Будденброки - Сторінка 97

Вже давно, відколи його вибрано до сенату, він на цій ниві досяг усього, чого міг досягти. Тепер йому лишилося тільки зберігати своє становище й посади, але вже не було чого завойовувати; лишилося теперішнє, буденна дійсність, та не було вже майбутнього, не було марнославних планів. Щоправда, навряд чи хтось інший на його місці зумів би домогтися такого впливу в міських інституціях, і його ворогам важко було б заперечити, що він "права рука бургомістра". Проте бургомістром Томас Будденброк не міг стати, бо він був купцем, а не вченим, не скінчив гімназії, не був юристом і взагалі не мав академічної освіти. І йому, що з молодих років кожну свою вільну годину використовував на те, щоб почитати історичну й художню літературу, що за своїм духовним і розумовим розвитком, за внутрішньою і зовнішньою культурою почував себе вищим за своє оточення, було дуже прикро, що через брак формальних доказів своєї освіти він не може зайняти найвищого становища в маленькій державі, де він народився і виріс.

– Які ми були дурні, – сказав він якось своєму товаришеві і шанувальникові Стефанові Кістенмакеру, маючи на увазі під тим "ми" тільки себе, – що так рано пішли до контори і не скінчили школи!

І Стефан Кістенмакер відповів:

– Так, ти правду кажеш!.. А, власне, чому?

Сенатор працював тепер здебільшого за великим письмовим столом з червоного дерева у своєму кабінеті; по-перше, тому, що там ніхто не бачив, як він підпирав рукою голову, заплющував очі й поринав у задуму, а головне, що йому вже несила було дивитися з свого місця біля вікна в конторі, як його компаньйон Фрідріх-Вільгельм Маркус з страхітливою педантичністю наново розкладає на столі своє приладдя і підкручує вуса.

Повільна ретельність старого Маркуса з роками обернулася на справжню манію і дивацтво; але останнім часом вона нестерпно дратувала, навіть ображала Томаса Будденброка тому, що він тепер, на свій жах, часто помічав щось подібне в себе. Так, і в ньому, колись такому далекому від будь-якої дріб'язковості, розвинувся своєрідний педантизм, хоч трохи і відмінний від Маркусового, як у людини іншої фізичної будови й іншого психічного складу.

На душі в нього було порожньо, він більше не бачив ніякого цікавого плану, ніякої роботи, вартої того, щоб їй віддатися з радістю і вдоволенням. Але потяг до діяльності, невміння дати відпочинок думкам, активність, що не мала нічого спільного з природженою, витривалою працьовитістю його предків – у нього вона була якась штучна, викликана потребою нервів, властиво, наркотиком, як ті міцні російські цигарки, що їх він без кінця курив, – та активність не зрадила сенатора, навіть посіла ще дужче, ніж будь-коли, опанувала його і стала мукою, розпорошуючи його силу на безліч нічого не вартих вчинків. Його посіли сотні непотрібних дрібниць, що здебільшого зводились до щоденного догляду за будинком і своєю зовнішністю; він їх знуджено відкладав, не міг утримати всі в пам'яті, плутав і витрачав на них надмірно багато роздумів і часу.

Те, що в місті звали його "франтуватістю", виросло до такої міри, що він сам давно вже почав, його соромитись, але відучитися від набутих звичок не мав сили. Вставши після сну, не тривожного, але важкого, не відпочилий як слід, він у халаті заходив до своєї прибиральні, де на нього вже чекав старий перукар Венцель, – була дев'ята година, а колись він уставав набагато раніше, – і гаяв ще добрих півтори години на одягання, поки почував себе готовим почати день і спускався на другий поверх пити чай. Свій туалет сенатор робив так старанно, і черговість окремих процедур – від холодного душу у ванній до тієї хвилини, коли з сурдута злітала остання порошинка, а до вусів востаннє торкалися гарячі щипці, – була визначена так твердо й незмінно, що машинальне повторення належного руху в належну хвилину доводило його до розпачу. А все ж він не міг би вийти з прибиральні, знаючи, що якусь процедуру забув зробити або зробив її похапцем, – боявся, що не почуватиме себе свіжим, спокійним, бездоганним, хоч за якусь годину однаково втрачав те почуття й мусив знову його відновлювати.

Він заощаджував на всьому, на чому лише можна було, не викликаючи зайвих розмов, – тільки не на своєму гардеробі, який він замовляв у найелегантнішого кравця в Гамбурзі і на доповнення якого не шкодував коштів. У його прибиральні були ще одні двері; вели вони не до сусідньої кімнати, як здавалось, а до просторої ніші, де на довгому ряду гаків висіли напнуті на дерев'яні плічка піджаки, смокінги, сурдути, фраки на всі цори року і на всі види святкувань, а на спинках стільців стосами лежали старанно складені штани. Комод з великим дзеркалом, перед яким громадились гребінці, щітки і масті для волосся, був повний різноманітної білизни, яку сенатор ненастанно міняв, зношував і поповнював…

