Будденброки - Сторінка 6

По ліву руку від них була невелика пральня, а просто – гарно спланований, але вже по-осінньому сірий і вогкий садочок, що кінчався альтанкою з фасадам у стилі рококо; грядки в ньому були вкриті від морозу солом'яними матами. Консул звернув ліворуч, на стежку між двома стінами, що через друге подвір'я вела до флігеля.

Там слизькі східці спускалися до склепінчастого льоху з глиняною долівкою, що правив за комору; згори звисала линва: нею витягали лантухи з зерном. Та консул повів гостей охайними сходами праворуч, на другий поверх, і розчинив перед ними білі двері більярдної.

Кімната була велика, гола, майже порожня. Попід стінами стояли тверді стільці. Пан Кеппен знеможено опустився на один із них.

– Я найперше трохи відпочину, – заявив він, обтрушуючи дрібні дощові краплі з сурдута, – Хай йому біс, обійти ваш дім – ціла подорож, Будденброку!

Тут, так само, як і в кімнаті з краєвидами, в каміні за латунними гратками палав вогонь. Крізь троє високих вузеньких вікон видно було червоні мокрі дахи, сірі подвір'я і мури.

– Карамболь, пане сенатор? – спитав консул, знімаючи з рами киї. Тоді обійшов обидва більярдні столи й позатикав лузи. – Хто з нами гратиме? Гретьєнс? Чи ви, докторе? All right[25]. Тоді ви, Гретьєнсе і Юстусе, ставайте до другого столу. Кеппене, тобі також доведеться грати.

Винар підвівся і, тримаючи дим із сигари в розтуленому роті, прислухався до рвучкого вітру, що свистів між будівлями, порощав дощем у шибки і завивав у комині.

– От чорт! – вилаявся він і видихнув дим. – Як ти гадаєш, Будденброку, зможе "Вулленвевер" увійти до гавані, га? Ох і клятенна ж погода…

Так, чутки з Травемюнде були не вельми втішні: консул Крегер, що натирав крейдою кия, також потвердив це. Бурі по всьому узбережжі. Їй-богу, двадцять четвертого року, коли Санкт-Петербург залляла повінь, було не набагато гірше… Аж ось подали каву.

Вони випили по чашечці й почали грати. Та скоро мова зайшла про митний союз..; О, консул Будденброк був палкий прихильник митного союзу!

– Який чудовий задум, панове! – вигукнув він, жваво обернувшись після влучного удару до другого столу, звідки почулися цих двоє слів: "митний союз". – Нам треба при першій же нагоді вступити в нього.

Але пан Кеппен був іншої думки, де там, він аж засопів з обурення.

– А наша самостійність? Наша незалежність? – ображено спитав він і войовниче сперся на кия. – Що з ними буде, га? Думаєте, Гамбург так і вхопиться за цю прусську вигадку? Чи ти хочеш, щоб нас відразу з'їли, Будденброку? Та боронь боже! Навіщо нам той митний союз, хотів би я знати! Хіба нам без нього зле?..

– Та тобі не зле, Кеппене, твоє вино надходить, – ну й ще, може, російські продукти, про це я не кажу. Але ж більше ми нічого не імпортуємо! А щодо експорту… ну так, якусь дещицю зерна ми вивозимо до Голландії і до Англії, та на цьому й годі! Ой ні, на жаль, нам таки не дуже добре. Далебі, колись тут був більший розмах, ніж тепер… А в митному союзі нам відкриється Мекленбург і Шлезвіг-Гольштінія. Хто зна, може, торгівля на свій ризик…

– Але ж дозвольте, Будденброку, – озвався Гретьєнс; він наліг усім тілом на стіл і пильно цілився, водячи києм по кістлявій руці. – Цей митний союз… нічого не розумію! Адже наша система така проста й практична, хіба ні? Очищення від мита товарів під присягою…

– Чудова давня інституція, – мусив погодитись консул.

