Будденброки - Сторінка 115

Про школу вони завжди говорили таким тоном, ніби йшлося про той заклад, у якому тримали Йоганнового дядька Христіана…

Поява Господа Бога, який ще кілька хвилин грізно бубонів і наганяв усім жаху, показуючи на порозкиданий по подвір'ю папір від бутербродів, розвеселила Кая. Він потягнув Ганно до однієї з брам, куди заходили вчителі, що мали другий урок, і почав низько-пренизько кланятись блідим, хирлявим семінаристам з червоними очима, які прямували на заднє подвір'я до своїх першокласників.

Він нахилявся мало не до землі, звішував руки і знизу дивився на тих бідолах відданими очима. А коли з'явивсь старий учитель арифметики пан Тітге, раз по раз спльовуючи, тримаючи в тремтячій, закладеній за спину руці кілька книжок, зизоокий, кривий, жовтий, Кай сказав дзвінким голосом, невинними, ясними очима дивлячись кудись повз нього:

– Добрий день, небіжчику!

Тієї миті різко задзеленчав дзвінок, і учні з усіх боків кинулися до входу. А Ганно не переставав сміятися; він сміявся ще й на сходах, так голосно, що товариші, які підіймалися разом з ним і Каєм, позирали на нього холодно, вражено, навіть неприязно: дурний, чи що?..

Коли до класу зайшов доктор Мантельзак, там зразу стало тихо, і всі повставали. Він був керівником класу, а класних керівників звичайно поважали. Він зачинив за собою двері, вклонився, тоді витягнув шию, щоб поглянути, чи всі стоять, повісив на гачок капелюха і, киваючи головою, швидко підійшов до кафедри. Там він став, глянув у вікно, засунув вказівного пальця, на якому блищав перстень з печаткою, за комірець і щось поправив. Це був середній на зріст чоловік з рідким сивуватим волоссям, кучерявою, як у Юпітера, бородою і короткозорими, булькатими, синіми, мов сапфіри, очима, що світилися з-за окулярів з грубими скельцями. Він носив відкритий сурдут із сірої м'якої матерії і мав звичку легенько поправляти його в талії короткими, зморщеними пальцями. Штани його, як і в усіх учителів, навіть в ошатного доктора Гольденера, були трохи закороткі, і з-під них видніли халявки широченних виглянсуваних черевиків.

Раптом він відвернувся від вікна, коротко, лагідно зітхнув, глянув, на притихлий клас, сказав: "Так, так!"– і приязно всміхнувся кільком учням. Видно було, що він у доброму гуморі. Клас полегшено заворушився. Адже так багато, можна сказати, все залежало від того, чи доктор Мантельзак був у доброму чи поганому гуморі, бо учні знали, що він несвідомо, навіть не намагаючись контролювати себе, піддається своєму настроєві. Він славився винятковою, безмежною, наївною несправедливістю, а його ласка була така чудесна й мінлива, як щастя. Він завжди мав двох-трьох улюбленців, до яких звертався на ім'я і на "ти" і яким жилося, як у раю. Вони могли казати, що завгодно, і вчитель був задоволений, а після уроків якнайприязніше розмовляв з ними. Та одного дня, наприклад, після канікулів, той улюбленець бозна-чому рантом попадав у неласку, був повалений, відкинутий, забутий, знищений, і вчитель називав уже когось іншого на ім'я… Тепер він новим щасливцям підкреслював помилки в extemporalia такою тоненькою рисочкою, що навіть як їх було дуже багато, робота здавалась досить чистою. Зате в інших зошитах пан Мантельзак орудував пером сердито й розгонисто, так креслив їх червоним чорнилом, що на них було страшно глянути. А що він не рахував помилок, а ставив оцінку залежно від того, скільки витратив на них червоного чорнила, то улюбленці були у вигідному становищі. У цих своїх вчинках він не добачав ніякої упередженості, вважав, що робить усе так, як треба. Якби хтось, на своє лихо, зважився протестувати, то назавжди втратив би надію, що пан Мантельзак і його колись назве на ім'я і на "ти". А такої надії ніхто не втрачав…

Доктор Мантельзак схрестив ноги і заходився гортати записник. Ганно Будденброк сидів, схилившись наперед, і заламував руки під партою. "Б", на черзі літера "Б"! Зараз учитель назве його прізвище, він підведеться, не знаючи ані рядка, і буде скандал, страшна катастрофа, хоч у якому доброму гуморі доктор Мантельзак… Секунди спливали нестерпно повільно. "Будденброк… Зараз він скаже: Будденброк…"

– Едгаре! – мовив доктор Мантельзак, згорнув записника, заклавши на потрібній сторінці вказівного пальця, і спокійнісінько всівся за кафедрою.

Що? Як то? Едгар… Це ж Людерс, товстий Людерс, що сидить біля вікна! Літера "А", до якої сьогодні не повинна була дійти черга! Невже це можливо? Доктор Мантельзак у такому гарному гуморі, що просто викликає свого улюбленця, забувши про тих, кому сьогодні належить відповідати.

Товстий Людерс підвівся за партою. Він був схожий на мопса з сонними карими очима. Хоч сидів він на дуже зручному місці й міг читати з книжки, але й на це був занадто ледачий. Почуваючи себе дуже безпечно в своєму раю, він просто сказав:

– Учора в мене боліла голова, і я не вивчив урока.

– О, ти мене розчаровуєш, Едгаре! – сумно сказав доктор Мантельзак, – Не хочеш прочитати мені віршів про Золотий вік? Шкода, голубе, дуже шкода! У тебе боліла голова? Але, по-моєму, тобі треба було б сказати про це перед уроком, поки я тебе не викликав… Минулого разу ти теж, здається, скаржився на голову? Треба щось робити, Едгаре, а то боюся, що ти відстанеш від класу:;. Тіме, відповідайте ви.

