Буйний День - Сторінка 43

Його охопило почуття страшної порожнечі. Що ж це буде за неділя без Діді? Та й не одна неділя, а багато? Він розгублено затарабанив пальцями по столі. Тоді спитав:

— Хто її купив?

Очі дівчини спалахнули, як завжди, коли вона гнівалась.

— Будь ласка, не надумайте відкупляти її мені назад. Не відмагайтесь, я знаю, що вам це спало на думку.

— Та я й не відмагаюсь, я справді про це подумав. Але" звісно, я нічого не зробив би, не спитавши вас. А коли ви так до цього ставитесь, то я й питати не буду. Але ж ви дуже любили Меб, і вам не легко з нею розлучатись. Мені вас страшенно шкода! А ще дужче шкода, що ви взавтра не поїдете зі мною в гори. Я навіть не знаю, що мені робити з собою.

— І я теж, — невесело призналась Діді. — Хіба тільки візьмуся до якогось шитва.

— А в мене ж то й шитва нема!

Буйний День промовив те кумедно-жалісно, але потай він шалів з радощів: вона призналася, що буде нудитись! Варто стерпіти і втрату кобили, щоб почути таке від неї. Все ж таки він щось для неї важить, їй не зовсім про нього байдуже.

— Мені хотілося б, щоб ви ще подумали, міс Мейсон, — сказав він лагідно. — Не тільки про кобилу — і про мене трохи подумали. Гроші тут не мають ніякої ваги. Для мене відкупити вашу кобилу — однаково, що для когось послати букета чи коробку цукерок дівчині. А я ж ніколи не посилав вам ні квітів, ні цукерок.

Він помітив застережливий вогник в її очах і заквапився, щоб попередити відмову.

— Знаєте що? Ось як ми зробимо. Уявіть, що я куплю Меб. Вона буде моя, і я позичатиму її вам, коли вам захочеться поїздити. У цьому нема нічого поганого. Кожен може позичити в будь-кого коня, правда ж?

Знов він побачив по її очах, що вона не згодна, але провадив далі своєї.

— Адже ж скільки буває, що чоловіки катають дам у колясках. І ніхто тут нічого поганого не бачить. За коней і за коляску, звичайно, мусить подбати чоловік. Тепер скажіть мені, яка буде різниця, коли я завтра запрошу вас на прогулянку і заїду до вас на колясці або ж запрошу вас покататися зі мною верхи і приставлю вам коня?

Вона тільки похитала мовчки головою і глянула на двері, ніби даючи наздогад, що час уже припинити ці неділові балачки. Та Буйний День зробив ще одну спробу.

— Ви знаєте, міс Мейсон, у мене, крім вас, немає жодного приятеля в цілому світі. Я розумію — справжнього, щирого друга, однаково, чоловіка чи жінку — такого, знаєте, що з ним усе ділиш, що з ним тобі весело, а без нього нудно. Гіган — найближча мені людина, але й він від мене за мільйон миль. Поза справами в нас нічого спільного нема. У нього величезна бібліотека, він такий освічений, аж ніби схибнутий. Увесь час він витрачає на книжки, читає по-французькому, по-німецькому і ще хто-зна по-якому, а то пише п'єси, вірші. Я ні з ким по-дружньому не знаюся, оце тільки з вами. І як же рідко ми сходимось докупи! Раз на тиждень, у неділю, та й то, як нема дощу. Я вже не годен без вас бути. Ви для мене ніби… ніби…

— Звичка, — доказала вона, усміхаючись.

— Авжеж, ніби звичка. У мене в очах стоїть, як ви ото їдете верхи на своїй кобилі назустріч мені, то в холодку під деревами, то на сонці… а тепер ні її, ні вас — обох не буде! Чого ж я тепер чекатиму цілий тиждень! Коли б ви дозволили мені купити Меб…

— Ні, ні, я ж сказала — ні! — Діді нетерпляче підвелася. На згадку про свою улюбленицю їй аж очі звологли. — Будь ласка, й не нагадуйте мені про неї. Ви помиляєтесь, коли думаєте, що мені легко було з нею розлучитись. Але більше я її не побачу й хочу забути про неї.

