Будденброки - Сторінка 60

Він негайно подався до кімнати з краєвидами і мав з матір'ю довгу розмову.

– Ну як? – спитав він. – Як вона тримається?

– Ох Томасе, боюся, що не помириться… Вона страх яка роздратована… Та ще й те слово… Якби я хоч знала, що він їй сказав…

– Я піду до неї.

– Іди, Томе. Але стукай легенько, не злякай її і стримуйся. В неї розшарпані нерви. Вона майже нічого не їла… Шлунок, знаєш… Розмовляй із нею спокійно.

Швидко, як завжди, перескакуючи з поспіху через два східці і задумливо підкручуючи вуса, консул піднявся на третій поверх. Та коли вже він стукав, обличчя йому проясніло, бо він твердо вирішив якнайдовше, доки лиш буде можна, ставитися до Тониної пригоди гумористично.

Почувши страдницьке "Прошу!", консул відчинив двері й побачив пані Перманедер цілком одягнену, на ліжку з відсуненою запоною, – вона лежала, підмостивши під плечі подушку, а поряд на нічному столику стояла пляшечка з шлунковими краплями. Тоні ледь повернулась, підперла рукою голову й ображено всміхнулась йому назустріч. Консул низенько вклонився й церемонно розвів руки:

– Ласкава пані!.. Чим ми завдячуємо честі бачити в себе мешканку столиці?..

– Поцілуй мене, Томе. – Вона підвелася, підставляючи йому щоку, й знову лягла, – Добрий день, любий мій! Ти, бачу, зовсім не змінився, відколи заїздив до нас у Мюнхен!

– Ну, про це навряд чи ти можеш скласти уявлення в кімнаті, де спущені завіси, люба моя. І вже принаймні тобі не годилося б вихоплювати в мене з-під носа комплімент, який, певна річ, був призначений тобі…

Він, не випускаючи Тониної руки, присунув собі стільця й сів.

– Як я вже не раз казав, ти й Клотільда…

– Пхе, Томе!.. А як поживає Тільда?

– Звичайно, добре! Мадам Крауземінц дбає, щоб вона не голодувала. Що, зрештою, не заважає Тільді в четвер наїдатися в нас на цілий тиждень наперед…

Топі засміялась так щиро, як давно вже не сміялась, та потім зітхнула й запитала:

– А як торговельні справи?

– Та… якось даємо раду. Нема чого нарікати.

– О, дякували богу, що хоч тут усе йде так, як мав бути! Ох, мені тепер не до веселої балачки…

– Шкода. Гумор треба зберігати quand meme[61].

– Ні, вороття немає, Томе. Ти все знаєш?

– Ти все знаєш! – проказав за нею консул, випустив її руку і рвучко відсунув свого стільця трохи назад. – Господи боже, як це звучить! "Усе!" Чого тільки не вкладено у це все"! "Вкладу своє кохання, свої жалі вкладу", еге ж? Ні, Тоні, послухай-но…

Вона мовчки зміряла брата здивованим, ображеним поглядом.

– Авжеж, такої міни я й сподівався, – мовив консул, – бо без неї тебе б тут не було. Та оскільки ти ставишся до цієї справи надто трагічно, дозволь мені поставитись до неї надто легковажно, щоб ми одне одного доповнили…

– Надто трагічно, Томе? Надто трагічно?..

– Атож! Боже мій, не влаштовуймо трагікомедій! Висловлюймося трохи скромніше, без цих: "вороття немає", "ваша нещасна Антонія"! Зрозумій мене, Тоні, як слід, ти ж добре знаєш, що мене першого щиро тішить твій приїзд. Я вже давно хотів, щоб ти колись відвідала нас сама, без чоловіка, і ми знову могли посидіти собі en famille[62]. Але такий приїзд і з такого приводу – це вже, пробач мені, серденько, просто дурість!.. Так! Дай мені закінчити! Перманедер справді повівся вкрай погано, і будь певна, що я дам йому це відчути…

– Як він повівся, Томасе, – перебила вона, підводячись і притискаючи руку до грудей, – я йому вже дала відчути, і не тільки відчути, запевняю тебе. Дальше спілкування з тією людиною, як на моє почуття такту, я вважаю зайвим!

Сказавши це, Тоні знову відкинулась на подушку і втупила в стелю суворий, нерухомий погляд.

Консул схилився, наче під вагою її слів, і, всміхаючись, дивився на свої коліна.

