Буйний День - Сторінка 5

Наскоки його були такі блискавично рвучкі, що супротивник не встигав збагнути його наміру й учинити опір, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, він завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.

— А ви чого там поставали? — звернувся Буйний День до тих п'ятьох. — Ходіть-но, ходіть сюди, я й вас так самісінько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогодні, в день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усіх вас. Хто це там так світить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!

Пат Генреген, відомий бешкетник, колись професійний кулачний перебієць, виступив наперед. Обидва зчепились, і не встиг ірландець напружити м'язи, як відчув себе в залізних лещатах півнельсону й угруз головою та плечима в сніг. А колишній лісоруб Джо Гайне гепнувся ніби з другого поверху — Гарніш кинув його через себе, ще до того, як він наготувався, чи принаймні так Гайне потім виправдовувавсь.

Буйний День не відчував ані найменшої втоми; він не виснажував сили довгою натугою. Все відбувалося в один мент. Раптовий м'язовий вибух, блискавичний і страшний, а за мить тіло вже знов розслаблялося.

"Доктор", чи коротше "Док" Вотсон, сивобородий, ніби викутий із заліза чолов'яга з темним минулим, страшний у бійці, опинився в снігу за якусь частку секунди перед своїм наскоком. Док саме підбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетів на нього так спрожогу, що він беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собі напасти на Буйного Дня зненацька. Він кинувся на нього збоку, коли Гарніш нахилився й допомагав Докові Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його коліньми в бік, Гарніш не встояв і впав на всі чотири. Але й Олаф, з розгону перелетівши через нього, теж упав. Ще він не встиг підвестись, як Буйний День уже насів на нього й знову перекинув. Набравши повні жмені снігу, він почав ним розтирати Олафові лице й вуха і запихати за комір.

— Ну, я не кволіший за тебе, Буйний Дню, — бубонів, зводячись на ноги, Олаф, — але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!

Француз Луї був останній з п'ятьох; те, що він бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину він кружляв і вивертався від Буйного Дня. Потім вони зітнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, і жоден не міг подумали другого. Аж ось, як розгорілася цікавість глядачів, Буйний День ужив одного з своїх блискавичних викрутів: натиснув у інший бік, уклавши в той рух усю вибухову силу своїх м'язів, і враз Луї, хоча й опираючись так, що аж кістки йому тріщали, поволі став злягати горілиць у сніг.

— Хто виграв, той частує! — гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бігцем подався до "Тіволі". — Гей, хутчіше всі сюди, в гості до зеленого змія!

Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.

Бетлс, сам один з найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав п'яницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос:

— Чуєте, хлопці! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своїм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Він увесь від мокасинів до голови щире золото найвищої проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Він був хлоп'я, зовсім хлоп'я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, в таких літах ще під носом було мокро. Він ніколи не був писклям, він і вродився дорослим. За тих часів, скажу я вам, чоловік мусив бути чоловіком. Тоді не було ще оцієї здохлячої цивілізації, що прийшла до нас тепер.

Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.

— За тих добрих давніх часів, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконі, нам з неба не ллялася юшка, і зайти пообідати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як кріль на річці скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущі!

Ці його переплутані слова зустрінуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарніша з обіймів і розлючено обернувся до юрби:

— Смійтесь, ви, шолудиві, безрогі, смійтесь! А я вам у вічі скажу: найкращий з вас не вартий розв'язати ремінця йому на мокасинах! Хіба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День із старої гвардії. Він справдешня "закваска". Тоді в нас не було ніяких цих пароплавів, ані факторій. Тоді нам раз у раз доводилося живитись тільки кролячими слідами та лососячими вихлюпами!

Він окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, і почали вимагати промови від Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стільця й помогли йому на нього вилізти. Не тверезіший за інших, тепер він високо підносився над ними — над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки [2], з рукавицями, що теліпалися в них на шиї, і в шапках, що своїми піднятими навушниками нагадували крилаті шоломи стародавніх вікінгів. Чорні Гарнішеві очі виблискували, на засмаглих щоках виступили густі рум'янці після багатьох чарок. Його привітали радісними вигуками, що довго не вщухали, і очі йому мимохіть зволожились, дарма що вигуки ті були здебільша п'яні й безглузді. Адже так люди поводилися споконвіку: і в глибоких печерах, сидячи навпочіпки довкола вогнища, і в пишних палатах імператорського Риму, і в неприступних замках баронів-розбійників вони так само бенкетували, бились і пиячили, як і тепер у модерних готелях, що підпирають небо, або в п'яницьких вертепах приморських міст.

Отак і люди, що лавою обступили Гарніша, були хвальковиті, п'яні й галасливі будівники держави в присмерку полярної ночі, що на короткі буйні хвилини дали собі перепочинок від надлюдської праці, якою вщерть повна була їхня похмура дійсність. Ці новітні герої мало чим різнились від героїв давнини.

— Хлопці! — почав не зовсім твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. — Що ж мені вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приїхав він з Північної Кароліни. То він цю саму пригоду мені й оповідав. Якось у нього на батьківщині, в горах, справляли весілля. Посходились і родичі, й приятелі. Пастор кінчав уже вінчання і промовив: "Кого бог злигав, того хай чоловік не розлигає…"

Тут молодий перебива пастора: "Велебний отче, щось мені наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоїть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слід!"

… Ну от, коли дим розійшовся, молода озирається і бачить: пастор лежить мертвий, молодий — мертвий, брат мертвий, двоє дядьків мертві й п'ятеро весільних гостей теж мертві. Вона глибоко-глибоко зітхнула й каже: "Оці новомодні самозвідні пістолети всі мої надії розбили!.."

Отак і я вам мушу сказати, — докінчив Буйний День, як регіт стих, — ці чотири Джекові королі розбили мої надії! Я пустив усе з вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.

— Назовсім? — спитав хтось.

Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.

— Що, на глузи мене береш? — відповів він, усміхаючись. — Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.

— Ану забожися, Буйний Дню! — гукнув той самий голос.

— Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна — ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і — назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!

— А який це, по-твоєму, чималий? — спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.

— Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? — загукали інші.

Буйний День подумав хвильку.

— Чотири або п'ять мільйонів, — повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. — Але я не загапятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.

Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі що нікому не траплялось не те що мільйона — сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п'яти мільйонів.

— Слухайте, — крикнув Буйний День, — ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий ручай. Про них і говорити не варт. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п'ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!

Він підніс до рота чарку віскі.

— За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!

Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.

— Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, — сказав, підійшовши, Джо Гайнс. — Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.

Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.

— Отакі ви, безрогі! — гукнув Бетлс. — Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.

— Приморозить собі легені, та й годі, — відмовив Гайне.

— Авжеж, приморозить собі смочка в роті.