Він нічого не відповів. Дівчина вийшла й зачинила за собою двері.

За півгодини він уже розмовляв з Джонсом, колишнім ліфтером і войовничим пролетарем, якого Буйний День колись утримував цілий рік, щоб він міг написати книжку. Та книжка, що він написав, не мала успіху. Видавці не хотіли й дивитись на неї. Тепер Буйний День використовував цього невдаху-письменника як свого приватного детектива для таємних справ, що неминуче в нього бували. Джонс удавав, ніби його вже ніщо не може здивувати після знайомства з залізничним тарифом на дрова й на вугілля; отож він і тепер не виявив анінайменшого подиву, коли йому доручено було знайти того, хто купив таку й таку гніду кобилу.

— А скільки за неї можна дати? — тільки й спитав він.

— Та хоч би скільки. Ви мусите її купити будь-що-будь. Звісно, торгуйтесь, і добре торгуйтесь, щоб не збудити підозри, але купити її мусите конче. Тоді доправте її ось на цю адресу в Сономську округу. В мене там маленька ферма, і цей чоловік її стереже. Скажіть йому, щоб добре доглядав кобилу. А потім забудьте про все. Не кажіть мені, в кого ви її купили. Взагалі нічого мені не кажіть, тільки сповістіть, що купили й доправили куди треба. Втямили?

Не минуло й тижня, як Буйний День помітив в очах у Діді лихий вогник.

— Щось не так? У чім річ? — спитав він відважно.

— Знову Меб, — сказала вона. — Її вже перепродано. Хотіла б я знати, чи ви тут не причетні часом.

— Я, далебі, навіть не знаю, кому ви її продали, — рішуче відповів він. — І взагалі я й думати про неї забув. Це ваша кобилиця, і що ви з нею зробили, мене зовсім не обходить! Що ви її вже не маєте — це, звісно, погано. Та як ми вже зачепили делікатні справи, то я хочу поговорити з вами про дещо інше. Тільки не гнівайтесь і не ображайтесь, бо це діло, властиво, й не ваше.

Він хвильку помовчав, а Діді очікувально дивилась на нього.

— Ідеться про вашого брата. Ви не можете дати йому всього, що він потребує. Хоч ви й продали кобилу, але за ці гроші до Німеччини ви його не пошлете. А йому цього якраз і треба, як кажуть його лікарі. Йому треба поїхати до того славнозвісного німця, що обертає на кашу кістки й м'язи людині, а тоді виліплює їх наново. Отож я й хочу послати його до Німеччини, і нехай той німець покаже, що він уміє.

— Якби це тільки було можливо! — тихо сказала Діді: від хвилювання їй аж дух захопило, однак вона зовсім не сердилась. — Але ж це неможливо! Ви самі це знаєте. Я не можу взяти від вас гроші!

— Стривайте, — поспішився він. — Коли б ви гинули від спраги, хіба ви не взяли б кухля води від одного з дванадцятьох апостолів? Чи злякалися б його поганих намірів?

Діді скинула головою, ніби хотіла заперечити.

— Або, може, почали б думати, що скажуть люди?

— Це зовсім інша річ! — почала вона.

— Послухайте-но, міс Мейсон. У вас якась чудна гадка про деякі речі. Викиньте ви її з голови. Ось хоч би про гроші як ви думаєте. Далебі, я ще зроду нічого кумеднішого не чув. Ну, уявіть, що ви падаєте з якоїсь кручі. А я простяг руку й підхопив вас. Хіба в цьому буде що поганого? Звісно, що ні! Тепер даймо, що ви потребуєте допомоги іншої, не сили моєї руки, а сили мого гаманця. Це вже, бачте, погано. Так усі кажуть! А чому? Та тому, що ватага грабіжників хоче, щоб усі дурні були чесні й поважали гроші. Коли не буде так, то де ж тоді опиняться грабіжники! Невже ви не розумієте? Сила-бо в них не в руках, а в доларах. Тим-то руки річ звичайна, руками рятуй скільки завгодно, а долари — святі, такі святі, що ви не важитесь позичити жменю їх у мене, коли я хочу вам помогти.

