Будденброки - Сторінка 46

Зате Христіан уже влаштував собі суцільні канікули під тим приводом, що в нього якось чудно боліла ліва нога, а доктор Грабов нічого не міг з нею вдіяти. Тому Христіан ще дужче тривожився і тільки й думав про ту йогу.

– Це не біль… Не можна сказати, що це біль, – намагався пояснити він і гладив ногу, наморщивши носа й водячи навколо очима. – Це мука, ненастанна, тиха, тупа мука в усій нозі… І в лівому боці, там, де серце… Щось дивне… дуже дивне… Як по-твоєму, що це таке, Томе?

– Як тобі сказати… – відповів Том, – Ти тепер відпочиваєш, купаєшся…

І Христіан вирушав на море розповідати пляжному товариству свої історії, – там тоді регіт котився луною, – або йшов у курзал грати в рулетку з Петером Дельманом, дядьком Юстусом, доктором Гізеке й кількома гамбурзькими suitiers.

А консул Будденброк з Тоні, як завжди, коли вони бували в Травемюнде, відвідували старих Шварцкопфів з Першої лінії…

– Добрий день, мадам Грюнліх, – радісно вітав Тоні старий лоцман. – Не забули ще, як гостювали в нас? Скільки років спливло… А гарні були часи, хай мене грець поб'є, коли брешу… Їй-бо, гарні! А наш Мортен давно вже лікарює в Бреслау, має, шельма, непогану практику…

Пані Шварцкопф метушилася по хаті, готуючи каву, і вони підвечіркували на зеленій веранді, як колись… Тільки що всі були на десять років старші, та Мортен і мала Мета, одружена з гафкрузьким старостою, були далеко, та лоцман, білий як молоко і майже глухий, був уже на пенсії і в його дружини з-під чепчика також видніли сиві коси, та мадам Грюнліх не була вже дурним дівчиськом, а знала життя, що їй, зрештою, не заважало щедро накладати собі на тарілку стільникового меду, бо ж це, казала вона, "чистий, натуральний продукт, принаймні відомо, що ти ковтаєш!"

На початку серпня Будденброки, як і більшість купецьких родин, повернулися до міста, і тоді настала врочиста хвилина: майже одночасно на Менгштрасе приїхали гості – пастор Тібуртіус з Росії і Арнольдсени з Амстердама.

Було на що подивитися, коли Томас уперше ввів свою наречену в кімнату з краєвидами, до матері, і пані Елізабет, схиливши набік голову, рушила їй назустріч з розкритими обіймами. Двадцятисемирічна Герда, висока й струнка, ступала по ясному килимі з невимушеною, гордовитою грацією. Важкі темно-руді коси, карі, близько посаджені очі з синюватими тінями під ними, широкі зуби, що блищали в усмішці, рівний великий ніс і напрочуд благородний обрис губ надавали їй особливої, дивної, знадливої і таємничої вроди. Обличчя її було матово-біле і трохи пихате, але вона все ж таки схилила його, коли пані Елізабет схвильовано й ніжно взяла її обома руками за голову й поцілувала в білосніжне, бездоганне чоло.

– Вітаю тебе в нашому домі і в нашій родині, люба моя, прекрасна, благословенна доню, – мовила вона. – Ти зробиш його щасливим… Хіба я не бачу, що він уже щасливий тобою! – І вона правою рукою притягла до себе Томаса, щоб поцілувати і його.

Ніколи ще, принаймні від дідівських часів, не було так людно й весело в цьому великому домі, що завжди радо приймав гостей. Тільки пастор Тібуртіус зі скромності вибрав собі кімнату у флігелі, поряд з більярдною; решта всі: пан Арнольдсен, жвавий, дотепний добродій, років під шістдесят, з гострою сивою борідкою й вишуканими, натхненними рухами, його старша дочка, хвороблива на вигляд дама, і зять, елегантний гуляка, якого Христіан водив по місту й до клубу, і, нарешті, Герда, розташувалися в численних; кімнатах на першому й на другому поверхах, у покоях, прилеглих до ротонди…

Антонія Грюнліх була рада, що, крім Зіверта Тібуртіуса, тепер у їхньому будинку не було нікого з духовних осіб. Навіть більше ніж рада! Заручини улюбленого брата з її давньою приятелькою Гердою, його чудовий вибір, який додавав родинному імені й фірмі нового блиску, триста тисяч марок посагу – була вже така чутка, думка про те, що скаже місто, знайомі, а надто Гагенштреми, – все це викликало в неї ненастанний захват. Вона щонайменше тричі на годину палко обнімала свою майбутню невістку.

– Ох, Гердо! – вигукувала вона. – Я тебе люблю, чуєш, я завжди тебе любила! Я знаю, ти не зносиш мене, ти мене завжди ненавиділа, але…

– Бог з тобою, Тоні! – відмагалася панна Арнольдсен. – Чого б це я мала тебе ненавидіти? Хіба ти мені вчинила якусь кривду?

Проте з якихось невідомих причин, мабуть, просто з надмірної радості і потреби говорити, Тоні вперто наполягала на своєму. Герда завжди її ненавиділа, а вона – тут на очі їй набігали сльози, – постійно відплачувала за ту ненависть любов'ю. Або відкликала Томаса вбік і шептала йому:

– Ти добре зробив, Томе, о господи, як ти добре зробив! Шкода, що батько до цього не дожив… Так шкода, що аж плач бере! Авжеж, цим шлюбом ти багато що згладиш, Томе, і чи не в першу чергу халепу з однією особою – того прізвища мені навіть вимовляти не хочеться…

Після чого їй спало на думку затягти Герду до порожньої кімнати і з страхітливою докладністю оповісти їй історію свого подружнього життя з Бендиксом Грюнліхом. А ще вона цілими годинами балакала з нею про давні пансіонські часи, про їхні тодішні вечірні розмови, про Армгард фон Шіллінг із Мекленбурга та Єву Еверс із Мюнхена… Зівертом Тібуртіусом та його заручинами з Кларою вона майже зовсім не цікавилась, але їм це було байдуже. Вони здебільшого сиділи собі, тримаючись за руки, й тихо, поважно гомоніли про своє чудове майбутнє.

Оскільки рік жалоби в Будденброків ще не минув, обоє заручин відсвяткували тільки в родинному колі; а проте Герда Арнольдсен швидко стала славнозвісна в місті: на біржі, в клубі, в міському театрі, у вітальнях тільки й розмови було, що про неї…

– Класна! – казали suitiers і ляскали язиком, – це було новомодне гамбурзьке слівце на означення чогось особливо вишуканого, чи то йшлося про марку вина, сигару, про обід чи про ділову репутацію купця.

Але серед солідних, порядних, шанованих городян багато хто хитав головою:

– Чудно… ці туалети, коси, постава… це обличчя… навіть дуже чудно…

Купець Серенсен висловився найрішучіше:

– У ній є щось таке… – І він скривився, наче йому хтось запропонував на біржі невигідну справу.

Але від консула Будденброка цього й слід було сподіватися… Він завжди був такий… Трохи претензійний… Одне слово, не схожий на всіх, і на своїх предків також. Кожен, наприклад, знав, особливо сукняр Бентьєн, що Томас Будденброк не тільки все своє вбрання, якого він мав безліч, і то дуже гарного й модного, – пальта, сурдути, капелюхи, жилети, штани й краватки, – а навіть білизну виписує з Гамбурга. Знали також, що він кожного дня або й двічі на день міняє сорочку, напахує хусточку й вуса, витягнені й підкручені а 1а Наполеон III. І все це він робить не на те, щоб краще показати свою фірму, – торговий дім "Йоганн Будденброк" цього не потребує, – а тільки з любові до всього такого – як би це сказати, хай йому чорт!.. – до всього витонченого й аристократичного… А ще ті цитати з Гейне та інших поетів, які він часто вплітає в звичайну розмову, навіть коли йдеться про торговельні чи міські справи… А тепер ще ця жінка… Ні, в самому консулові Будденброкові теж "є щось таке" – хоч, звичайно, ці слова проказувано з повагою, бо, як не є, родина шанована, фірма солідна і її шеф – розумна, привітна людина, він любить своє місто і напевне ще не раз прислужиться його розквітові… Та й шлюб скажено вигідний, кажуть, цілих сто тисяч талярів… І все ж таки… Серед дам також не одна вважала Герду Арнольдсен просто "кривлякою", – а треба сказати, що це було дуже суворе звинувачення.

