Будденброки - Сторінка 16

Тоні сіла осторонь з іншою книжкою, і пан Грюнліх спитав оксамитовим голосом:

– Вам, мабуть, не до вподоби те, що я читаю?

На що Тоні, закинувши голову, знову відповіла гостро й саркастично, десь так:

– Аніскільки!

Одначе він не збентежився, а почав оповідати про своїх дочасно померлих батьків. Його батько, проповідник і пастор, був надзвичайно ревний християнин і водночас винятково світська людина…

Та потім пан Грюнліх усе-таки поїхав до Гамбурга. Тоні під час його прощального візиту не було вдома.

– Ідо, – сказала вона мамзель Юнгман, повірниці всіх своїх таємниць, – той набрида поїхав!

Проте Іда Юнгман відповіла:

– Побачимо, дитино моя…

А через вісім днів відбулася та сцена в малій їдальні… Тоні спустилася вниз о дев'ятій годині і здивувалася, що батько й досі сидить біля столу з матір'ю. Вона підстав вила їм чоло для поцілунку, сіла на своє місце, бадьора, зголодніла, з сонними ще очима, насипала в каву цукру, і взяла масла й зеленого сиру.

– Як добре, тату, що я вас хоч раз застала в їдальні! – мовила вона, беручи серветкою гаряче яйце і розбиваючи його ложечкою.

– Я вирішив сьогодні дочекатися своєї сплюшки, – сказав консул.

Він курив сигару і безперестанку плескав по столі згорнутою газетою. Пані Елізабет повільно докінчила снідати й граціозно відкинулась на спинку канапи.

– Тільда вже порається на кухні, – значуще повів далі консул, – і я також був би давно в конторі, якби нам, мені й матері, не треба було обговорити з своєю донечкою одну важливу справу.

Тоні з повним ротом глянула на батька, тоді на матір, зацікавлено й злякано водночас.

– Спершу попоїж, дитино моя, – мовила мати.

Але Тоні поклала ножа й вигукнула:

– Тату, ну кажіть, не відтягуйте, чуєте!

Та консул, і далі плескаючи по столі газетою, провадив тієї, що й дружина:

– Спершу попоїж.

Тоні мовчки, без апетиту допивала каву і доїдала яйце та зелений сир, – вона почала здогадуватись, про що йдеться. Ранкова свіжість зійшла з її обличчя, вона трохи зблідла, відмовилась від меду і тихим голосом заявила, що вже наїлася…

Консул іще якусь мить помовчав, тоді озвався:

– Люба моя доню, та справа, що ми хотіли обговорити з тобою, викладена ось у цьому листі. – І він знову поплескав по столі, вже не газетою, а великим блакитним конвертом. – Одне слово, пан Бендикс Грюнліх, якого ми всі знаємо як чемну й приємну людину, пише мені, що за свого перебування тут пройнявся глибоким почуттям до нашої дочки і офіційно просить її руки. Що ти скажеш на це, дитино моя?

Тоні сиділа, відкинувшись на спинку стільця, похиливши голову, і правою рукою крутила срібне кільце серветки. Враз вона звела потемнілі, повні сліз очі і здавленим голосом крикнула:

– Чого йому треба? Що я йому зробила? – І зайшлася плачем.

Консул зиркнув на дружину і трохи збентежено почав розглядати свою порожню чашку.

– Люба Тоні, – лагідно мовила мати, – нащо так хвилюватися! Ти ж бо сама знаєш, батьки хочуть тобі тільки добра, а тому й не можуть нараювати, щоб ти відмовилась від того становища, яке тобі пропонують. Я вірю, що ти ще не маєш якогось глибшого почуття до пана Грюнліха, але воно прийде, запевняю тебе, неодмінно з часом прийде… Таке молоде дівчисько, як ти, ще й саме не знає, чого хоче… В голові в нього така ж плутанина, яків серці. Треба серцю дати час і не затуляти вуха на поради досвідченіших людей, що думають про тебе і дбають про твоє щастя…

– Я ж нічогісінько не знаю про нього, – жалісно мовила Тоні й притулила до очей білу батистову серветку в плямах від яйця, – Знаю тільки, що він має золотаві баки й "неспокійну роботу"…

Її верхня губа тремтіла з плачу, і вся вона була невимовно зворушлива в своєму розпачі.