У тій кімнаті він довго просиджував не тільки вранці, а й перед кожним проханим обідом, засіданням у сенаті, одне слово, завжди, коли треба було з'являтись на люди, навіть перед звичайним обідом удома; де за столом, крім нього, сиділи тільки його дружина, малий Ганно та Іда Юнгман. І коли він виходив з притиральні, свіжа білизна на тілі, бездоганна й сувора елегантність костюма, старанно вмите обличчя, запах брильянтину на вусах і терпко-прохолодний смак зубного еліксиру в роті давали йому почуття вдоволення і готовності, з яким актор; вдало затримувавшись, виходить на сцену… І справді! Існування Томаса Будденброка стало; вже тільки існуванням актора, але такого, чиє життя, аж до найменших, найбуденніших дрібниць, зосередилось на одній ролі; і та роль, за винятком коротких, рідкісних хвилин самотності й спочинку; вимагає від нього ненастанного, виснажливого напруження всіх сил… Цілковита відсутність щирого, палкого зацікавлення, яке б могло захопити йот, духовне збіднення й спустошення – спустошення таке руйнівне; що воно майже весь час тяжіло на серці невиразною тугою, – разом з невблаганним внутрішнім обов'язком і впертим намаганням будь-що приховати свою немічність, не втратити гідності й дотриматись dehors, робили його життя штучним, надуманим, неприродним, обертали кожне його слово, кожен порух, кожен, навіть найменший, вчинок на очах у людей у напружену; виснажливу гру…

У його вдачі з'явились дивні риси; якісь химери, що навіть у нього самого викликали подив і невдоволення. На відміну від людей, що самі не грають ніякої ролі, а прагнуть тільки нишком, непомітно спостерігати інших; він не любив, коли світло було в нього за спиною, не любив лишатися в затінку й дивитися, як інші рухаються, діють у яскравому освітленні Навпаки, він волів, щоб світло сліпило йому очі, а люди, публіка, на яку він мав справляти враження ввічливого співрозмовника, чи енергійного купця й поважного голови фірми, чи громадського оратора, губилася в затінку невиразною масою; Тільки це давало йому почуття відокремленості і впевненості, оте сліпе сп'яніння "грою", з допомогою якої він досягав успіхів. Так поступово саме цю п'янку гру йому стало найлегше витримувати; Коли він, з келихом вина у руці, стояв за столом і, люб'язно всміхаючись, наголошуючи кожен вдалий вислів-вишуканими жестами, веселив і вражав усіх дотепним тостом, то здавався давній Томасом Будденброком, хоч який, був блідий; та куди важче було йому володіти собою в хвилини мовчазної бездіяльності. Тоді йото посідала гнітюча втома, затуманювала очі й відбирала в нього владу над м'язами обличчя і всього тіла. Його опановувало єдине бажання: піддатися тій млявій розпуці, тихенько піти додому й покласти голову на прохолодну подушку.

Пані Перманедер прийшла у неділю вечеряти на Рибальську, сама, без дочки: Еріку також запрошено до сенатора, але вона того дня відвідувала свого чоловіка у в'язниці і, як завжди після таких відвідин, була втомлена й пригноблена, тому лишилася вдома.

Пані Антонія розповідала за столом про Гуго Вайншенка, що був начебто їв дуже пригніченому стані, і радилася з родичами, коли краще подати в сенат прохання про помилування, щоб мати надію на успіх. Після вечері всі троє посідали у вітальні біля круглого столу, над яким висіла велика газова лампа. Герда Будденброк та її зовиця, сидячи одна навпроти одної, вишивали. Герда схилила своє гарне біле обличчя над вишивкою, і її важкі коси в світлі лампи жевріли вогнем; пані Перманедер, почепивши на ніс пенсне, так криво, що навряд чи воно їй щось помагало, старанно пристібала величезний, прикро червоного кольору атласний бант до малесенького жовтого кошичка. То мав бути іменинний подарунок для якоїсь знайомої. Сенатор, заклавши ногу за ногу, сидів збоку від них у широкому м'якому кріслі в вигнутою спинкою і читав газету, час від часу затягаючись російською цигаркою і випускаючи крізь вуса хмарку диму…

Був теплий літній вечір. Крізь високе відчинене вікно до кімнати лилося вогкувате повітря. Від столу видно було над сірими гостроверхими дахами будинків по той бік вулиці зірки, що визирали з-поміж хмар, які повільно пливли по небу. В квітковій крамничці Іверсена навпроти ще світилося. Далі на тихій вулиці хтось не дуже вправно грав на гармонії – мабуть, котрийсь із наймитів візника Данкварта. Часом тишу порушував гамір. Пройшов, співаючи й пахкаючи люльками, гурт матросів, що, обнявшись і весело розмовляючи, перекочовували з одного підозрілого портового закладу до іншого, ще підозрілішого. Їхні грубі голоси й важка хода стихли в бічній вулиці.

Сенатор поклав газету на стіл, сховав пенсне в кишеню жилета й провів рукою по лобі та по очах.

– Погана, дуже погана газета ці "Вісті", – сказав він. – Я коли читаю її, то завжди згадую, як дід, бувало, казав про несмачну й непоживну страву: "Тільки й того, що язиком помахав…" За три хвилини все переглянеш, і сама тобі нудьга, хоч би щось цікаве…

– Правду кажеш, їй-богу, Томе! – озвалася пані Перманедер, опустивши на коліна свою роботу й глянувши на брата крізь пенсне. – Що в них можна вичитати? Я завжди казала, ще як була молодим, дурним дівчиськом: ці "Міські вісті" – нікчемна газетка! Я також її читаю, бо здебільшого не маю нічого кращого напохваті… Але не так уже й страшенно цікаво дізнатися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля.