Буремний перевал - Сторінка 7

Він і про мене не забув, бо мав справді добре серце, хоча інколи й поводився доволі суворо. Пообіцяв мені принести повні кишені яблук та груш, поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Довго тяглися для нас ті три дні, що його не було, і мала Кеті весь час допитувалася, коли вже татко повернеться додому. Місіс Ерншо сподівалася, що він прибуде на третій день до вечері, і відкладала трапезу годину за годиною, та він усе ці не приходив; дітлахи втомилися постійно бігати за ворота й виглядати батька. Врешті стемніло; місіс Ерншо воліла б повкладати дітей спати, та вони слізно просили не робити цього. І от, десь близько одинадцятої, двері тихенько рипнули і увійшов господар. Він так і впав у крісло, одночасно стогнучи У й сміючись, і попросив, щоб до нього й не підступали — вінілі бо ледь живий і не повторить такої подорожі хоч би й за коня і півцарства на додачу.

— Мене наче заганяли до смерті! — поскаржився він, розгортаючи кожуха, якого доти тримав завиненим у руках. — Дивися, жінко! Скільки живу, ще такого на долю не випадало. Але ти мусиш прийняти його як дар Божий, хоч він і чорний, мов із пекла.

Ми оточили хазяїна; поверх голови міс Кеті я змогла розгледіти брудне та обідране чорняве дитинча. Було видко, що малий давно вміє говорити і тим більше ходити, а з лиця він був навіть старший за Катрину; та коли його поставили на ніжки, він тільки роззирався довкола та плів якісь тарабарські штуки, які ніхто не міг зрозуміти. Я налякалась, та й місіс Ерншо була ладна виштурхати його за двері; вона накинулася на чоловіка, допитуючись, як він додумався взяти цього циганського підкидька в дім, коли в них є власні годованці. І що він тільки збирається з цим робити, і чи не збожеволів він часом узагалі? Хазяїн спробував був усе пояснити, та він справді просто знесилів від утоми, і все, що я змогла розібрати в перервах між хазяйчиними верещаннями, було те, що він побачив на вулицях Ліверпуля голодуюче бездомне дитя, підібрав його і почав дошукуватись, чиє воно. Та цього не знала жодна жива душа, і, обмежений часом і грошима, він вирішив за краще взяти мале з собою, аніж влазити у марні витрати там: якщо він уже вирішив взяти на себе таку відповідальність, не можна було лишати дитину там, де її знайшли. Результатом цієї оповіді стало те, що моя хазяйка заспокоїлася; містер Ерншо наказав мені відмити й вдягти малого у чисте і вкласти спати разом із дітьми.

Поки мир не було відновлено, Гіндлі й Кеті Ерншо вдовольнялися лише спогляданням; потім обоє почали порпатися у батькових кишенях, шукаючи обіцяні подарунки. Хлопцю було вже чотирнадцять років, та коли він витяг скрипку, точніше, все, що від неї залишилося, — тобто жалюгідні уламки, — то розрюмсався вголос; Кеті ж, довідавшись, що батько загубив її батіжка, поки панькався з чужаком, почала зубоскалити та плювати в хлопчака — і зрештою заробила від батька смачного ляпаса, що мав навчити її манерам. Діти навідріз відмовилися ділити з малим своє ліжко чи навіть кімнату, а я вчинила не розумніше — вклала хлопчину біля сходів, сподіваючись, що завтра його вже тут не буде. Та він випадково прибився до дверей містера Ерншо, мабуть, на його голос, і там-таки хазяїн його і знайшов. Після розпитувань я була змушена зізнатись, і за таке малодушне й жорстоке ставлення мене вислали з дому.

Такою була перша сімейна зустріч із Гіткліфом. Повернувшись назад за кілька днів (я-бо не думала, що мене вигнали навічно), я дізналася, що вони нарекли його Гіткліфом — це було ім'я їхнього сина, який вмер іще малим; звідтоді воно стало знайді й за ймення, й за прізвище. З міс Кеті вони тепер потоваришували, а от Гіндлі Ерншо не злюбив його з першого погляду, та й я, сказати правду, також. Ми безсоромно цькували хлопця — мені бракувало розуму, щоб відчути власну несправедливість, а хазяйка й слівця за нього ніколи не замовила, хоч і бачила, як його кривдять.

Він здавався сумирною замкненою дитиною; мабуть, звик, щоб із ним так поводилися: зносив побої Гіндлі Ерншо без сліз, наче так і треба, а на мої щипки лиш голосно сопів та викочував очі, наче то він сам ненароком забився, а я тут ні до чого. Така сумирність лютила старого містера Ерншо — він-бо дізнався, що його син кривдить бідного безбатченка (так хазяїн називав хлопця). Він надзвичайно прихилився доГіткліфа, вірив кожному його слову, — щоправда, той говоривмало і здебільшого правду, — цяцькався з ним більше, ніж із Кеті, що була, як на батькову улюбленицю, надто вже неслухівняною і вередливою.

Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу.

