Були вони смагляві й золотоокі - Сторінка 2
- Рей Бредбері -Треба щось робити. Незабаром повернуся.
– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.
У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.
Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.
"Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?"
Хтось привітався:
– Здоров був, Гаррі!
– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?
Люди закивали головами, засміялися:
– Звісно, Гаррі! Як же не чули!
– І що ви думаєте робити?
– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?
– Треба будувати ракету, ось що!
– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!
– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?
– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.
– І це вас не налякало?
– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.
– Йолопи!
– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]
– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!
Всі дивилися на нього.
– Семе, – звернувся він до одного.
– Що, Гаррі?
– Допоможеш мені будувати ракету?
– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.
Всі засміялися.
– Не смійтесь!
Сем добродушно дивився на Біттерінга.
– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...
– А що таке з ними?
– У тебе ж були сірі очі?
– Слово честі, не пам'ятаю.
– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?
– Та що тобі до моїх очей?
– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.
– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.
– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.
– Може, й так, Гаррі.
– Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.
– А в тебе які, по-твоєму?
– В мене? Звісно, блакитні.
– Тримай-но, Гаррі. – Сем подав йому кишенькове люстерко. – Подивись на себе.
Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]
У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.
Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:
– Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.
Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні іі заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.
– Час вечеряти, Гаррі, – нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.
– Не їстиму я цього, – сказав він. – Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу – нічого.
Дружина стояла й дивилася на нього.
– Не зможеш ти побудувати цю ракету.
– Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне – почати, а тоді й інші допоможуть, – відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.
– Ох, Гаррі, Гаррі, – скрушно промовила вона.
– Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!
Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і; вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.
Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тт;глі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, паче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, вив в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.
Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.
На крайнебі зійшла зелена зірка.
Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.
– Йоррт,– повторив він. – Йоррт. Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!
Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.
– Сімпсоне, що таке "Йоррт"?
– Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?
– Так, нічого.
Він випустив телефонну трубку.
– Алло, алло, алло, алло! – кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. – Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?
Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити. [207]
Він иадяг піджак, зав'язав краватку.
– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.
– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.
У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.
Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.
"Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?"
Хтось привітався:
– Здоров був, Гаррі!
– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новішу? Чи, може, не чули?
Люди закивали головами, засміялися:
– Звісно, Гаррі! Як же не чули!
– І що ви думаєте робити?
– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?
– Треба будувати ракету, ось що!
– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!
– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?
– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.
– І це вас не налякало?
– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі. .
– Йолопи!
– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]
– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!
Всі дивилися на нього.
– Семе, – звернувся він до одного.
– Що, Гаррі?
– Допоможеш мені будувати ракету?
– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.
Всі засміялися.
– Не смійтесь!
Сем добродушно дивився на Біттерінга.
– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...
– А що таке з ними?
– У тебе ж були сірі очі?
– Слово честі, не пам'ятаю.
– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?
– Та що тобі до моїх очей?
– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.
– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.
– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.
– Може, й так, Гаррі.
– Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.
– А в тебе які, по-твоєму?
– В мене? Звісно, блакитні.
– Тримай-но, Гаррі. – Сем подав йому кишенькове люстерко. – Подивись на себе.
Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]
У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.
Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:
– Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.
Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні й заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.
– Час вечеряти, Гаррі, – нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.
– Не їстиму я цього, – сказав він. – Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу – нічого.
Дружина стояла й дивилася на нього.
– Не зможеш ти побудувати цю ракету.
– Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне – почати, а тоді й інші допоможуть, – відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.
– Ох, Гаррі, Гаррі, – скрушно промовила вона.
– Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!
Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і: вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.
Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тиглі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, наче відлиті з металу, лише самотій вітер, вітер перемін, виє в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.
Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.
На крайнебі зійшла зелена зірка.
Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.
– Йоррт,– повторив він. – Йоррт. Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!
Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.
– Сімпсоне, що таке "Йоррт"?
– Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?
– Так, нічого.
Він випустив телефонну трубку.
– Алло, алло, алло, алло! – кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. – Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?
Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити. [207]
– Цс все висота, – засміявся хтось із помічників.
– А ти їси, Гаррі? – запитав другий.
– їм, їм, – сердито відповів той.
– Все з холодильника?
– Так!
– А ти худнеш, Гаррі!
– Неправда!
– І вищаєш!
– Брешеш!
Через кілька днів дружина відвела його вбік.
– Гаррі, запаси в холодильнику вийшли. Він порожній. Доведеться тобі харчуватися тим, що росте на Марсі.
Він важко опустився на стілець.
– Треба ж тобі щось їсти, – вела далі дружина.— Ти он як змарнів.
– Так, – відповів він.
Біттерінг узяв сендвіч, оглянув його з усіх боків і відкусив шматочок.
– Досить уже працювати, вистачить на сьогодні, – мовила Кора.