Будденброки - Сторінка 35

Консул гортав гросбух, водив нігтем по стовпчиках цифр, порівнював дати і дрібно, нерозбірливо виписував олівцем на папірець якісь цифри. На його напруженому обличчі проступав переляк перед тим, що йому "відкрилося". Нарешті він поклав свою ліву руку на Грюнліхову і, приголомшений, сказав:

– Нещасна ви людина!

– Тату… – вимовив пан Грюнліх.

Дві великі сльози набігли йому на очі і по щоках скотилися в золотаві баки. Пан Кессельмайєр провів їх поглядом, сповненим величезної цікавості; він навіть трохи підвівся, витяг шию і, роззявивши рота, втупився в обличчя пана Грюнліха. Консул Будденброк був дуже схвильований. Власне горе злагіднило його серце, і він готовий був піддалися жалеві, проте швидко опанував свої почуття.

– Як це могло статися? – сказав він, сумно похитавши головою. – За якихось кілька років!

– Дурниці, – втрутився пан Кессельмайєр, що був у якнайкращому гуморі. – За чотири роки можна пречудово зійти ні на що. Коли згадати, як брати Вестфалі в Бремені ще зовсім недавно дерли носа…

Консул дивився на Кессельмайєра примруженими очима, але не бачив його і не чув. Він жодним словом не зрадив думки, що не давала йому спокою. "Чому, – недовірливо і водночас розгублено питав він сам себе, – чому все сталося саме в ці дні? Б. Грюнліх міг уже два або й три роки тому опинитися в такому становищі, як опинився тепер; це було видно з першого погляду в його папери. А тим часом він мав необмежений кредит, банки давали йому капітал, солідні фірми – такі, як сенатор Бок чи консул Гаутстікер, – підтримували всі його заходи, а його векселі ходили нарівні з готовими грішми. То чому ж саме тепер, тепер, тепер – шеф фірми "Йоганн Будденброк" добре знав, що він розуміє під тим "тепер" – сталось це остаточне банкрутство, цей загальний, ніби наперед домовлений, вияв недовір'я, цей одностайний напад на Б. Грюнліха, без ніякої поблажливості, навіть без дотримання звичайнісіньких форм ввічливості?.." Консул не був такий наївний, аби не розуміти, що після заручин Грюнліха з його дочкою добра слава фірми "Йоганн Будденброк" сприяла зятевим успіхам. Та невже Грюнліхів кредит так цілковито, так очевидно й винятково залежав, від його власного? Невже сам Грюнліх був ніщо? А відомості, які консул одержав про нього, а книги, які він особисто перевіряв?.. Та хай там хоч як воно було, а консул тепер ще дужче упевнився в своїй постанові: він навіть цальцем не кивне, щоб допомогти зятеві. Мабуть, він тоді помилився! Видно, Грюнліх зумів створити в людей таке враження, ніби він і Будденброк діють у згоді. Цю хибну думку, здається, страшенно розповсюджену, треба раз і назавжди викоренити! Кессєльмайєр також неабияк здивується. Чи має цей блазень сумління? Зразу видно: він нахабно спекулював на тому, що Йоганн Будденброк не кине напризволяще чоловіка своєї дочки, і все давав позику давно вже зубожілому Грюнліхові, беручи з нього дедалі більші, грабіжницькі відсотки…

– Байдуже, – коротко сказав він. – Перейдемо до справи. Якщо я тут як комерсант маю сказати своє слово, то, на жаль, мушу визнати: це становище людини нещасної, але й дуже винної.

– Тату… – пробелькотів пан Грюнліх.

– Таке звертання мені не вельми до вподоби! – швидко і твердо мовив консул. – Отже, – повів далі він, на мить обернувшись до банкіра, – ваші претензії до пана Грюнліха обчислюються в шістдесят тисяч марок… Разом з несплаченими й дорахованим до капіталу відсотками – шістдесят вісім тисяч сімсот п'ятдесят п'ять марок і п'ятнадцять шилінгів, – задоволено відповів пан Кессельмайєр.

