Буря - Сторінка 4
- Вільям Шекспір -
Не було б
Мечів, списів, гармат, знарядь усяких.
Природа все сама повинна дати,
Щоб людям жить в багатстві і достатку,
Щоб годувать невинний мій народ.
Сєбастьян А шлюби будуть між його підданців?
Антоніо Ні, де там! Всі гулятимуть тоді —
Раби й повії.
Гонзало Я б так мудро правив,
Що й золотий би вік затьмив.
Сєбастьян Аби
Величністю його взивали!
Антоніо Хай
Живе Гонзало наш!
Гонзало Королю мій,
Що скажете на це?
Алонзо Замовкніть, прошу,-
Я все одно не чую ваших слів.
Гонзало Я цілком згоден з вашою величністю, проте я
дав нагоду посміятись оцим добродіям — у них такі чутливі й рух-
ливі легені, що вони готові сміятися з нічого.
Антоніо Ми сміялися з вас.
Гонзало Що ж, дурощами я не можу до вас рівнятись,
тут я ніщо перед вами, отже, можете з нічого і далі сміятись.
Антоніо Оце вдарив нас!
Сєбастьян І не тупим кінцем.
Гонзало Я знаю, панове, які ви меткі,— ви стягли б
і місяць із неба, якби він простояв там тижнів з п'ять не мі-
нячись.
Чути урочисту музику. Входить невидимий А р і є л ь.
Себастьян Ми його б стягли та й пішли б поночі на птахів
полювати.
Антоніо Годі, мій любий пане, гніватись.
Гонзало Ні, запевняю вас,— моя добродушність не так
легко піддається на випроби. Може, ви хочете приспати мене сво-
їм сміхом? Щось мене морить.
Антоніо То спіть і до нас прислухайтесь.
Всі засинають, крім Алонза, Себастьяна й Антоніо.
Алонзо Вже сплять усі? І я хотів би теж
Заплющить очі, щоб відгородитись
Від прикрих дум. Заснути хилить.
Себастьян Пане,
Як сон приходить, не зрікайтесь сну,
Він — гість рідкий, коли людина в горі,
Але як прийде— спокій принесе.
Антоніо Ми вдвох, королю, будем чатувати,
Охоронять особу вашу, доки
Ви спатимете.
Алонзо Дякую. Засну.
Алонзо засинає. Арієль виходить.
Себастьян Чудна дрімота всіх опанувала.
Антоніо Підсоння, певне, тут таке.
Себастьян Чому ж
Воно не присипляє й нас? Мене
До сну й не хилить.
Антоніо І мене так само.
Бадьорий я, а от вони усі
Поснули, наче змовилися разом,
Чи наче грім їх повалив. А що...
Шановний Себастьяне, що якби...
О ні!. Мовчу! Проте мені здається...
На вашому чолі я бачу ясно
Прикмети долі. Слушний час надходить,
Моя уява вже малює мить,
Коли на вашу голову впаде
Копоня.
Себастьян Що? Ви не спите?
Антоніо Хіба
Не чуєте мене?
Себастьян Та чую. Певне,
Ви марите вві сні. Що ви сказали?
Дива! Спите, а очі не склепились,-
Говорите і ходите, хоча
Заснули.
Антоніо Ні, це ви, мій Себастьяне,
Свою Фортуну хочете приспати,
Якщо не вбити. Хоч і не спите,-
Заплющуєте очі.
Себастьян Ну, а ви
Уже й хропіти почали, однак
Є зміст якийсь у вашому хропінні.
Антоніо Поважніший, ніж будь-коли, тепер я,-
Було б до речі вам таким же стать.
Послухайтесь мене ви і відразу
Піднесетесь угору втричі вище.
Себастьян Ні, я вода стояча.
Антоніо Я навчу
І вас текти.
Себастьян Навчіть, бо лиш відпливу
Мене навчили лінощі спадкові.
Антоніо О, знайте: глум ваш зі своєї мрії
Виказує лише любов до неї,-•
Коли її від себе женете,
Тоді до неї горнетесь ще більше,
Буває так, що й лінощі та страх
Оспалого приводять до мети.