– Та ви що, пане консул, як ви можете вважати її чудовою? – аж розсердився сенатор Ланггальс. – Я не купець, але як казати щиро, та присяга – просто дурниця. Вона стала формальністю, і її навчились дуже хитро обминати. А держава дивиться на все крізь пальці. Як послухаєш, що про це розказують, то аж вуха в'януть. Я певний, що вступ до митного, союзу з боку сенату був би…

– Тоді не минути конфлікту! – Пан Кеппен гнівно стукнув києм об підлогу. Він казав "кунфліхт" і тепер уже зовсім забув, що треба стежити за вимовою. – Не минути кунфліхту, щоб я з цього місця не зійшов! Нє, пане консул, красно вам дякую, але ви таке говорите, що най бог боронить! – І він почав палко розводитись про арбітражні комісії і добробут держави, про вільні міста й присягу…

Хвалити бога, що нагодився Жан-Жак Хофштеде! Він зайшов під руку з пастором Вундерліхом – двоє щиросердих, бадьорих старих добродіїв, втілення інших, безтурботних часів.

– Ну, любі мої друзі, – почав він, – я щось маю для вас: веселий жарт, віршик на французький манір… Послухайте!

Він зручно вмостився на стільці навпроти гравців, що, спершись на киї, стояли коло більярдів, витяг з кишені аркуш паперу, поторсав гострого носа довгим вказівним пальцем із перснем-печаткою і веселим, наївно-епічним тоном прочитав:

Саксонський маршал Помпадур пихату

У золотім візку повіз катати.

– Погляньте, – хтось гукнув, – кого народ стріча:

Меч короля і піхви до меча!

Пан Кеппен якусь мить сторопіло дивився на нього, тоді, забувши про кунфліхт і про добробут держави, зареготав разом з усіма, аж луна пішла попід стелею. Пастор Вундерліх відійшов де вікна; з того, як тремтіли його плечі, знати було, що він теж тихенько сміявся.

Вони ще довго сиділи в більярдній, бо виявилося, що Гофштеде мав про запас не один такий жарт. Пан Кеппен розстебнув усі гудзики на жилеті і був у найкращому гуморі: тут він почувався вільніше, ніж коло столу в їдальні. До кожного удару кия він додавав по-нижньонімецькому якусь кумедну примовку і часом, уже вкотре, блаженно заводив:

Саксонський маршал…

Він гудів його таким низьким басом, що віршик видавався ще смішнішим.

Розділ дев'ятий

Було вже досить пізно, десь близько одинадцятої, колії гості, що знову зібралися в кімнаті з краєвидами, майже одночасно почали прощатися. Пані Елізабет, коли всі панове перецілували їй руку, зразу ж подалася нагору, до своїх покоїв, довідатись до хворого Христіана, і наглядати за служницями, що прибирали посуд, лишилася мамзель Юнгман; мадам Антуанета теж пішла до своєї спальні. Лише консул спустився з гістьми вниз і провів їх аж на вулицю.

Пронизливий вітер періщив навскоси дощем, і старі Крегери, закутані в пухнасті хутра, поспішили всістися у величну карету, що давно вже на них чекала. Жовте світло олійних ліхтарів, що були понавішувані на стовпах. перед будинком і на грубих ланцюгах, натягнених через вулицю, неспокійно бликало. Подекуди на вулицю, що стрімко спускалася до Трави, виступали з мороку будинки з прибудовами; біля декотрих були галереї або просто лавки. Між повибиваною бруківкою витикалася мокра трава. До Марийської церкви навпроти світло не досягало, вона була вся повита мороком і дощем.

– Merci, – сказав Лебрехт Крегер консулові, що стояв біля карети, й потис йому руку. – Merci, Жане, вечір був чудовий.

Хряснули дверці, і карета рушила з місця.