– Дуже добре. І ви ні за яких умов не схильні й надалі виявляти терпіння?

Пан Кессельмайєр просто зареготав. Він сміявся, роззявивши рота, уривано, анітрохи не глузливо, навіть добродушно, і дивився консулові у вічі, ніби сподівався, що той також засміється.

Маленькі, глибоко посаджені консулові очі потемнішали, повіки, а потім і щоки аж до самих щелеп почервоніли. Він запитав тільки задля форми, бо добре знав, що якби навіть цей кредитор і згодився почекати, становище однаково майже не змінилося б. Але банкірів сміх, його зухвальство образило й обурило консула понад усяку міру. Він одним порухом відсунув усі папери, що лежали перед ним, рвучко поклав олівця на стіл і сказав:

– Отже, заявляю вам, що я більше не маю наміру цікавитися цією справою.

– Ага! – вигукнув пан Кессельмайєр і замахав руками. – Оце-то слово! Мудро сказано. Пан консул просто владнає справу, та й годі! Без зайвої балаканини! За один мент!

Йоганн Будденброк навіть не глянув на нього.

– Не можу вам нічим допомогти, голубе, – спокійно звернувся він до пана Грюнліха. – Хай справи котяться своїм природним ходом… Я не в стані їх спинити. Опануйте себе, шукайте сили й розради в бога. На цьому я змушений вважати розмову закінченою.

Несподівано обличчя пана Кессельмайєра прибрало поважного виразу, що Дивним чином йому не личив: та за хвилю він уже підбадьорливо кивнув панові Грюнліху. Той сидів непорушно, тільки заламував на столі свої довгі руки так, що аж пальці тріщали.

– Тату… пане консул!.. – тремтячим голосом озвався він. – Не може… не може бути, щоб ви хотіли мого знищення, моєї біди! Послухайте! Йдеться про суму в сто двадцять тисяч марок… Ви можете врятувати мене! Ви заможна людина! Вважайте цю суму за що хочете… за виділ, за спадок своєї дочки, за позику під відсотки… Я працюватиму…. Ви знаєте, я людина ділова й винахідлива…

– Я сказав своє останнє слово, – відповів консул.

– Коли ваша ласка, я б хотів поцікавитись… Ви справді не можете? – запитав пан Кессельмайєр, дивлячись на консула крізь пенсне і зморщивши носа. – Якщо дозволите дати вам пораду, пане консул… то це якраз була б найкраща нагода довести спроможність фірми "Йоганн Будденброк"…

– Ви добре зробили б, якби полишили мені самому дбати про добру славу моєї фірми. Щоб довести свою платоспроможність, мені нема потреби викидати гроші в першу-ліпшу калюжу…

– Ні, звичайно, ні! Ага, в калюжу… Смішно, страх як смішно! Та чи не здається вам, пане консул, що банкрутство вашого шановного зятя поставить і вас у невигідному світлі… Га? Кине на вас тінь…

– Я можу вам тільки ще раз порадити, щоб ви полишили мені самому дбати про свою добру славу в діловому світі, – сказав консул.

Пан Грюнліх безпорадно глянув на свого банкіра й почав знову:

– Тату… благаю вас, подумайте, що ви робите!.. Хіба ч йдеться тільки про мене? Ох, я… хай би я собі гинув! Але ж ваша дочка, моя дружина, яку я так кохаю і якої так тяжко домагався… і наша дитина, наша невинна дитина… на них також чекають злидні! Ні, тату, я цього не витримаю! Я накладу на себе руки! Відберу собі життя, повірте мені! І хай тоді господь простить вам ваш гріх!

Йоганн Будденброк зблід і сперся на спинку крісла. Серце йому калатало. Вдруге доводиться йому витримувати навалу почуттів цього чоловіка, начебто цілком щирих, знову, як тоді, коли консул повідомив його про зміст доччиного листа, присланого з Травемюнде, він почув цю моторошну погрозу, і знову консула пойняла властива його поколінню романтична повага до людських почувань, що завжди була в неладі з його тверезим, практичним купецьким розумом. Одначе цей напад тривав не більше, ніж секунду. "Сто двадцять тисяч", – подумки проказав він, тоді спокійно й твердо заявив:

– Антонія – моя дочка. Я зумію зробити так, щоб вона не страждала безневинно.

