Буйний День - Сторінка 12

Поділившись на дві зміни, вони працювали тепер день і ніч, і багаття їхні не переставали диміти.

Тим часом запас бобів став сходити, і вирішили відрядити Ілайджу до табору по харчі. Ілайджа був один із найзагартованіших юконських бувальців. Йому треба було проїхати аж сто миль, але він обіцяв повернутись третього дня: один день туди впорожні, а два дні назад із вагою. Натомість він повернувся другого дня, пізно ввечері. Вони якраз лягали спати, коли почули, що він під'їздить.

— Що за притичина? — спитав Генрі Фін, коли порожні санки в'їхали в освіт багаття, і він побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось і споважніло.

Гайне підкинув дров у вогонь, і всі троє, вгорнені в укривала, присунулись до багаття. Укритий інеєм, Ілайджа з побілілими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд різдвяного діда, як його вбирають у Новій Англії.

— Пам'ятаєте ту велику ялину над річкою, що на неї ми сперли край помосту? — спитав він і коротко розповів про лиху пригоду. Велике дерево — здавалося б, іще таке міцпе, що простоїть не одну сотню років, — усередині, як виявилось, було трухле й ледве трималось корінням. Коли до тяги снігу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго підтримувану рівновагу, і воно тріснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста та своєю чергою порушивши рівновагу чотирьох чоловік і одинадцятьох собак із. силами довколишньої природи. Бо припаси всі загинули — до них допалися росомахи, а чого не з'їли, те порозтягали.

— Вони стріскали й сало, і сливи, й цукор, і собачий харч, і нехай мені очі повилазять, коли не попрогризали мішків з мукою, з рижем, з бобами та не порозсипали цього всього по цілому Стюарті. Порожні мішки попадались мені за чверть милі від стоянки.

Довго ніхто не озивався. То була справжня катастрофа — залишитися без харчів серед полярної зими і в місцевості, де нема ніякої дичини. Одначе їх не посіла паніка, вони дивилися небезпеці просто в вічі й обмірковували, що ж діяти.

Джо Гайне заговорив перший:

— Насамперед треба визбирати з снігу боби і риж… правда, навряд чи наберемо більш як фунтів вісім-десять.

— Потім хто-небудь собаками поїде до Шістдесятої Милі, — сказав Буйний День.

— Я поїду, — зголосився Фін. Усі знов задумались.

— Чим же будуть живі решта собак і троє людей, поки він повернеться? — спитав Гайне.

— Залишається тільки одне, — відповів Ілайджа: — Ти, Джо, бери другий запряг і їдь до Стюарту до верхоріччя, доки натрапиш на індіян. Візьмеш у них м'яса і повернешся. Я так гадаю, що ти встигнеш обернутись далеко швидше, ніж Генрі до Шістдесятої Милі. Коли ви обоє поїдете, ми з Буйним Днем якось уже прохарчуємось.

— Тим часом узавтра вертаймо в табір і повизбируймо все, що можна, — сказав Буйний День, загортаючись в укривало й збираючись заснути. — Краще лягайте, — додав він, — бо треба взавтра раніше встати. Ви обидва візьмете собак, а ми з Ілайджею розійдемось на два боки, може, натрапимо де на лося.

РОЗДІЛ VIII

Вони не гаяли часу. Гайне і Фін із собаками, що дістали лише по півпайки, рушили наниз до табору. За два дні вони прибули туди, а третього дня опівдні прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого сліду. Увечері прийшов Буйний День із такою самою звісткою. Відразу заходилися старанно збирати в снігу все, що залишилось. Праця була немала. Боби місцями порозсипувано за добрих сто ярдів від помосту. Працювали ще цілий день. Наслідки були нікчемні.

Розподіляючи між собою тих кілька нещасних фунтів харчів, що їм пощастило зібрати, товариші виявили свою мужню натуру. Більшу частину того мізерного запасу зоставили Буйному Дневі й Ілайджі. Ті двоє, що пішли з собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надію незабаром дістатися до припасів, а ті, що залишались, мусили прожити якось до їхнього повороту. Крім того, хоч собаки, дістаючи всього по кілька унцій бобів на день, підуть дуже помалу, — проте люди, що їдуть ними, в крайньому разі можуть з'їсти їх самих. А ті, що залишились, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож і виходило, що Буйному Дневі та Ілайджі припало тяжче. Та інакше вони не могли й не хотіли зробити.

Потяглися дні по днях, зима стала непомітно наближатись до кінця, до весни, на півночі завжди раптової, мов грім серед ясного дня. Підходила весна 1896 року. Щодень сонце вставало далі на сході, довше залишалося на небі й далі сідало на заході. Минув березень, настав квітень. Голодні, схудлі, Ілайджа й Буйний День тяжко задумувалися — що могло скоїтися з їхніми товаришами? Хоч би скільки накидати часу на будь-які затримки, будь-які несподіванки, вже б їм слід давно повернутись. Безперечно, їх спіткало нещастя. Таку можливість з одним припускалося зразу, тим-то й вирядили двох у різні напрямки, але біда, видно, спобігла обох, і це був справді нищівний удар.

