — Дракониха з прадавніх часів. І вона така сама жорстока, як Тенгіл.

— Звідки він її взяв?

— Кажуть, ніби вона вилізла з печери Катли. Там вона в прадавні часи ночувала. А потім заснула й не прокидалася тисячі років, і ніхто про це не знав. Та одного ранку, страшного ранку, вона прокинулась і поплазувала до Тенгілового замку, дихаючи смертельним вогнем на кожного, кого зустрічала. Там, де вона плазувала, люди падали мертві з обох боків.

— То чому ж вона не вбила Тенгіла? — спитав я.

— Тенгіл тікав, рятуючись від неї, з однієї зали замку до іншої. А як побачив, що вона вже доганяє його, то вихопив бойовий ріг і засурмив, скликаючи на допомогу своїх вояків. І як він засурмив у ріг…

— То що тоді?

— То Катла поплазувала до нього, мов покараний пес. І відтоді слухається Тенгіла. Більше нікого. Тенгілів бойовий ріг наганяє на неї страх. Тільки-но він засурмить, вона сліпо скоряється йому.

Надворі світало. Вершини гір у Карманяці палали, мов вогонь із ніздрів Катли. І туди ми мали їхати. Я боявся, ох, як страшенно я боявся! Хтозна, може, Катла десь причаїлася? Де вона живе? Якщо в печері Катли, то як там міг сидіти Урвар? Я запитав про це Юнатана, і він розповів мені все, що знав.

Катла не жила в печері Катли. Ні, туди вона вже не повернулася після свого тисячолітнього сну. Тенгіл тримає її в невеличкій печері біля водоспаду Карма. Вона сидить там завжди прикута на золотому ланцюзі, крім тих випадків, коли Тенгіл бере її з собою, щоб нагнати людям страху. Бо він любить наганяти страху.

— Я бачив її в Шипшиновій Долині, — сказав Юнатан.

— І тоді ти закричав?

— Так, тоді я закричав.

Страх ще дужче стиснув мені серце.

— Я боюся, Юнатане, Катла вб'є нас. Він знов спробував заспокоїти мене:

— Таж Катла прив'язана. Вона не може досягнути далі, ніж дозволяє її ланцюг. Не досягає далі за ту скелю, де ти її бачив. Там вона любить стояти, втупивши очі у водоспад.

— Чого?

— Не знаю. Мабуть, шукає Карма.

— А хто такий Карм? — спитав я.

— Ет, це просто Ельфрідині теревені, — відповів Юнатан. — Ніхто ніколи не бачив Карма. Його немає. Проте Ельфріда каже, що колись давно він жив у водоспаді Карма і що Катла ненавидить його й не може цього забути. Тому й стоїть на скелі, втупивши очі у воду.

— А хто він, що міг жити в такому пекельному місці?

— Теж чудовисько. Ельфріда казала, що то змій завдовжки від берега до берега. Та це лише давня казка.

— Мабуть, він не білвша казка, ніж Катла? — спитав я. Замість відповіді Юнатан сказав:

— Знаєш, що ще розповідала Ельфріда? Поки ти збирав у лісі суниці? Розповідала, що як вона була ще малою, дітей лякали Катлою і Кармом. Казку про драко-ницю в печері Катли і про змія у водоспаді Карма вона дитиною чула не раз, і їй та казка подобалася, тільки що була страшна. Тією прадавньою казкою у всі часи лякали дітей, казала Ельфріда.

— Хай би та Катла й далі сиділа в своїй печері, — мовив я, — і залишалась тільки казкою.

— Ельфріда теж такої думки, — сказав Юнатан.

Я здригнувся, уявивши, скільки в тій Карманяці чудовиськ. Мені не хотілось туди їхати, дуже не хотілося. Але треба було.

Спершу ми трохи підживилися, хоч ощадили їжу для Урвара, бо Юнатан знав, що в печері в'язні голодують.

Грім і Ф'ялар напилися дощової води, що натекла в розколини. Так високо в горах їм не було доброї паші. Але біля мосту росло трохи трави, і, певне, вони сяк-так попаслися перед дорогою.

І ми рушили на міст. До Карманяки. До володінь Тенгіла й чудовиська. Я так боявся, що весь тремтів. Що в річці є змій, я не дуже вірив, але подумати тільки: ану ж він вирине з глибини і стягне нас з мосту у свій водоспад! А Катла! її я найдужче боявся. Може, вона чекає на тому березі і нам не уникнути її страхітливих зубів і смертельного вогню? Ох; як я боявся! Проте ми переїхали міст, і я не побачив Катли. її не було на скелі.

— Добре, що її немає! — сказав я Юнатанові.