– Ну, то я не писатиму йому гострого листа, хай буде так. Врешті, це твоя справа, і цілком вистачить, коли ти сама йому добре нагрієш чуба, як дружина ти навіть повинна це зробити. Хоч, як добре подумати, то є чимало обставин, що пом'якшують його вину. Приятель справляв іменини, твій чоловік повернувся додому веселий, може, занадто веселий, і дозволив собі невеличку зайвину, так би мовити, розігнався скочити в гречку…

– Томасе, – мовила Тоні, – я тебе не розумію. Не розумію твого тону! Ти!.. Людина з твоїми засадами… А втім, ти ж його не бачив! Не бачив, як він, п'яний, хапав її… Який мав вигляд…

– Досить кумедний, наскільки я собі уявляю. Але якраз про це і йдеться, Тоні; ти сприймаєш цю подію без належного гумору, і в цьому винен твій шлунок. Ти застукала свого чоловіка на гарячому, в трохи кумедному становищі… Але навіщо так страшенно обурюватись? Все це швидше мало б тебе насмішити і, чисто по-людському, ще дужче зблизити вас… Одне я тобі скажу: звичайно, ти не могла просто посміятися з цього й змовчати – боронь боже! Ти виїхала; це була демонстрація, може, надто гвалтовна, надто сувора кара, – я собі уявляю, який він тепер пригнічений, – але все ж таки справедлива. Я тільки прошу тебе поставитись до цієї справи не так бурхливо, бути трохи політиком… Ми ж розмовляємо віч-на-віч. Повинен тобі сказати, що в подружньому житті не байдуже, на чиєму боці моральна перевага… Зрозумій мене, Тоні! Твій чоловік зробив дурницю, тут сумніватись не доводиться. Він скомпрометував себе, поставив у смішне становище… Смішне саме тому, що його вчинок досить невинний, його не можна сприймати інакше… Одне слово, честь твого чоловіка вже не бездоганна, ти тепер маєш на своєму боці певну перевагу, і якщо зумієш розумно скористатися нею, то щастя твоє в родині забезпечене. І коли ти… скажімо, тижнів за два – атож, ти повинна щонайменше два тижні пробути з нами! – коли за два тижні ти повернешся до Мюнхена, то побачиш…

– Я не повернуся до Мюнхена, Томасе.

– Прошу, що ти сказала? – перепитав консул.

Обличчя його витяглося, він нахилився вперед і приклав руку до вуха.

Тоні лежала горілиць і так глибоко вдавила голову в подушку, що її підборіддя стриміло вгору якось на диво суворо.

– Ніколи, – мовила вона, потім протягло, голосно зітхнула і почала кашляти, довго і вперто – той сухий кашель ставав уже в неї нервовою звичкою і, мабуть, був пов'язаний з хворобою шлунка.

Запала тиша.

– Тоні, – раптом сказав консул, підводячись і міцно хапаючись за спинку стільця в стилі ампір, – ти не вчиниш мені скандалу!..

Тоні скоса позирнула на брата й побачила, що він зблід, а на скронях у нього проступили жилки. Лежати далі було неможливо. Тоні також утратила спокій і, щоб не показати, як вона його боїться, почала сердито кричати. Обличчя її пашіло, брови насупилися. Вона схопилася, спустила з ліжка ноги і, стріпуючи головою і вимахуючи руками, вигукнула:

– Скандалу, Томасе?!. Ти наказуєш не робити скандалу, коли мене зганьблено, просто плюнуто мені в обличчя?! І не соромно тобі, братові?.. Так, хай я тебе запитаю! Обережність і такт добрі речі, що там казати, але в житті, Томе, є межа, – а я знаю життя не гірше за тебе, – де страх перед скандалом зветься вже боягузтвом, авжеж, боягузтвом! І дивно мені, що це має тобі казати така дурепа, як я… Так, я дурепа і добре розумію, що Перма– нєдер ніколи мене не любив, бо я стара й погана, а Бабет напевне вродливіша. Але це не звільняло його від обов'язку шанувати моє походження, моє виховання і мої почуття! Ти, Томе, не бачив, як він нехтував цей обов'язок, а хто цього не бачив, той нічогісінько не знає, бо не можна змалювати, який він тоді був огидний… І ти не чув того слова, яке він мені, твоїй сестрі, гукнув навздогінці, коли я зібрала свої речі й пішла до вітальні, щоб там лягти на канапі… Так, мені довелося почути з його вуст слово… таке слово, таке… Коротше кажучи, Томасе, якраз це слово, щоб ти знав, спонукало, змусило мене цілу ніч пакувати речі, а вранці будити Еріку і їхати сюди, бо лишатися з чоловіком, від якого доводиться вислухувати такі слова, я не могла. І ще раз кажу, до такого чоловіка я ніколи не повернуся… Бо якби вернулася, то стала б пропащою жінкою, що сама себе не поважає і не має вже ніяких моральних підвалин у житті!