Консул, охоплений раптовою хвилею ніжності, присунув свого стільця ближче до неї і, всміхаючись, погладив її по голові.

– Доню моя, – сказав він, – що ж тобі треба про нього знати? Ти ще дитина, і якби він прожив тут не місяць, а цілий рік, ти б знада про нього не більше, ніж знаєш тепер… У такому віці, як ти, дівчина ще не досвідчена в житті і повинна покладатися на старших, а вони бажають тобі добра…

– Я не розумію… не розумію… – хлипала Тоні і, мов кицька, терлася головою об пестливу батькову руку. – Приходить сюди… кожному каже щось приємне… Їде собі… І пише, що хоче зі мною… не розумію… Чого він таке надумав?.. Що я йому зробила?

Консул знов усміхнувся.

– Ти вже вдруге кажеш так, Тоні, і це лише доводить, яка ти ще дитина. Хай тільки моя донечка не думає, що я хочу квапити її; мучити… Все це можна і треба спокійно обміркувати, бо справа дуже важлива. Я поки що так і напишу пану Грюнліхові: ані відкину його пропозицію, ані прийму. Багато що нам треба обрядити… То як, подумаємо ще, га? Домовились! А тепер татові пора йти на роботу… Adieu, Бетсі…

– До побачення, любий Жане.

– Ти все-таки взяла б ще трохи меду, Тоні, – сказала пані Елізабет, коли зосталася сама з дочкою, що непорушно сиділа на своєму місці, похиливши голову. – Їсти треба як слід…

Помалу сльози в Тоні висохли. Голова її палала, думки переганяли одна одну. Господи, оце то подія! Вона, звичайно, знала, що колись стане дружиною купця і що то буде солідний, вигідний шлюб, який не принизить гідності родини й фірми… Але це вперше сталося, що хтось насправді, не жартома захотів з нею одружитися! Як треба вестися в такому випадку? її, Тоні Будденброк, почали раптом стосуватися всі ті страшенно важливі слова, що їх досі вона тільки вичитувала в книжках: "дала свою згоду", "попросив її руки", "на ціле життя"… Боже, в якому незвичайному, несподіваному становищі вона опинилася!

– А ви, мамо? – спитала вона. – То ви також радите мені… дати свою згоду? – Тоні спіткнулася на цьому вислові – надто він пишний і неприродний, – та врешті все– таки вимовила його, і навіть з гідністю. Вона вже трохи соромилася свого недавнього розгублення. Шлюб із паном Грюнліхом і досі здавався їй не меншою нісенітницею, ніж десять хвилин тому, але усвідомлення свого важливого становища сповнювало її чимраз більшою втіхою.

Пані Елізабет сказала:

– Що я можу радити, дитино моя? Хіба тато радив тобі? Він тільки не відраджував, та й годі. Бо це було б безвідповідально з його боку, і з мого так само. Тобі трапляється якраз те, А що люди звуть доброю партією, люба Тоні… Ти б мала в Гамбурзі чудові умови і могла б жити на широку ногу…

Тоні сиділа непорушно. Перед її очима раптом наче промайнули зелені завіси, такі, "які прикрашали салон у діда з бабою… Чи вона, ставши мадам Грюнліх, питиме вранці шоколад? Не личило про таке питати.

– Батько вже сказав тобі: ти маєш час добре все обміркувати, – повела далі мати. – Але ми повинні звернути твою увагу на те, що така нагода влаштувати своє щастя випадає не кожного дня. І цим шлюбом ти якраз виконала б своє призначення і свій обов'язок. Авжеж, доню моя, на це теж я мушу звернути твою увагу. Ти сама добре знаєш: той шлях, що сьогодні перед тобою відкривається, визначений тобі наперед…

– Так, – задумливо мовила Тоні. – Звичайно.

