Будденброки - Сторінка 28

Їх було два: в одному Тоні повідомляла, як добре росте й набирається сили мала Еріка, а в другому Христиан захоплено розповідав про лондонське життя-буття, щоправда, досить скупо згадуючи про свою працю в містера Річардсона… Пані Елізабет, що наближалася до середини п'ятого десятка, нарікала на гірку долю русявих жінок – ранню старість. Ніжний колір шкіри, що звичайно йде в парі з рудуватими косами, незважаючи на всі масті, у ці роки вже блякне, а самі коси невблаганно почали б сивіти, якби вона не мала рецепта одного паризького настою, що, слава богу, поки що помагав. Пані Елізабет твердо вирішила ніколи не бути сивою. Коли вже настій виявиться безсилим, вона носитиме перуку такого кольору, як були її коси замолоду… На самому вершечку її і досі ще майстерної зачіски був пришпилений шовковий бантик, облямований білим мереживом: перший початок чепчика, вірніше, легенький натяк на нього. Широка шовкова сукня спадала додолу великими згортками, пишні рукави були підшиті цупкою марлею. Як завжди, на зап'ястку подзенькували два золоті браслети. Була третя година пополудні.

Раптом з вулиці почулися вигуки, крик, якесь зухвале ревіння, свист, тупіт безлічі ніг по бруківці, гамір, що чимраз наближався й дужчав…

– Мамо, що це? – запитала Клара, визираючи крізь вікно в дзеркальце, прибите знадвору, щоб видно було вулицю внизу – Скільки людей!.. Що там сталося? Чого вони так радіють?

– Боже милий! – вигукнула пані Елізабет, кинула листи, схопилася і злякано підбігла до вікна. – Невже це… О господи, так, революція! Це народ…

Річ у тім, що в місті цілий день було неспокійно. Вранці на Брайтештрасе хтось розбив цеглиною вітрину торговця сукном Бентьєна, хоч бог його святий знає, який стосунок до високої політики мала Бентьєнова вітрина.

– Антоне! – тремтячим голосом гукнула пані Елізабет до їдальні, де служник складав столове срібло. – Антоне, піди вниз і замкни двері! Все позамикай! Там народ…

– Добре, пані, – відповів Антон. – Але чи безпечно мені туди йти? Я ж панський служник. Вони як побачать мою ліврею…

– Які лихі люди, – сумно й протягло мовила Клотільда, не відкладаючи свого плетива.

Тієї миті через ротонду в засклені двері ввійшов консул. Через одну руку він перекинув пальто, в другій тримав капелюха.

– Ти хочеш вийти з дому, Жане? – вжахнулася пані Елізабет.

– Так, люба, мені треба бути в громадській раді.

– Таж там народ, Жане, революція…

– Ах, боже милий, це не таке страшне, Бетсі… Все в руках господніх. Вони вже поминули наш дім. А я вийду задніми дверима…

– Жане, якщо ти любиш мене… Не наражайся на небезпеку, не залишай нас самих… Ох, я боюся, страх як боюся!

– Не хвилюйся так, люба, прошу тебе! Вони, трохи погаласують перед ратушею або на ринковому майдані і розійдуться… Може, місто втратить ще кілька шиб, оце й усе.

– Куди ж ти йдеш, Жане?

– До громадської ради. Я вже й так спізнився, затримали справи. Соромно було б сьогодні не з'явитися туди. Думаєш, твого батька втримає хто вдома? Хоч який він старий…

– Ну, то йди з богом, Жане… Але будь обережний, прошу тебе, пильнуй себе! І накидай оком на батька! Часом би з ним що сталося…

– Не турбуйся, люба.

– Коли ти повернешся? – гукнула вже навздогінці йому дружина.

– Та десь о пів на п'яту або трохи пізніше… Сьогодні в нас на порядку денному важливі справи, все залежатиме від них.

– Ох, я боюся, так боюся! – правила своєї пані Елізабет, безпорадно оглядаючись по кімнаті.

Розділ третій

Консул Будденброк швидко перейшов своє велике подвір'я. Завернувши на Пекарську, він почув позад себе ходу, озирнувся й побачив маклера Гоша, мальовниче загорненого в довгий плащ, що також поспішав на засідання. Той однією рукою, худою і довгою, підняв чорного крислатого капелюха, зробив плавний, вишуканий жест, що мав означати найглибшу покору, і здавленим голосом мовив:

– Пане консул, вітаю вас!

Маклер Зігізмунд Гош, чоловік років під сорок, незважаючи на свої манери, мав найчеснішу і найлагіднішу натуру в світі, тільки був естетом і великим оригіналом.

Його гладенько виголене обличчя мало різкі риси, особливо визначалися на ньому гачкуватий ніс, гостре, випнуте підборіддя і широкий рот з ледь опущеними вниз кутиками; до того ж він умів злісно й запекло стуляти свої тонкі губи. Гош прагнув – і це йому добре вдавалося, – справляти враження несамовитого, принадного, демонічного інтригана, лихої, підступної, цікавої і страхітливої людини, чогось середнього між Мефістофелем і Наполеоном… Сивуватий чуб низько нависав йому на понуре чоло. Він щиро жалкував, що не вдався горбатим. Одне слово, то була небуденна й симпатична постать серед мешканців старого торговельного міста. Він належав до їхнього кола, бо робив таку ж саму міщанську роботу, як і вони: мав невеличку, скромну, проте надійну й шановану посередницьку фірму. Але в його тісній, темній конторі стояла велика шафа, напхана книжками поезії всіма мовами, і ходили чутки, що він з двадцяти років, працює над перекладами повної збірки п'єс Лопе де Веги. Якось йому випало зіграти на аматорській сцені роль Домінго в Шіллеровому "Дон Карлосі". То була найбільша подія в його житті.