Та вона була! Не на скелі, її страшна голова витикалася з-за великого каменя біля стежки, що вела до Тен-гілового замку. Там ми її й побачили. І вона побачила нас. І так страхітливо заревіла, що здавалося, ще трохи — і гори розколються від її крику. З ніздрів у неї бухкали дим і полум'я, вона шаленіла з люті, раз по раз рвалася з ланцюга й ревіла. Грім і Ф'ялар схарапудились, їх насилу стримали. Я злякався не менше за них. Та хоч як я благав Юнатана вернутися в Нангіялу, він сказав:

— Ми не можемо кинути Урвара напризволяще. Не бійся, Катла до нас не дістане, хоч би як шаліла і рвалася з ланцюга. Але нам треба поспішати, — додав він. — Адже Катлине ревіння чути і в Тенгіловому замку. Якщо ми не втечемо й не сховаємось серед гір, за нами скоро поженеться цілий загін вояків.

І ми помчали стрімкими гірськими стежками, вузькими й ненадійними, так що з-під копит у коней полетіли іскри. Ми кружляли поміж скелями, щоб збити з дороги переслідувачів. Я часто обертався послухати, чи не чути за нами тупоту коней і вигуків Тенгілових людей, що хотіли досягти нас своїми списами, стрілами й мечами. Але нікого не було. Та й важко було б переслідувати когось серед гір і скель Карманяки. А переслідуваному сховатися в них було дуже легко.

Коли ми промчали досить довго, я спитав Юнатана:

— Куди ми їдемо?

— До печери Катли, а куди ж, — відповів він. — Ми вже майже доїхали. Он перед тобою гора Катли.

Он вона яка! Невисока гора з пласким верхом і стрімкими узбіччями, що спадали майже прямовисно вниз. Тільки з одного боку вона виявилась пологішою, і там ми легко могли б вибратись на неї, якби захотіли. І ми почали спинатися, бо нам треба було переїхати через гору, пояснив Юнатан.

— Вхід до печери з боку річки, — сказав він. — А нам треба подивитись, що там робиться.

— А ти справді віриш, що ми зможемо якось пробратись в печеру? — спитав я.

Юнатан уже раніше розповідав мені про міцну браму, яка замикає вхід до печери, і про Тенгілових вояків, що стережуть її вдень і вночі. Як же ми добудемось усередину печери?

Він не відповів на моє запитання, сказав, що доведеться сховати коней, адже вони не вміють лазити по горах.

Ми завели їх у непомітну ущелину під горою Катли й залишили там. Юнатан погладив Гріма і сказав:

— Стійте тут, а ми підемо на розвідку.

Я не мав ніякого бажання йти на розвідку. Не хотів залишати Ф'ялара. Але йти треба було.

Не так легко було вибратись на вершину, і я добре стомився, поки ми нарешті її досягли. Юнатан сказав, що тут можна трохи відпочити, і я відразу кинувся на траву. Юнатан зробив те саме. Ми лежали на пласкій вершині, над нами синіло небо, а під нами в горі була печера. Аж не вірилось, що вона десь тут, унизу, та страшна печера з безліччю переходів і закамарків, де мучилось і гинуло стільки людей. А тут, нагорі, світило сонце, літали метелики, голубіло небо з білими хмаринками, росла трава і квітки. Дивно, що над печерою Катли росла трава і квітки!

І тоді я подумав: якщо в цій печері загинуло стільки людей, то, може, й Урвара вже немає живого. Я спитав Юнатана, як йому здається. Але він не відповів мені. Він лежав горілиць, дивився в небо і, видно, думав про щось своє. Нарешті він сказав:

— Якщо правда, що Катла спала в цій печері з прадавніх часів, то як вона вийшла з неї, коли прокинулась? Адже виходу вже не було, його заступала мідяна брама. Тенгіл увесь час використовував печеру як в'язницю.

— Тоді, як там спала Катла? — здивувався я.

— Так, і тоді, як вона там спала, — сказав Юнатан. — Тільки ніхто про це не знав.

Я здригнувся. Щось гірше важко було собі уявити. Сидиш ув'язнений у печері, аж гульк — до тебе лізе дракон! Та Юнатан думав про інше.

— А коли так, то Катла мала вийти якимось іншим ходом, — сказав він. — І той хід ми повинні знайти, хоч би довелося шукати його цілий рік.

Довго нам не довелось відпочивати, Юнатан нетерпеливився. Ми обережно рушили до печери. Йти було недалеко, тільки трохи спуститися узбіччям. Нам уже видно було річку ген унизу і Нангіялу за нею. Ох, як мені хотілося опинитись там!

— Глянь, Юнатане, — сказав я, — он та верба, де ми купалися! На тому березі!

Та Юнатан спинив мене.

— Мовчи, а то нас можуть почути, — сказав він.

Ми були вже зовсім близько біля урвища.