Себастьян Кажіть скоріше,— ваш заблислий зір,
Обличчя ваше зашаріле свідчать,
Що таїте в собі ви щось важливе,
Але вже надто повагом на світ
Народжується ваша думка.
Антоніо Зважте:
Отой панок-забудько, про якого
Всі теж забудуть зразу, як помре,
Він короля речисто запевняв,-
А запевнять він дуже полюбляє,-
Що принц живий, хоч це таке ж безглуздя,
Якби сказав хтось, що оцей панок
Не спить отам, а плаває у морі.
Себастьян Нема надії на рятунок принца.
Антоніо О, в цім "нема надії" затаїлась
Надія величезна! Ви повірте:
Якщо з одного боку — безнадія,
То з другого — надія постає
Така висока, що на неї глянуть
Не зважується навіть честолюбство.
Чи певні ви, що Фердінанд втопився?
Себастьян Так, згинув він.
Антоніо Тоді скажіть: хто сяде
В Неаполі на троні?
Себастьян Кларібель.
Антоніо Туніська королева, що живе
У безвісті за тридев'ять земель?
Щоб своєчасно їй пересилати
З Неаполя новини, треба сонце
Зробить гінцем, бо місяць не спромігся б.
Або ж звістки тоді до неї дійдуть,
Коли хлоп'ята, що оце родились,
Почнуть голитися. Ми через неї
Загинули б, якби не чудо. Зараз
На нас чекає справа, для якої
Минуле є прологом, а майбутнє
Здобути мусим — ви і я.
Себастьян Дурниці
Ви верзете!.. Хоч правда, що в Тунісі
Дочка мойого брата королює,
А в спадщину належить їй Неаполь.
Теж правда, між державами цими
Задовга відстань.
Антоніо Відстань ця така,
Що кожна п'ядь її немов волає:
"Та як же нас дорогою в Неаполь
Відмірювати зможе Кларібель?"
Ні, хай вона лишається в Тунісі,
А Себастьян прокинеться нехай!
От уявіть, що цих людей пойняв
Не сон, а смерть. Хіба їм не однако?
Знайшлася б і людина, щоб Неаполь
Мав короля. Король не гірший був би
За сплюху того. І базіки теж
Знайшлися б марнослівні й безупинні,
Немов Гонзало. Я і сам би міг
Базікати невтомно. О, коли б
Ви думали, як я! Цей їхній сон
Дає нагоду вам звестися вгору.
Ви зрозуміли?
Себастьян Певне, так.
Антоніо Навіщо ж
Ви нехтуєте свій талан щасливий?
Себастьян Я пригадав: ви відняли державу
В свойого брата Просперо.
Антоніо Це правда,
Бо личить більше мантія мені,
Аніж колишній одяг. Слуги брата,
Яким раніше був я рівний, нині
Мені слугують.
Себастьян Все це так... А совість?
Антоніо Ет, де вона? Якби це був мозоль,
То в черевику він би нив, а в грудях
Щось не відчув я божества цього.
Нехай хоч двадцять совістей проляже
Між мною і Міланом, наче лава
Чи льодовик,— вони хутчій схолонуть
Або розтануть, ніж мене зупинять.
Ось спить ваш брат. Хіба він був би кращий
За землю, на якій лежить, коли б
Зробився тим, на що подібні сплячі?
Та я його слухняним цим залізом
Присплю навік — всього три дюйми треба.
Тим часом ви заколете старого,-
Ця честь ходяча, певне, вчинить опір.
Але всі інші будуть наші ради
Лигати, наче кішка — молоко,
І стрілки на годинниках вони
По-лашому поставлять.
Себастьян ' Хай же те,
Що ви колись були вчинили, стане
Мені за приклад,— здобули Мілан ви,
А я — Неаполь. Витягніть меча!
Один удар, і звільнитесь навік
Від данини васала. Я, король,
Любитиму вас!
Антоніо Вдвох мечі берім!
Я свій здійму, тоді своїм рубайте
Гонзало ви.