Вона чудово знала свій обов'язок перед родиною та фірмою і пишалася ним. Вона, Антонія Будденброк, перед якою вантажник Матісен скидав циліндра, дочка консула Будденброка, що ходила по місту як його маленька володарка, знала напам'ять історію своєї родини і була перейнята ЇЇ духом. Уже кравець у Ростоці дуже добре мався, а відтоді Будденброки все йшли вгору. Тоні була покликана сприяти блискучій славі фірми "Йоганн Будденброк" вигідним, почесним шлюбом… Том задля того самого працював у конторі… Так, це партія добра, нема що казати. Та якби ж не пан Грюнліх! Вона немов бачила перед собою його золотаві баки, рожеве, усміхнене обличчя з бородавкою біля носа, жовтий ворсистий сурдут і дрібну ходу, чула його оксамитовий голос…

– Я так і знала, – мовила мати, – що ми зуміємо спокійно все розважити… а може, й вирішили вже?

– Ой, боронь боже! – вигукнула Тоні, вкладаючи в те "ой" усе своє обурення. – Яке безглуздя – одружитися з Грюнліхом! Я його вічно шпигала дошкульними словами… Не розумію, як він мене й досі не зненавидів! Невже в нього немає ні крихти гордощів?

І вона заходилася мастити медом скибку домашнього хліба.

Розділ третій

Цього року Будденброки нікуди не поїхали навіть під час канікул Христіана ж Клари; Консул заявив, що він надто завантажений роботою, а крім того, їх тримало на Менгштрасе нерозв'язане питання з заміжжям Тоні. Панові Грюнліху послано надзвичайно дипломатичного листа – консул написав його власноручно, – але далі справа не посувалася через впертість Тоні, що виявлялася чисто по-дитячому.

– Боронь боже, мамо! – казала вона. – Я його не зношу! – І робила особливий наголос на останньому слові.

Або ще врочисто заявляла:

– Батьку (звичайно вона казала консулові "тату"), я ніколи не дам йому своєї згоди!

На цьому все, мабуть, і застряло 6 на довгий час, коли б десь днів через десять після тих переговорів у малій їдальні, якраз у середині липня, не сталася ще одна подій…

Було ясне, тепле надвечір'я; мати кудись вийшла, і Тоні з книжкою в руках сиділа сама біля вікна в кімнаті з краєвидами, коли Антон подав їй візитну картку. Не встигла вона прочитати ім'я на ній, як до кімнати зайшов добродій у збористому сурдуті й горохових штанях. Звичайно, то був пан Грюнліх; на обличчі в нього було написане благання й ніжність.

Тоні перелякано схопилася з стільця і зробила такий рух, наче хотіла втекти до великої їдальні. Як можна говорити з чоловіком, що просив твоєї руки? Вона побіліла, як крейда, серце її мало не вискакувало з грудей. Поки пан Грюнліх був десь далеко, Тоні просто тішили поважні переговори з батьками, раптова значущість її особи і її слова. Та ось він знову тут! Стоїть перед нею! Що тепер буде? Вона вже відчувала, що зараз знову заплаче.

Пан Грюнліх швидким кроком, простягши руки й схиливши набік голову, з такою міною, наче хотів сказати: "Ось я! Вбий мене, як хочеш!" наблизився до неї.

Який збіг обставин! – вигукнув він, – Я трапив на вас, Антонів!

Так і сказав: "Антонів".

Тоні, з романом у руці, випросталася коло свого стільця і, віддувши губи й за кожним словом стріпуючи головою, з глибоким обуренням крикнула:

– Як… ви… смієте!

Та сльози вже підступали їй до горла.

Пан Грюнліх був надто схвильований, щоб завважити її вигук.

– Хіба я міг довше чекати?..