Людерс сів. Тієї хвилини його ненавидів увесь клас. Адже видно, що настрій у вчителя неабияк зіпсувався: мабуть, наступного разу він уже викличе Людерса на прізвище…

За однією з задніх парт підвівся Тім. То був білявий хлопець селянського вигляду з короткими грубими пальцями, одягнений у світло-брунатну куртку. З надмірної пильності він склав кружечком губи, прибравши тим самим безглуздого виразу, квапливо підсунув розгорнену книжку, напружено втупив у неї очі, опустив голову і почав читати, поволі, затинаючись, монотонно, як дитина з букваря:

– Aurea prima sata est aetas…[77]

Тепер уже немає сумніву, що доктор Мантельзак викликає сьогодні не за алфавітом і зовсім не рахується з тим, хто коли відповідав. А як так, то, може, й не викличе Ганно, хіба що доля буде до нього надто неласкава. Ганно радісно перезирнувся з Каєм, потихеньку випростався і почав заспокоюватись…

Раптом Тімові довелось урвати своє читання. Чи доктор Мантельзак погано чув його, чи заходів трохи розворушитися, але він зійшов з кафедри, спокійно перетнув кімнату і, з Овідієм у руках, спинився біля самого Тіма, який непомітно відсунув книжку і тепер стояв цілком безпорадний. Він хапав круглим ротом повітря, дивився на вчителя блакитними, чесними, розгубленими очима і не міг більше вимовити жодного складу.

– Що, Тіме, – сказав доктор Мантельзак, – далі не йде, га?

Тім схопився за голову, витріщив очі, засопів і врешті, безтямно всміхнувшись, мовив:

– Я дуже ніяковію, коли ви стоїте біля мене, пане доктор.

Підлещений доктор Мантельзак також усміхнувся і сказав:

– Ну, то наберіться духу й кажіть далі.

З цими словами він подався назад до кафедри.

І Тім "набрався духу". Він знов присунув книжку, розгорнув її, озирнувся по класу, намагаючись опанувати себе, тоді опустив голову і почав спокійно читати далі.

– Я вдоволений, – похвалив Тіма вчитель, коли той скінчив. – Ви, безперечно, добре приготувалися. Вам тільки зовсім бракує почуття ритму, Тіме. Злиття сусідніх голосних ви засвоїли, але це був не гекзаметр. У мене таке враження, що ви його завчили як прозу… Проте, як я вже сказав, ви приготувалися, зробили все, що змогли, а "хто прагнення і працю об'єднає…". Сідайте.

Тім сів, гордий, весь аж сяючи, і доктор Мантельзак поставив проти його прізвища задовільну оцінку. Але найдивовижніше було те, що тієї хвилини не тільки вчитель, а й Тім та його товариші щиро були переконані, що він справді здібний, пильний учень і заслуговує доброї оцінки. Ганно Будденброк також не міг опертися цьому враженню, хоч щось у його душі й бунтувало проти цього… Він знов почав напружено чекати, кого тепер викличуть.

– Мумме! – сказав доктор Мантельзак. – Ще раз "Aurea prima…".

Отже, Мумме! Слава богу, тепер йому, Ганно, мабуть, уже ніщо не загрожує! Втретє пан Мантельзак навряд чи питатиме вірші, а на новий матеріал він зовсім недавно викликав усю літеру "Б"…

Мумме підвівся. То був високий, блідий хлопець з тремтячими руками, у величезних круглих окулярах. У нього боліли очі, а до того ж він був такий короткозорий, що, стоячи, не міг читати з книжки на парті. Йому доводилося вчити уроки, і він їх учив. Та оскільки він був дуже нездарний, та й не сподівався, що його сьогодні питатимуть, то майже нічого не знав і замовк після першого рядка. Доктор Мантельзак підказав йому раз, тоді вдруге, вже гострішим тоном, і нарешті втретє, трохи роздратовано, та коли Мумме зовсім замовк, учитель розсердився:

– Дуже погано, Мумме! Сідайте! Ви нездара, щоб ви знали, бовдур! Дурість плюс ледарство – це вже забагато…

Мумме зіщулився. Він був саме втілення нещастя, і тієї хвилини в усьому класі не було такого учня, що не зневажав би його. І Ганно Будденброка також охопила відраза, стисла горло, аж його занудило. Але водночас він страхітливо ясно бачив усе, що відбувається. Доктор Мантельзак розмашисто вивів фатальний знак проти прізвища Мумме і, насупивши брови, заглянув до свого записника.

З люті він почне питати тих, до кого минулого разу дійшла черга, це вже напевне! І тієї миті, коли Ганно збагнув цю гірку неминучість, він почув своє прізвище, почув ніби в страшному сні:

– Будденброку!

Доктор Мантельзак сказав "Будденброку", слово ще бриніло в повітрі, і все ж Ганно не повірив. У вухах у нього шуміло. Він не вставав.

– Пане Будденброку! – мовив доктор Мантельзак і втупився в нього блакитними, мов сапфіри, булькатими очима, що блищали за грубими скельцями окулярів. – Може, ви зробите таку ласку?

Гаразд, отже, така його доля. Це мало статися. І зовсім не так, як він собі уявляв, але тепер однаково все пропало. Він більше не хвилювався. Чи великий буде крик? Він підвівся і хотів уже шукати якусь безглузду й смішну причину – скажімо, що він "забув" вивчити вірша, коли це раптом помітив, що учень, який сидить перед ним, тримає розгорнуту книжку.

То був Ганс-Герман Кіліан, невисокий широкоплечий шатен з масним волоссям.