Буба - Сторінка 2

Дозволивши собі вперше за цілий день розкішну хвилину блаженних лінощів, вона подумала, про що можна мріяти о пів на одинадцяту вечора, після жахливого вечора з Маньчаками та перед не менш жахливим ранком у ліцеї. Зате, понишпоривши під подушкою, Буба сказала собі, що в неї є чудова книжка, на яку очікує півкласу. Заради дружби я мушу прочитати її до завтра, вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим. Майже, бо шістнадцятирічний життєвий стаж навчив її з обережністю захоплюватися світом, який готував їй тисячу непередбачених ситуацій, котрі тут, на Звіринецькій, траплялися постійно.

ЗАПЕКЛИЙ АТЕЇСТ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

– Як я виглядаю, Бубо? Цей светрик достатньо обтислий?

Бубина матуся від ранку крутилася перед дзеркалом, приміряючи безліч речей. Буба подумала, що коли й далі так піде, мати досягне стану повної відсутності білизни, залишаючись навіть без тоненької комбінації, а це дещо суперечитиме ідеї зустрічі, організованої ксьондзом Кореком.

– А може, занадто обтислий? – засумнівалася мати. Але ненадовго. – Власне кажучи, ні, – вирішила вона, зробивши перед дзеркалом кілька піруетів. – Саме те, що треба. Крім того, ксьондз Корек любить пурпуровий колір.

Буба приглядалася до неї, примруживши очі. Не вперше мати в присутності доньки розмовляла сама із собою, своїм тілом, колготами й пурпуровим светриком. Але вони настільки рідко зустрічалися вдома, що дівчина була вдячна їй навіть за постать у дзеркалі, яка час від часу зупиняла погляд на доньці, очікуючи схвалення в таких важливих справах, як колір шарфика, котрий мати саме приміряла.

– Без нього краще, правда, Бубо? – вона поглядала на годинника. І Буба знала, що переддзеркальна аудієнція невблаганно наближається до кінця.

– Ф'ю-ф'ю-ф'ю! – свиснув батько, який несподівано з'явився у дверях і, як завжди, повів боротьбу зі своїм портфелем за право першості ввійти додому. – Зараз я вгадаю! Сьогодні в публічному будинку "Золота Лола" лекція на тему "І я збочила із праведного шляху".

Батько в останній момент помітив Бубу. Ледь зніяковів, але донька заспокоїла його поглядом, котрий стверджував, що існування домів розпусти не в стані порушити світ її цінностей.

– Я йду до ксьондза Корека, – набурмосилася мати. – Твої жартики абсолютно недоречні.

– У такому випадку, твій одяг теж, – усміхаючись, зауважив батько. – Хоча… – розумував він, силкуючись зняти черевики, – ксьондз Корек, напевне, любить такий обтислий пурпур…

– А звідки тобі про це відомо? – мати завжди дратувалася, коли батько, запеклий атеїст, намагався коментувати її філософські погляди, зокрема ті, що стосувалися релігії.

З кухні визирнула Бартошова.

– Риба! – голосно сповістила вона.

Буба подумала, що якби риба, про яку всім нагадала Бартошова, була ще жива, могутній голос домробітниці безсумнівно вбив би її.

– То нині п'ятниця? – здивувався батько.

– Тебе це не повинно обходити, – холодно проказала мати. Вона вважала, що справжній атеїст має бути послідовним у своїх переконаннях, так само, як істинний католик.

– Я щось не те почув? – з дідусевої кімнати визирнули пишні вуса. – Знову риба? Навіть під час війни я харчувався більш різноманітно! Якщо пам'ять мене не зраджує, учора теж була риба!

– Ні, дідусю, – заперечила Буба. – Учора лише пані Коропова дзвонила.

– То й що! – дідусь був помітно роздратований. – Я ненавиджу таку кулінарну одноманітність. Під час війни…

– Під час війни ви були у Франції, – нечемно втрутилася мати.

– До всього, ще й з тією хвойдою, заради якої татко покинув свою першу дружину, Марисину маму, – мстиво додав батько.

– Моя перша дружина зовсім не була Марисиною матір'ю, – дідусь намагався змінити тему аж ніяк не на кращу.

– І ви мешкали із цією хвойдою над готелем "Асторія", у якому не діяли окупаційні закони, – безжально продовжувала мати. Вона, мабуть, розправилася б з усім дідусевим минулим, якби не годинник.