Зате маклер Гош від першого ж разу, як побачив на вулиці наречену Томаса Будденброка, став її шаленим прихильником.

– Га! – вигукував він у клубі чи в Домі корабельників, піднімаючи кухоль з пуншем, і на його обличчі запеклого інтригана з'являлася сатанинська гримаса. – Що за жінка, панове! Гера і Афродіта, Брунгільда й Мелузіна в одній особі!.. Га, все ж таки життя прекрасне! – несподівано додавав він.

Але жоден з міщан, що з кухлями сиділи навколо нього на важких різьблених лавах старовинного Дому корабельників під навислими моделями вітрильників і великими Картонними рибинами, не розумів, якою подією в скромному житті маклера Гонга, що тужив за незвичайністю, була поява Герди Арнольдсен.

Не зобов'язане, як ми вже казали, влаштовувати бучні вечори, маленьке товариство на Менгштрасе мало тим більше часу на близьке знайомство. Зіверт Тібуртіус, но випускаючи Клариної руки, розповідав про своїх батьків, про свою молодість і про плани на майбутнє; Арнольдсени розказували про свій рід, що жив у Дрездені, – тільки одна його парость оселилася в Нідерландах. А потім мадам Грюнліх зажадала ключа від секретера в кімнаті з краєвидами, врочисто принесла теку з родинними паперами, в які Томас уже встиг поставити найновіші, дати, і з гідністю ознаймила всім історію Будденброків від кравця з Ростока, що вже "дуже добре мався", навіть прочитала давній поздоровний вірш:

Люба ваша мені згода:

Ви я; – як ті боги колись,

Мов Венери мила врода

І Вулканів хист зійшлись, –

лукаво позираючи на Томаса й Герду і водячи кінчиком язика по верхній губі; з поваги до історії вона не пропустила й того місця, де в родинний життєпис вторглася одна особа, чийого прізвища їй навіть вимовляти не хотілося…

А вже в четвер прийшли о четвертій годині звичайні гості: Юстус Крегер з своєю слабохарактерною дружиною, з якою він жив у великій незгоді через те, що вона й до Америки. посилала гроші невдатному, позбавленому спадщини Якобові, – вона просто ощадила на хатніх витратах і їла з чоловіком майже саму тільки гречану кашу; консул Юстус нічого не міг з нею вдіяти. З'явилися дами Будденброк із Брайтештрасе, які з любові до святої правди мусили визнати, що Еріка Грюнліх знов не підросла і стала ще дужче схожа на свого батька, шахрая Грюнліха, а Томова наречена має досить дивну зачіску… Прийшла й Зеземі Вайхброт, зіп'ялася навшпиньки, цмокнула Герду в чоло і зворушено сказала:

– Дай тобі боже щестя, люба дитено!

За столом пан Арнольдсен виголошував дотепні, натхненні тости на честь обох молодих пар, а потім, коли всі пили каву, грав на скрипці, мов циган: шалено, палко і майстерно… Герда також вийняла свого страдіваріуса, з яким ніколи не розлучалася, і в пасажі пана Арнольдовна влилася її ніжна кантилена; вони грали чудесні дуети в кімнаті з краєвидами, біля фісгармонії, на тому самому місці, де колись консулів дід виводив на флейті простенькі сумовиті пісеньки.

– Пишно! – вигукнула Тоні, майже лежачи в кріслі.