Тим часом Буйний День з Ілайджею сяк-так животіли, самі не знаючи, на що сподіваються. Танути ще не починало, отож вони могли збирати сніг довкруж їхнього зруйнованого помосту і розтоплювати його в казанках, у відрах та в мисках. Як вода встоювалась, її потихеньку зливали. На дні залишався тоненький осад слизу. То було борошно, мізерна частка того, що було розсипано й перемішалося з тисячами кубічних ярдів снігу. Де-не-де в тому слизі попадалися розмоклі чайні листочки або зернятка кави всуміш із піском і сміттям. Та що далі від помосту, то менше відстоювалось борошна.

Ілайджа, старіший, підупав на силі перший. Він зовсім охляв, і здебільша лежав, загорнувшись у своє хутро. Життя їм підтримували вряди-годи підстрелені білки. Полювання залежало від Гарніша й було тепер нелегкою справою. Мавши всього тридцять набоїв, він мусив улучати без промаху. Рушниця в нього була великого калібру, отож дрібну дичину доводилось бити в голову. Ллє траплялася вона дуже рідко. Бувало, цілими днями він і не бачив жодної білки. Коли ж нагледить — вистежував її з безмежною осторогою. Разів із двадцять підіймав рушницю тремтячими від кволості руками й цілився, але курка не спускав. Його витримка була справді залізна. Він цілковито володів собою і стріляв не інакше, як напевне. Хоч би як гриз його голод, хоч би як кортіло чимшвидше схопити маленьку тремтливу грудочку життя, ніколи він не ризикував змарнувати набій. Грач удачею, він провадив тепер велику гру. Ставкою в тій грі було життя, а картами — набої. Він грав як справді великий грач — украй уважно, украй обережно, пильно обмірковуючи кожний хід. А тому й не схибив ні разу.

Кожен постріл давав забиту білку, і хоч деколи цілі дні проходили між тими пострілами, він не міняв своєї системи.

З забитих білок нічого не пропадало. Шкірку виварювали на бульйон, а кістки товкли, щоб можна було їх жувати й ковтати. Буйний День пробував розривати сніг і часом знаходив пагіння журавлини. Ця ягода й свіжа нічого не має в собі, крім зерняток, води та твердої шкуринки, а торішня, суха й зморщена, вона й зовсім була непоживна. Мало чим ліпша була кора з молодих пагінців, бо її треба було добру годину варити, щоб потім насилу розжувати й проковтнути.

Минав квітень. Весна хутко наступала. Дні довшали, сонце пригрівало, і сніг почав підтавати: підсподом уже дзюрчали струмочки. Коли повіяв чинукський вітер, за добу сніг осів аж на фут. Вечорами ще підморожувало, і сніг брався льодовою корою, що могла витримувати вагу людини. Незабаром з півдня потяглися перші птахи, маленькі снігові подорожники, перепочили тут добу й полетіли далі на північ. Тоді якось високо-високо, назираючи вільної води, пролетіла ключем на північ рання зграя диких гусей. Кущ карлуватої верби, що ріс на березі, вкрився бруньками. Зваривши їх, Буйний День з Ілайджею переконалися, що вони досить поживні. Ілайджі трохи світ був піднявся, але другого такого куща не знайшлось, і він знову занепав.

У деревах рушив угору сік, щодень голосніше дзюркотіли невидимі струмочки, замерзла земля відживала. Але річка ще лежала в своїх крижаних кайданах. За довгі зимові місяці мороз так міцно її закував, що навіть навальна весна неспроможна була розбити їх за один день. Настав травень. Великі, але не кусючі комарі, що вижили з минулого року, вилітали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграї, щораз частіш пролітали на північ дикі качки й гуси. Річка ще не скресала.

Нарешті десятого травня лід із страшенним гуком розколовся, відламався від берега й піднісся на три фути, але не пішов за водою. Треба було, щоб спершу скрес і рушив долішній Юкон, геть аж до того місця, де в нього впливає Стюарт. А доти крига на Стюарті тільки підійматиметься й підійматиметься під тиском води. Коли ж піде крига на Юконі, ніхто не міг сказати. Далі за дві тисячі миль річка впливає в Берінгове море, і тільки від того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мільйони тонн льоду зі своїх грудей.

Дванадцятого травня двоє чоловіків, узявши з собою хутряні укривала, відро, сокиру й дорогоцінну рушницю, пішли по кризі за водою. Вони мали на меті дістатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне річка, попливт^ за течією до самої Шістдесятої Милі. Голодні, охлялі, вони посувались уперед поволі, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком і підвестись сам уже не міг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а він, хитаючись, ступав кілька кроків і падав знову.

Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, він знесилився геть, і коли Гарніш його підводив, одразу надав знову. Буйний День спробував іти поруч, підтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом з ним. Якось витягти Ілайджу на берег і влаштувавши сякий-такий табір, він подався шукати білок. Тепер і він уже раз у раз падав. Увечері він нагледів білку, але було вже темно, і він не наважився стріляти. Терпляче, як дикун, він прочатував цілісіньку ніч і вранці таки підстрелив її.

Більшу частину білки віддав він Ілайджі, а собі лишив тільки кісточки й твердіші кавалки. Але така дивовижна хімія життя, що мале створіннячко, грудочка рухливого м'яса, коли її з'їли, передала людському м'ясові свою рушійну силу.