У По смерті місіс Ерншо (менш ніж за два роки потому) молодий хазяїн призвичаївся вбачати у своєму батьку радше гнобителя, а не друга, а у особі Гіткліфа — зазіхальника на власні синівські права, та дедалі примножував ці почуття. Спершу я йому співчувала, та якось діти захворіли на кір, мені випало їх доглядати, і це змінило моє ставлення. Гіткліф хворів дуже тяжко, і коли йому ставало зовсім зле, він просив, щоб я сиділа поруч. Думаю, він відчував, що я багато для нього роблю — та не здогадувався, що не з власної волі. Але, скажу я вам, він був найтихішою дитиною, яку коли-небудь тільки випадало глядіти нянькам. Це відрізняло його він інших дітей і врешті трохи розтопило лід. Кеті з братом страшенно мене виснажували, він же був сумирний, мов ягнятко, хоча у прагненні не завдавати зайвих клопотів ним керувала лише затятість, а не м'яка вдача. Він одужав; лікар стверджував, що значною мірою саме завдяки мені, і хвалив такий гарний догляд. Я, розчулена подібним визнанням, пом'якшала до того, кому я ним завдячувала; таким чином Гіндлі Ерншо втратив свого останнього союзника. Та все ж я не змогла по-справжньому прихилитися до Гіткліф а й частенько дивувалася, як це хазяїн міг душею упадати за таким відлюдьком, що, наскільки пригадую, ніколи не виявив жодного знаку вдячності до свого покровителя. Не те щоб хлопець не мав чим завдячувати — він був просто нечулий, хоч, звичайно, чудово розумів свою владу над серцем хазяїна і знав, що варто слово сказати, і всі в домі кинуться виконувати його забаганки. Пригадую, містер Ерншо якось купив на ярмарку двійко коників — якраз по одному на кожного з хлопців. Гіткліф вибрав собі кращого, але тваринка скоро почала накульгувати; побачивши те, він звернувся до Гіндлі:

— Ти маєш конячками помінятися зі мною, бо мені моя не подобається. А як не схочеш, то скажу батькові, що цього тижня ти мені тричі надавав духопелів, і покажу йому свою руку, а вона вся в синцях — аж по плече. — У відповідь Гіндлі, показав йому язика та заїхав у вухо. — Краще зроби це зараз же, — насідав Гіткліф, відскочивши на безпечну відстань до воріт (все це відбувалося у стайні), — все одно ж доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, тобі мало не видасться.

— Забирайся звідси, донощику! — заволав Гіндлі Ерншо, схопивши чавунну гирю для зважування картоплі й сіна.

— Кидай, — відповів Гіткліф, незворушно стоячи на місці,— і тоді я розповім, як ти хвалився, що виженеш мене з дому, коли помре батько, і подивлюся, чи не вижене він тебе першим.

Гіндлі Ерншо пожбурив у нього гирю — і влучив просто в груди; Гіткліф впав як підкошений, та зразу ж звівся на ноги, блідий та задиханий, і якби я його не вдержала, побіг би прямцем до хазяїна і, послуговуючись своїм фізичним станом, зміг би сповна насолодитись помстою.

— Ну то бери мого коня, циганча! — мовив юний Ерншо, — а я молитимусь, щоб ти скрутив собі на ньому шию. Бери його, ти, проклятий жебрацький слизень! Забери в мого батька все, що він має,— тільки тоді він побачить, хто ти є насправді, чортів виродку! Бери-бери, сподіваюсь, він тобі виб'є всі твої мізки!

Гіткліф пішов, відв'язав коня і повів його у стійло; він проходив саме повз Гіндлі, коли той збив його з ніг і, не чекаючи на результати своїх старань, кинувся бігти. Мені було дивно бачити, як швидко хлоп'я прочуняло, знову зібралося на силі та продовжило своє діло: хлопчак поміняв лошаті сідло і збрую, а тоді трошки посидів на в'язанці сіна, щоб перебороти млість від падіння, перш ніж піде в дім. Він легко згодив ся, аби я сказала вдома, що синці йому наставив кінь: коливін отримував, що хотів, йому було начхати на те, що будутьговорити потім. Жалівся він справді так рідко, що я дійсно вважала його незлобивим. Та, як ви надалі побачите, це враження виявилося помилковим.

Розділ п'ятий

3 плином часу містер Ерншо почав втрачати колишню міць. Він завжди був жвавим здоров'яком, а тут раптом сили полишили його — був змушений сидіти в куточку біля коминка і зробився надзвичайно дражливим. Його дратувала кожна дрібниця, а найменша підозра у зневазі до власної персони ледве не доводила його до сказу. Це було зазвичай тоді, коли хтось зачіпав його улюбленця. Хазяїн ревно стежив, щоб хлопцеві й слова упоперек не сказали; мабуть, забрав собі до голови, що інші ненавидять Гіткліфа саме через те, що він його любить. Для хлопця це пішло аж ніяк не на краще: ті з нас, що були добріші і не бажали засмучувати хазяїна, вволювали його примхи, а таке панькання з хлопцем підготувало добрий ґрунт для зростання його хлоп'ячих гордощів та лихого норову. Згодом таке поводження стало вимушеною необхідністю: кілька разів Гіндлі Ерншо, піднявши Гіткліфа на кпини в присутності батька, вивів старого з себе — він сягнув по палицю, аби вдарити сина, та лиш затрясся від гніву, неспроможний це зробити.

Врешті наш вікарій (у нас тоді був вікарій, що заробляв на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншо і обробляючи свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу, і містер Ерншо погодився, хоч і не зразу, оскільки вважав Гіндлі нікчемою, що не матиме щастя й долі, де б не мандрував.

Я щиро сподівалася, що тепер у домі запанує злагода. Було прикро думати, що хазяїн має отак потерпати через власне добре діло. Я ж бо гадала, що причиною його старечої невдоволеності й хворобливості є лиш сімейні негаразди, але розумієте, сер, усе це було через дедалі зростаючу немічність його єства.

Нам би велося непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга, — думаю, ви його бачили там, у маєтку. Він був — та й залишається — найбільш занудливим і пихатим фарисеєм, який тільки брав до рук Біблію у пошуках благословень для А себе та проклять на голови своїх ближніх.