Будденброки - Сторінка 69

Невже ви гадаєте, що я почну бігати до адвокатів і судитися з матір'ю, щоб родинний скандал винести на люди? Хай буде, що буде… – додав він і втомлено рушив до засклених дверей, проте на порозі ще раз спинився. – Але не думайте, що справи в нас такі блискучі, – глухо сказав він. – Тоні втратила вісімдесят тисяч марок… Христіан, крім того, що прогайнував свій виділ, п'ятдесят тисяч, витратив уже близько тридцяти тисяч із майбутньої спадщини… та й ще витрачатиме, бо нічого не заробляє, а платить за лікування в Ейнгаузені… А тепер не тільки Кларин посаг пропав, а й уся її спадкова пайка хтозна на який час вилучена з капіталу… А торгівля йде кепсько, гірше нікуди, якраз відтоді, як я витратив понад сто тисяч на свій будинок… Ні, непереливки тій родині, де є причини до таких сварок, як оце в нас відбулася. Повірте мені… повірте: якби батько був живий, якби він сидів отут між нами, то склав би руки й здався б на божу ласку.

Розділ восьмий

Війна, бойові кличі, військові постої, метушня! Прусські офіцери походжають по навощеному паркеті нижніх приміщень у новому домі сенатора Будденброка, цілують руку господині, а Христіан, що вернувся з Ейнгаузена, водить їх до клубу. Тим часом на Менгштрасе мамзель Зеверін, Рікхен Зеверін, нова "панна" мадам Елізабет, разом зі служницею стягають до "порталу", старої садової альтанки, матраци, бо там повно солдатів.

Скрізь колотнеча, нелад, напруження. Одні військові частини вирушають у дорогу, натомість вступають інші, заповнюють місто, їдять, сплять, глушать городян барабанним боєм, лементом сурм та гучною командою і знову йдуть геть, Місто вітає принців королівської крові, безперестанку марширує військо. Потім знову тиша й очікування.

Пізньої осені та взимку військо повертається з перемогою і знову розташовується в місті, тоді вирушає додому під радісні вигуки городян. Нарешті вони можуть відітхнути з полегкістю. Мир. Короткий мир шістдесят п'ятого року, що, ніби в зародку, таїть у собі стільки подій.

А між двома війнами маленький Йоганн у сукенці зі складками, схожій на фартушок, з м'якими кучерями, що спадають йому на плечі, спокійно й безтурботно бавиться собі в садку біля фонтана або на "балконі", відгородженому для нього низькою балюстрадою від галереї на третьому поверсі, в ігри, такі цікаві в чотири з половиною роки… Ігри, глибокого сенсу й дару яких уже не годна збагнути жодна доросла людина і для яких не треба нічого, крім трьох камінців чи палички, хіба ще з настромленою на неї квіткою ротиків замість шолома. Треба тільки чистої, буйної, палкої й невинної, ще не прибитої страхом і тривогою уяви тієї щасливої пори, коли життя ще не важиться на нашу волю, а свідомість обов'язку й почуття види не сміють покласти на пас свою тяжку руку, коли ми можемо дивитися, слухати, сміятися, дивуватися й мріяти, і світ ще не вимагає від нас за це служити йому… Коли ті, кого ми хотіли б любити, не мучать ще нас нетерплячим очікуванням перших доказів, що ми служимо світові ревно й віддано." Ох, ще недовго, і все це впаде на нас тяжким тягарем, почне гвалтувати нас, муштрувати, ламати, обмежувати й калічити…

Поки Ганно грався, відбувалися важливі події. Спалахнула війна, перемога захиталася на терезах долі і визначилась. Рідне місто Ганно Будденброка, що мудро підтримувало пруссаків, не без задоволення дивилося на багатий Франкфурт, який заплатив за віру в Австрію незалежністю.

Але в зв'язку з банкрутством однієї великої франкфуртської фірми в липні, відразу після замирення, торговельний дім "Йоганн Будденброк" втратив за одну мить круглу суму – двадцять тисяч талярів.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

Розділ перший

Коли пан Гуго Вайншенк, віднедавна призначений директором Міського товариства страхування від пожежі, в застебнутому сурдуті, з чорними, вузенькими вусами, що додавали йому чоловічої зваби й суворості, з трохи відвислою спідньою губою, впевнено, перевальцем переходив від одного конторського приміщення на Менгштрасе до іншого, тримаючи перед собою кулаки й ледь похитуючи ліктями, він справляв враження ділової, заможної і поважної людини.

А Еріка Грюнліх, якій уже минуло двадцять років, була кремезна, квітуча дівчина, рум'яна й гарна з надміру здоров'я і сили. Якщо вона випадково спускалася вниз або стояла вгорі на площадці, коли пан Вайншенк з'являвся в переході, – а таке траплялося частенько, – директор підіймав циліндра над коротким чорним чубом, що на скронях почав уже сивіти, трохи згинався в стані й вітав дівчину враженим, захопленим поглядом метких, ледь зухвалих карих очей… Тоді Еріка тікала, вмощувалася десь на підвіконні й цілу годину плакала, розгублена і збентежена.

Панна Грюнліх виросла під суворим наглядом Терези Вайхброт, і думки її далеко не сягали. Вона плакала над циліндром пана Вайншенка, над його манерою, побачивши її, підіймати й знову опускати брови, над його майже королівською поставою і дужими кулаками. Зате її мати, пані Перманедер, бачила далі.