– О Боже, я мушу бігти! – згадала вона, змагаючись із затісними туфлями.

Вона цьомкнула Бубу, погладила чоловікову чуприну й залишила після себе легеньку хмарку парфумів.

– Моя доня пообідає зі мною? – на відміну від дідуся, батько не протестував проти риби. Він з'їв би її цілу купу. У нього вочевидь був чудовий настрій.

– А тестя не запрошуєш? – дідусь посилено шукав причину, щоб посваритися. Походжав передпокоєм і голосно сопів.

– Риба мені особливо смакує у вашому товаристві, – запевнив його батько, прямуючи до столу. – Шкода лише, що ви її не любите.

– Я Бартошової не люблю, – тихенько прошепотів дідусь, переступаючи магічний поріг їдальні. – Ця лиха жінка колись доведе мене до клінічної смерті. Коли це станеться, – продовжував він, запихаючи за комір лляну серветку, – мій заповіт знайдете ліворуч у секретері.

– Заповіт? – батько недовірливо глянув на Бубу. – А що такого в цьому заповіті? Адже у вас нічого особливого немає!

– У мене є гідність, – гордовито підкреслив дідусь і зробив таємниче обличчя. – Тому я хотів би спочити у Швейцарії, поруч із моєю другою й коханою дружиною. Твоєю бабусею, – тицьнув пальцем у Бубу, – і твоєю тещею… – заявив він, свердлячи зятя проникливим поглядом.

– Не думаю, що це можливо, – не здавався Бубин батько. – Адже матуся-покійниця у своєму заповіті записала, що тато не може знайти вічний спокій поруч із нею.

– У неї теж була власна гідність, – тактовно зауважила Буба.

– Якщо пан Генрик не обідатиме, то я розповім, де я вас бачила востаннє, – Бартошова височіла над його тарілкою і з огидою придивлялася до розквецяної риби, у якій дідусь бабрався пальцями.

– Батьку, ви знову були в "Спортлото"?

– З усією пенсією! – закінчила зловтішно Бартошова, гордовито покидаючи їдальню.

– Уб'ю цю гарпію. Бігме, колись візьму й уб'ю… – дідусь поблід і, як завжди, коли нервував, захрипів.

– Бубо, – батьків голос звучав благально, – я б не хотів, аби мама про це довідалася. Це трохи з моєї вини, бо в середу було моє чергування…

– А в інші дні чергую я, – зітхнула Буба, наливаючи дідусеві мінералки.

Хрипіння поступово стихало.

– Коли ви вже дізналися, скажу вам, що я був за крок до успіху. Наступного разу…

– Наступного разу не буде, – рішуче перебив його батько. – Як покарання пробудете дві години на самоті.

– Я ціле життя пробув на самоті, а він вирішив покарати мене двома годинами, – буркотів дідусь, готуючись вийти з-за столу.

Буба не могла заприсягтися, але була майже впевнена, що перш ніж повернутися до своєї кімнати, дідусь висолопив у бік Бартошової свого чималого язика.

– Як твої справи, Бубо? Усе гаразд?

Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на "Міс Сайгон", хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих.

Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих.

– Знайшов, – зрадів він, витягнувши якісь папери. – Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.

– Телевікторина чи якесь інше шоу? – Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.

– "Повір мені".

– Що? – здивувалася Буба.

– Бубо, це така назва. "Повір мені" – організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з'єдналися їхні долоні, серця й сумління… – аж сяяв батько.

– Жахливо, – коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.

– Жахливо? – не зрозумів тато. – Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей…

– Будь-яке "ридання на екрані" просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. – Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї.

– Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.

– А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? – Буба уважно глянула на тата. – На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?

– Ну… – замислився батько. – У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…

– Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?

– Ну, це інша справа.

– Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.

– Але ми з мамою…

– Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, – докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.

ГІЛКА НА ГРУДЯХ

– Ти підлий і несправедливий! – хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему "Згода будує, а незгода руйнує".

Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері.

– Ти дещо забула! – уже вкотре вигукував він. – Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся!

– Колись я взагалі не повернуся! – захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. – Ти класичний тиран! – продовжувала вона, не стишуючи свого альту. – Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю "Вектрою"!

– Я можу ходити пішки! – батько вочевидь не був зацікавлений мирним розв'язанням конфлікту. – Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… – пролунала його погроза.

Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї сягнула по навушники. Зрештою, завдяки цим скандалам вона знала напам'ять усі найвідоміші концерти для скрипки з оркестром.