– Може, ти будеш така ласкава сказати мені те проклятуще слово?

– Ні за що, Томасе! Ніколи вуста мої не вимовлять його! Я знаю свій обов'язок перед тобою і перед собою в цьому домі…

– Тоді нам з тобою нема про що говорити!

– Можливо: я й не хочу більше про це говорити…

– Що ж ти наміряєшся робити? Розлучитися?

– Так, Томе. Я твердо вирішила розлучитися. Я повинна зробити це задля себе, задля своєї дитини і задля всіх нас.

– Але ж це безглуздо, – спокійно сказав він, обернувся на підборі й пішов від неї, ніби вважав, що взагалі розмові кінець. – На розлучення треба мати згоду обох, люба моя; а сподіватися, що Перманедер послужливо піде тобі назустріч, просто смішно…

– О, це вже моя справа, – мовила Тоні, анітрохи не збентежившись. – Ти думаєш, що він опиратиметься, і то через сімнадцять тисяч талярів? Але ж Грюнліх також не хотів, а його примусили, на це є спосіб. Я піду до доктора Гізеке; він Христіанів приятель і допоможе мені… Звичайно, тоді було трохи інакше, я здогадуюся, що ти хочеш сказати. Так, тоді йшлося про "неспроможність чоловіка утримувати свою родину"! Бачиш, як добре я розуміюся на цих речах, а ти, їй-богу, так говориш зі мною, ніби я вперше в житті розлучаюся!.. Та байдуже, Томе. Покладімо, що з розлученням справді нічого в мене не вийде, – ти маєш слушність, може й так статися. Але це нічого не змінить. Не змінить моєї постанови. Тоді нехай тримає собі ті нещасні гроші, в житті є вищі за них речі! Але мене він ніколи більше не побачить.

Після цього Тоні відкашлялася. Вона встала з ліжка, сіла в крісло, сперлася ліктем на бильце і так затисла підборіддя в кулаці, що чотири зігнені пальці вп'ялися в спідню губу. Сидячи трохи боком до брата, вона втупилася збудженими, почервонілими очима у вікно.

Консул походжав по кімнаті, зітхав, хитав головою і стискав плечима. Врешті, схрестивши руки, спинився перед нею.

– Ти просто дитина, Тоні, – мовив він розпачливо й благально. – Кожне твоє слово – чиста дитинячість! Чи ти б не зробила мені таку ласку, не могла б хоч на хвилину глянути на речі по-дорослому?! Невже ти сама не помічаєш, що поводишся так, ніби пережила хтозна-яке горе, ніби твій чоловік тяжко тебе ошукав, зганьбив на ввесь світ? Але ж зрозумій, що нічого не сталося! Що про той дурний випадок у вас на сходах не знає жодна жива душа! Що ти не принизиш ні своєї, ні нашої гідності, якщо спокійнісінько чи хіба з глузливою міною повернешся до Перманедера… І навпаки, що завдаси шкоди нашій гідності, коли цього не зробиш, бо тоді ти з дурниці вчиниш бозна-яку подію і цим викличеш скандал…

Тоні рвучко відняла руку від підборіддя й глянула братові у вічі:

– Тепер ти помовч, Томасе! Тепер моя черга! А ти слухай! Як, то в житті лише те ганьба й скандал, що виходить на люди, що в кожного на язиці? Ох ні! Прихована ганьба, що нишком гризе душу, підточує в людині самоповагу, куди гірша! Хіба ми, Будденброки, належимо до тих, що їм аби тільки людям показати, начебто в них усе "класно", як ви тут кажете, а в своїх чотирьох стінах вони ладні душитися від приниження? Я дивуюся тобі, Томе! Згадай батька, уяви, як би він повівся в цьому випадку, поглянь на все його очима! Ні, насамперед треба бути чесним і відвертим…, Ти ось можеш кожного дня хоч і цілому світові показати свої книги й мовити: "Нате, дивіться!" І ми всі повинні бути такі морально чисті.