Її давно вже турбувало майбутнє дочки, бо порівняно з іншими дівчатами на виданні Еріка була в невигідному становищі. Пані Перманедер не тільки не бувала в товаристві, а й ворогувала з ним. Думка, що в великому світі. нею погорджують через її подвійне розлучення, стала для неї мало не нав'язливою ідеєю. Вона добачала зневагу і зненависть там, де, очевидно, була тільки байдужість. Наприклад, ліберальний і лояльний консул Герман Гагенштрем, якого багатство до того ж зробило веселим і добродушним, мабуть, привітався б з нею на вулиці, коли б його не зупиняв її ворожий погляд: закинувши голову, пані Перманедер вперто дивилася кудись повз його обличчя, те "начинене паштетом з гусячої печінки, обличчя, ненависне їй, мов чума", як вона любила казати. Отак і вийшло, що Еріка теж не бувала в колах, серед яких обертався її дядько сенатор, не їздила на бали і майже не мала нагоди знайомитися з чоловіками.

А проте пані Антонії найдужче хотілося, особливо відколи сама вона, за її словами, "своє віджила", щоб дочка сповнила надії, які для неї, матері, не збулися, щоб вона вигідно й щасливо вийшла заміж, зробивши своїм одруженням честь родині і примусивши всіх забути гірку материну долю. Найперше ж вола прагнула довести старшому братові, останнім часом такому зневіреному, що від їхньої родини щастя ще не відцуралося, що до занепаду їй ще далеко… Її другий посаг, сімнадцять тисяч талярів, які так галантно повернув пан Перманедер, був відкладений для Еріки. І тільки-но пані Антонія пильним і досвідченим оком спостерегла, що між дочкою і директором налагоджується ледь відчутний зв'язок, як уже почала благати господа, щоб пан Вайншенк завітав до них у гості.

Він так і зробив – піднявся на другий поверх, де його прийняли три дами: мати, дочка й онука, поговорив хвилин з десять і пообіцяв зайти ще колись після обіду на каву.

Він дотримав свого слова, і знайомство нарешті відбулося. Директор походив із Сілезії, де ще жив його старий батько; проте родина, видно, не багато для нього важила, пан Вайншенк швидше був self-made man[66]. Тримався він, як завжди-такі люди, з почуттям власної гідності, але не природженим, а набутим, не дуже впевненим, ледь перебільшеним і недовірливим. Манери його були далеко не бездоганні, а мова просто-таки незграбна. Крім того, його сурдут, пошитий трохи по-провінційному, місцями лиснів, манжети з великими гагатовими запонками були не зовсім чисті, а на середньому пальці лівої руки ніготь чимось покалічився і геть почорнів… Не вельми привабливий вигляд! А все ж таки Гуго Вайншенк був людина гідна пошани – працьовита, енергійна, з дванадцятьма тисячами марок річного прибутку, а в очах Еріки Грюнліх – навіть вродливий чоловік.

Пані Перманедер швидко оцінила становище. І відверто виклала свої думки матері й сенаторові. Ясно, що інтереси обох сторін збігаються і вдало доповнюють одні одних. Директор Вайншенк, як і Еріка, не має ніяких зв'язків у товаристві. Вони просто-таки створені одне для одного, призначені одне одному від бога. Коли директор, який скоро переступить на п'ятий десяток і вже почав сивіти, хоче зажити своєю домівкою, що відповідала б його посаді й можливостям, то одруження з Ерікою Грюнліх введе його до однієї з найперших родин у місті, сприятиме успіхові на службі і зміцнить його становище. Що ж до Еріки, то пані Перманедер може сказати, що дочка принаймні не зазнає її долі. Адже Гуго Вайншенк нітрохи не схожий на пана Перманедера, а від Грюнліха відрізняється хоча б уже тим, що має солідну посаду з твердою платнею і надії на майбутнє.

Одне слово, з обох боків виявлено добру волю, директор Вайншенк почав дедалі частіше навідуватися в гості і в січні – січні 1867 року, – взяв на себе сміливість по-чоловічому коротко, без зайвих церемоній попросити руки Еріки Грюнліх.

Відтепер він уже належав до сім'ї, почав приходити в четвер, на обіди, і родичі нареченої приймали його тепло й привітно. Безсумнівно, він зразу відчув себе серед них не на своєму місці і, щоб приховати це почуття, поводився ще зухваліше, проте пані Елізабет, дядько Юстус, сенатор Будденброк – про дам Будденброк із Брайтештрасе цього, правда, не можна було сказати – виявляли тактовну поблажливість до бравого службовця, звиклого до тяжкої праці, але не бувалого в товаристві.

А поблажливість там була ох яка потрібна! Бо не раз доводилось якимось доречним словом заповнювати тишу, що западала за родинним столом, коли директор занадто грайливо цікавився щоками й плечима Еріки, або серед розмови питав, чи помаранчевий мармелад (він казав: "мармалат") – борошняна страва, або приписував "Ромео і Джульєтту" Шіллерові… Все це він виповідав бадьоро і впевнено, відкинувшись на спинку стільця й весело потираючи руки.

Найкраще у Вайишенка виходила розмова з сенатором, який так спритно скеровував її на політичні й ділові питання, що уникав катастрофи. Ніяк не налагоджувались у нього стосунки з Гердою Будденброк. Ця незвичайна жінка так приголомшувала його, що він не знаходив, про що поговорити з нею бодай хоч дві хвилини. Знаючи, що вона грає на скрипці, – ця обставина справила на нього величезне враження, – він обмежився тим, що при кожній зустрічі жартівливо питав одне й те саме: "Як поживає ваша скрипка?" Але за третім разом Герда взагалі перестала йому відповідати.

Христіан, зморщивши носа, приглядався до нового родича, а другого дня докладно відтворював його манери й мову.