Пастор Вундерліх і маклер Гретьенс також подякували й подалися своєю дорогою. Пан Кеппен у пальті з препишною пелериною і в височенному сірому циліндрі, взяв під руку свою опасисту дружину і сказав найщирішим басом:

– Добраніч, Будденброку! Ну йди вже, йди, бо ще застудишся. Красно дякую, ще б пак! Давно вже так смачно не їв… То ти, бачу, вподобав моє червоне по чотири марки, га? Ще раз на добраніч тобі…

І подружжя Кеппенів разом з консулом Крегером та його родиною рушило вниз до річки. Сенатор Ланггальс, доктор Грабов і Жан-Жак Гофштеде звернули в протилежний бік.

Консул Будденброк, хоч трохи й змерз у тонкому сурдуті, стояв за кілька кроків від дверей, засунувши руки в кишені світлих штанів, і дослухався, як серед порожніх, мокрих, тьмяно освітлених вулиць затихала хода його гостей. Тоді обернувся й глянув на сіру чільну стіну будинку. Погляд його затримався на викарбуваному старовинним письмом написі над входом: "Dominus providebit"[26]. Ледь похиливши голову, він узявся за клямку. Двері важко зарипіли. Консул дбайливо замкнув їх за собою, потім зачинив другі двері й неквапом рушив лунким переходом. Назустріч йому спускалася сходами куховарка з повното тацею чарок, що тихо бряжчали.

– Де господар, Тріно? – спитав він.

– У їдальні, пане консул…

Обличчя її стало таке саме червоне, як і руки: вона була з села і дуже бентежилась.

Він пішов нагору, і ще в темній ротонді рука його мимоволі потяглася до кишені, де шелестів конверт. У кутку великої їдальні в одному канделябрі ще догоряли свічки, освітлюючи порожній стіл, У повітрі вперто тримався кислуватий запах цибуляної підливи.

Уздовж вікон, заклавши руки за спину, спокійно походжав Йоганн Будденброк.

Розділ десятий

– Ну, сину мій Йоганне, як себе почуваєш?

Він зупинився й простяг "консулові руку, білу, трохи закоротку, а проте гарну, як у всіх Будденброків. У тьмяному миготливому світлі недогарків його міцна ще постать вимальовувалась на тлі вишневих завіс темною тінню, біліли тільки напудрена перука та мереживне жабо.

– Не втомився? Я оце ходжу й прислухаюся до вітру… Препогана погода! А капітан Клот уже вийшов з Риги…

– Нічого, тату, все буде гаразд, як бог поможе.

– А чи можна на нього покластися? Хоч, правда, ви з господом богом приятелі…

Консулові полегшало: батько був у доброму гуморі.

– Я, бачите, заглянув сюди не тільки, щоб сказати вам на добраніч, тату… – почав він. – Але ви не будете гніватись, ні? Ось лист, він прийшов ще вдень, та я не хотів псувати вам такий веселий вечір…

– Мосьє Готгольд, voilа![27] – Старий удав, що його нітрохи не хвилює синюватий Мнверт із печаткою, який йому подав син. – "Панові Йоганну Будденброкові sen.[28] у власні руки…" Вихований твій брат, Жане, нічого не скажеш! Я ще начебто на його другого листа не відповів, а він уже третього шле…

Його рожеве обличчя дедалі дужче хмурніло. Він сколупнув печатку, повернувся так, щоб світло з канделябра падало на папір, і рішучим порухом розгладив його. Уже саме Готгольдове письмо, здавалось, свідчило про зраду й бунт: у всіх Будденброків рядки лягали на папері навскоси, дрібні й легенькі, а в нього літери були високі, гострі, часом він зненацька натискав на перо і багато слів квапливо, товсто підкреслював.

Консул відступив до стільців під стіною, проте не сів – батько ж бо стояв, – тільки нервово схопився за високу спинку стільця і прикипів очима до старого. А той, схиливши набік голову й насупивши брови, швидко заворушив губами: почав читати…

"Тату!

Мабуть, я дарма сподіваюся, що у вас стане почуття справедливості, аби зрозуміти, як я обурився, не діставши відповіді на свого другого листа, такого нагального, листа з приводу добре відомої вам справи; відповідь (я вже не кажу яка!) надійшла тільки на перший лист.