Себастьян Стривайте, щось скажу..,
Відходять убік, пошепки радяться. Музика.
Входить невидимий А р і є л ь.
Арієль Господар мій своїм провіщим даром
Відчув загрозу, що нависла зараз
Над друзями, і він мене послав
їх рятувати, бо інакше з ними
Загинуть вкупі й задуми його.
(Співає на вухо Гонзало)
"Ви спите і хропите,
Зрада не дріма, проте
Жде на слушну мить.
Як життя ще вабить вас,
Скиньте сон, прокиньтесь враз.
Гей, не спіть! Не спіть!"
Антоніо Ну, нападаймо!
Гонзало Ангели святі,
Рятуйте короля!
Всі прокидаються.
Алонзо А що? Що сталось?
Прокиньтесь всі! Чому блищать мечі?
Чому так страшно дивитесь?
Гонзало В чім річ?
Себастьян Коли ми тут ваш сон охороняли,
Раптово пролунав страшенний рев
Бика чи лева. Він вас і збудив.
У мене в вухах досі він лунає.
Алонзо А я не чув.
Антоніо О! Реву отакого
Злякалися б страхіття. Затрусилась
Земля від нього. Певне, зграї левів
Ревіли.
Алонзо Мій Гонзало, ви щось чули?
Гонзало Клянусь, мій пане, я крізь сон зачув
Якесь чудне дзижчання і прокинувсь.
Гукнув, щоб вас збудити, придививсь —
Побачив їх. з мечами у руках.
Тут справді чувся шум якийсь, мій пане.
Тож будьмо насторожі, а найкраще
Ходімо звідси, витягши мечі.
Алонзо Гаразд, ходім, шукати будем далі
Мойого сина бідного.
Гонзало О боже,
Оборони його від диких звірів.
Я певен — він на острові.
Алонзо Ходім.
Усі виходять.
Арієль Я Просперо повім про все, що сталось.
А вас, королю, жде тяжка часина,
Та не страшіться, йдіть шукати сина!
(Виходить)
СЦЕНА 2
Інша частина острова.
Входить Калібан з оберемком дров. Гуркоче грім.
Калібан Хай всі хвороби, висмоктані сонцем
З драгви й багна, на Просперо впадуть,
Щоб він захирів! Я його не можу
Не проклинати, хоч мене і чують
Йому підвладні духи, та вони,
Якщо він не накаже, не посміють
Мене щипать, примарами лякати
Чи вогниками блудними збивать
На манівці. Він без причин на мене
їх напускає то в подобі мавп,
Що джерготять, кривляються, кусають,
А то в подобі їжаків вони
По тих стежках, де я ходжу босоніж,
Качаються і колючки стовбурчать,
Щоб поколов я босі ноги. Часом
Вони повзуть гадюками до мене
І, витягши роздвоєний язик,
Сичать, мене доводячи до шалу.
Входить Т р і н к у л о.
Он хтось іде! Це знов якийсь-то дух
Прийшов, щоб мучити мене, бо дров
Я не приніс. Ану, впаду на землю,-
Либонь, тоді мене він не помітить.
Трінкуло Нема тут ані кущика, ані деревця, щоб схова-
тися від негоди, а буря насувається. Я чую, як співає вітер.
Онде чорна хмара, ще й така величезна, ніби здоровенне гниле
барило, з якого от-от усе питво виллється. Якщо грім гримітиме,
як і раніш,— куди я голову сховаю? А хмара, напевне, скоро
лусне, і поллється з неї відрами... Що це таке? Людина чи риба?
Мертва чи жива? Риба, бо рибою смердить. Стара, протухла риба,
схожа на несвіжу тріску. Чудна рибина! Якби я був зараз в
Англії,— а я там бував колись,— і мав би малюнок цієї рибини, то
певен — не було б роззяви, який не дав би срібняка, щоб подиви-
тись на неї. Там би це страховисько зробило з мене людину. Там
будь-яка потвора може всякого в люди вивести, бо й мідного гро--
шика ніхто не дасть безногому жебракові, а заплатять десять,
щоб глянути на мертвого індіанця... Е, та ця рибина з людськими
ногами! А плавці наче руки! Клянусь, вона тепла. Та я ж поми-
лився,— це не риба, а тубілець, убитий громом.