– Що ви хочете цим сказати?.. – сторопіло запитав пан Грюнліх.

– Ви про це довідаєтесь, – відповів консул. – А тепер мені більше нема чого додати.

З цими словами він підвівся, рішуче відсунув своє крісло й рушив до дверей.

Пан Грюнліх сидів занімілий, закляклий, приголомшений; губи в нього судомно сіпалися, проте не могли нічого вимовити. Зате панові Кеесельмайєрові рипуча, тверда консулова поведінка повернула добрий гумор. Атож, він ставав чимраз веселіший, уже понад усяку міру, зловісно веселий! Пенсне з нього спало, ніс задерся аж до очей, а малесенький рот, з якого стирчали два самітні зуби, здавалось, ось-ось роздереться. Короткі червоні руки заметляли в повітрі, пух на голові заворушився, перекривлене, геть змінене з надмірної втіхи обличчя з сивими стриженими баками почервоніло, мов буряк.

– Ага-а! – крикнув він, аж захлинаючись. – Оце-то смішно, страх як смішно! Але я б радив вам добре подумати, консуле Будденброк, перше ніж викинути на сміття такого пречудового, такого рідкісного зятя!.. Вдруге ви вже на цілому божому світі не знайдете такого діловитого й винахідливого! Ага! Ще чотири роки тому, коли нам наступали на горло… накинули зашморг на шию… ми негайно пустили на біржі поголоску про заручини з мадемуазель Будденброк, хоч тими заручинами ще й не пахло… Спритно! Ні-і, таки страх як спритно!..

– Кессельмайєре! – вереснув пан Грюнліх І судомно замахав руками, ніби відпихав від себе якусь примару; тоді кинувся в куток кімнати, сів на стілець, затулив обличчя долонями і зігнувся так низько, що кінчиками своїх баків торкнувся литок. Кілька разів він навіть підтягав догори коліна.

– Як ми цю штуку втнули? – повів далі пан Кессельмайєр. – Як нам пощастило підхопити донечку з вісімдесятьма тисячами марок посагу? Ого-го! Ми ще й не таке вміємо! Хто має хоч на гріш діловитості, то може всього доскочити! Треба тільки розікласти перед дорогим татусем гарні книги, чудові, чистісінькі книги, де все має найкращий вигляд… от тільки що воно не зовсім відповідає суворій дійсності… Бо в суворій дійсності три чверті посагу вже були призначені до сплати по векселях!

Консул, блідий як смерть, стояв коло дверей і тримався за клямку. По спині в нього йшов мороз. Невже він опинився в цій невеличкій, освітленій миготливим світлом кімнаті сам на сам із шахраєм і оскаженілою з люті мавпою?

– Я гордую вашими словами, добродію, – мовив він непевним голосом. – Гордую вашим божевільним лихослів'ям, тим паче, що воно зачіпає і мене… мене, який зовсім не з легковажності штовхнув свою дочку в біду. Відомості про свого зятя я дістав з певних джерел. А на все інше була божа воля!

Консул обернувся, він не хотів нічого більше чути й відчинив двері. Але пан Кессельмайер гукнув йому навздогін:

– Ага! Відомості? А від кого? Від Бока? Від Гаутстікера? Від Петерсена? Від Масмана й Тіма? Та вони ж усі були зацікавлені! І ще й які зацікавлені! Вони всі були раді-радісінькі, що завдяки цьому шлюбові повернуть свої гроші…

Консул грюкнув за собою дверима.

Розділ дев'ятий

В їдальні поралася кухарка Дора, та, що була не зовсім чесна.

– Попроси мадам Грюнліх спуститися вниз, – звелів їй консул.

– Збирайся, дитино моя, – мовив він, коли з'явилася Тоні.