Або скажімо інакше, — провадив він далі, побачивши, що не переконав її, — Коли ви падатимете з кручі і я порятую вас силою своєї руки, тут нема нічого поганого. А коли я цю саму силу прикладу, працюючи кайлом та заступом, і за день зароблю два долари — ви не захочете й доторкнутися до них. А тим часом це не що більше, як та самісінька сила моєї руки, тільки в іншій подобі. Та й не вам я пропоную свою поміч. Не вам я хочу позичити грошей. Я підхоплюю вашого брата, достоту якби це він падав із кручі. А ви дуже гарна сестра: біжите й кричите мені: "Стійте!", — нехай, мовляв, брат ваш собі падає. Щоб урятувати ногу, йому конче треба поїхати в Німеччину до того знаменитого лікаря, ось я й пропоную йому свою поміч.

Я хотів би, щоб ви побачили мої кімнати: всі стіни позавішувано гнуздечками з кінського волосу — десятки, сотні їх висять. Вони мені ні до чого, а коштують гроші. Їх роблять арештанти, тим-то я їх купую. Та я, бувало, за одну ніч витрачав на віскі стільки, що стало б заплатити найліпшим лікарям і поставити на ноги десяток таких хворих, як ваш брат. І затямте, що це взагалі не ваше діло. Коли він захоче вважати це за позичку — будь ласка. Це його справа. А ви стійте собі осторонь і не перешкоджайте мені звести його з кручі.

Діді все відмагалась, і Буйний День удався до гостріших доказів.

— Я трохи здогадуюсь, чому ви стаєте братові на дорозі, — сказав він. — Ви забрали собі в голову, що це я хочу таким способом підлеститись до вас. Пусте! Виходить, по-вашому, я залицяюсь до всіх арештантів, що в них купую гнуздечки, так? Я вас не просив вийти за мене заміж, а коли й попрошу, то, у всякім разі, не намагатимусь купити вашу згоду. Як я прийду до вас свататись, то прийду просто, відверто, без хитрощів.

Діді аж спалахнула з обурення.

— Якби ви знали, який ви смішний, ви б цього не казали! — вихопилось у неї. — Ніколи жоден чоловік не ставив мене в таке безглузде становище. Ви мені раз у раз нагадуєте, що не просили ще мене вийти за вас заміж. Та я зовсім і не хочу, щоб ви просили, я з самого початку попередила вас, що вам нема чого сподіватись. А ви все ніби загрожуєте мені, що колись, не знати коли, прийдете й попросите моєї руки. Приходьте ж краще зразу й просіть, дістанете мою відповідь — і по-всьому.

Буйний День дивився на неї у відвертому й глибокому захваті.

— Я так вас люблю, міс Мейсон, так прагну, щоб ви були моєю, що не смію ще просити вашої руки. — Він сказав це так поважно, а воднораз і гак кумедно-жалісно, що Діді, по-хлоп'ячому закинувши назад голову, щиро засміялася.

— Крім того, — провадив він далі, — я вже казав вам, що я зовсім неук у таких справах. Я ніколи ні до кого не залицявся і боюсь наробити помилок.

— Та ви весь час тільки помилки й робите! — вигукнула вона запально. — Ніхто ще на світі не залицявся до жінки, загрожуючи їй своїм сватанням, мов довбнею.

— Більше не буду, — покірливо відмовив він. — І взагалі не про це йдеться. Але я вам ще раз кажу: ви не даєте мені врятувати вашого брата. Думайте собі, як хочете, але оступіться з дороги й не заважайте. Дозвольте мені з ним побачитись і про все побалакати.