Зігізмунд Гош ніколи не вживав жодного вульгарного слова і навіть у діловій розмові звичайні звороти цідив крізь зуби і з такою міною, ніби хотів сказати: "Негіднику! Хай спопелить геєнна всіх пращурів твоїх!" З багатьох поглядів він був спадкоємець і послідовник покійного Жана-Жака Гофштеде, тільки мав понурішу і патетичнішу вдачу; йому бракувало тієї жартівливої веселості, яку приятель старого Йоганна Будденброка зумів зберегти від минулого сторіччя.

Якось він за одну хвилину втратив на біржі шість з половиною талярів на двох чи трьох акціях, набутих задля спекуляції. Він дав волю своїй любові до драматичних ефектів і влаштував цілу виставу. Опустився на давку в такій позі, ніби програв битву під Ватерлоо, притиснув кулака до чола і, по-блюзнірському звівши очі до неба, кілька разів підряд проказав: "О прокляття!" Оскільки дрібні, спокійні й певні заробітки від продажу того чи іншого клаптя землі, властиво, нудили його, то ця втрата, цей тяжкий удар, який господь послав йому, досвідченому інтриганові, став для Гоша втіхою, щастям, і він упивався ним довгі тижні. Коли хтось казав йому: "Я чув, що вас спіткало нещастя, пане Гоше? Співчуваю вам…" – він звичайно відповідав: "О дорогий друже, uomo non educato dal dolore riman sempre bambino!"[49] Ніхто, певна річ, не розумів, що він каже. Може, це з Лопе де Веги? Але всі твердо знали, що Зігізмунд Гош– мудрий і незвичайний чоловік.

– В які часи ми живемо! – звернувся він до консула Будденброка, йдучи поряд з ним, – згорблений, спираючись на палицю, як старий дід. – Часи бур і неспокою!

– Правду кажете, – відповів консул. – Часи дуже неспокійні. Цікаво, що покаже сьогоднішнє засідання. Становий принцип…

– Ні, ви тільки послухайте! – перебив мову йому пап Гош. – Я цілий день ходив вулицями і спостерігав чернь. Там були чудові хлопці, очі в них палали ненавистю й захватом…

Йоганн Будденброк засміявся:

– Ви, друже мій, завжди однакові! Вам це начебто подобається? Ні, як собі знаєте, а це хлоп'яцтво, та й годі! Чого ті люди хочуть? Кілька збаламучених молодиків скористалися з нагоди, щоб трохи побешкетувати…

– Певна річ! А все ж не можна заперечити… Я бачив, як Беркмайєр, помічник різника, вибив вітрину панові Бентьєнові. Він був як пантера! – Останнє слово пан Гош вимовив крізь зціплені, мов кліщі, зуби. – О, не можна заперечити, що все по-своєму величне! Нарешті маємо щось інше, таке небуденне, могутнє… бурю, шаленство… Ох, народ темний, я знаю! А все ж серце моє, оце серце, на його боці…

Вони підійшли до простого, пофарбованого жовтою олійною фарбою будинку; на першому поверсі в ньому містилася зала засідань громадської ради.

Та зала належала до ресторану й танцювального закладу однієї вдови на прізвище Зуеркрінгель, але в певні дні господиня віддавала її до послуг добродіїв з громадської ради. Заходити туди треба було тісним коридором, викладеним кам'яними плитами. Праворуч містився ресторан, звідки тхнуло їжею і пивом, а до зали вели прості зелені двері ліворуч, без клямки і без замка, такі вузенькі й низькі, що за ними ніхто не сподівався великого приміщення. Зала була холодна, гола, мов повітка, з побіленою стелею, на якій виставали сволоки, і такими ж побіленими стінами. Троє досить високих вікон із зеленими рамами були без завісок. Навпроти них здіймалися амфітеатром лави, а біля підніжжя того амфітеатру стояв накритий зеленим сукном стіл з великим дзвоником, паперами й письмовим приладдям, призначений для голови, секретаря і присутніх комісарів сенату. Біля стіни навпроти-дверей стриміли високі вішалки, геть обвішані пальтами й капелюхами.

Коли Йоганн Будденброк із своїм супутником ввійшли крізь вузькі двері до зали, їх зустрів гомін. Видно, вони прибули останні. Зала була повна членів ради, що стояли групами й сперечалися, хто тримаючи руки в кишенях, хто за спиною, а хто жваво вимахуючи ними. Із ста двадцяти членів, мабуть, зібралася з сотня. Чимало делегатів з сільських округ за таких обставин воліли сидіти вдома.

Біля входу стояв гурт не дуже впливових громадян міста: двоє чи троє дрібних купців, учитель гімназії, "сирітський батько" пан Міндерман і пан Венцель, улюблений у місті перукар. Пан Венцель, невисокий, кремезний чоловік із чорними вусами, розумним обличчям і червоними руками, ще навіть сьогодні вранці голив консула; але тут він був йому рівня. Венцель обслуговував тільки найвищі кола, голив майже самих лише Меллендорфів, Ланггальсів, Будденброків та Евердіків, а обрання до громадської ради завдячував своїй обізнаності в справах міста, своїй чемності, спритності і явному, попри всю субординацію, почуттю власної гідності.

– Ви чули, пане консул, останню новину? – схвильовано запитав він свого благодійника, втупивши в нього стурбований погляд.

– Яку саме, любий Венцелю?

– Вранці про це ще ніхто й гадки не мав… Даруйте, пане консул, але це таки найостанніша новина! Юрба йде не до ратуші й не на ринок! Вона простує сюди, погрожуватиме громадській раді! Її намовив редактор Рюбзам…

– Ет, не може цього бути, – сказав консул.