Гуркоче грім.
Ой! Буря знову насувається. Що мені робити,
як не сховатися під його хламиду. Іншого захисту немає поблизу.
Дивно, з ким тільки злидні не примушують людину лежати вкупі!
Притулюсь отут, поки буря не вихлюпає своїх помиїв до дна.
(Залазить під Калібанову одежину)
Входить, співаючи, Стефано.
В руці тримає пляшку.
Стефано "Годі морями пливти та й пливти,
Краще помер би на березі ти..." —
Таку бридню на похороні тільки
Співати добре. Ось де справжня втіха!
(П'є)
"Боцман, і юнга, і я, і мій пан
Любимо Марджері, Мег, Маріан,
Кет же не любим за гострий язик,-
Він, як жало, дратував нас і пік.
Завше кричить: "Вас чорти б узяли!",
Гидко їй нюхати запах смоли.
Тільки кравцеві дає самохіть
Чухати там, де у неї свербить.
В море, хлоп'ята! Хай чорт їй навік!.." —
І це бридня! А ось де справжня втіха!
(П'є)
Калібан Не муч мене! Ой-ой!
Стефано В чім річ? Що тут, чорти? Може, щоб нас на-
лякати, вони прикидаються дикунами або індіанцями? Еге, я не
для того виринув з води, щоб налякатися ваших чотирьох ніг.
Недарма про мене кажуть, що мене не зіб'є з ніг навіть найдуж-
ча людина, яка теж ходить часом на чотирьох.
Мечів, списів, гармат, знарядь усяких.
Природа все сама повинна дати,
Щоб людям жить в багатстві і достатку,
Щоб годувать невинний мій народ.
Сєбастьян А шлюби будуть між його підданців?
Антоніо Ні, де там! Всі гулятимуть тоді —
Раби й повії.
Гонзало Я б так мудро правив,
Що й золотий би вік затьмив.
Сєбастьян Аби
Величністю його взивали!
Антоніо Хай
Живе Гонзало наш!
Гонзало Королю мій,
Що скажете на це?
Алонзо Замовкніть, прошу,-
Я все одно не чую ваших слів.
Гонзало Я цілком згоден з вашою величністю, проте я
дав нагоду посміятись оцим добродіям — у них такі чутливі й рух-
ливі легені, що вони готові сміятися з нічого.
Антоніо Ми сміялися з вас.
Гонзало Що ж, дурощами я не можу до вас рівнятись,
тут я ніщо перед вами, отже, можете з нічого і далі сміятись.
Антоніо Оце вдарив нас!
Сєбастьян І не тупим кінцем.
Гонзало Я знаю, панове, які ви меткі,— ви стягли б
і місяць із неба, якби він простояв там тижнів з п'ять не мі-
нячись.
Чути урочисту музику. Входить невидимий А р і є л ь.
Себастьян Ми його б стягли та й пішли б поночі на птахів
полювати.
Антоніо Годі, мій любий пане, гніватись.
Гонзало Ні, запевняю вас,— моя добродушність не так
легко піддається на випроби. Може, ви хочете приспати мене сво-
їм сміхом? Щось мене морить.
Антоніо То спіть і до нас прислухайтесь.
Всі засинають, крім Алонза, Себастьяна й Антоніо.
Алонзо Вже сплять усі? І я хотів би теж
Заплющить очі, щоб відгородитись
Від прикрих дум. Заснути хилить.
Себастьян Пане,
Як сон приходить, не зрікайтесь сну,
Він — гість рідкий, коли людина в горі,
Але як прийде— спокій принесе.
Антоніо Ми вдвох, королю, будем чатувати,
Охоронять особу вашу, доки
Ви спатимете.
Алонзо Дякую. Засну.
Алонзо засинає. Арієль виходить.
Себастьян Чудна дрімота всіх опанувала.
Антоніо Підсоння, певне, тут таке.
Себастьян Чому ж
Воно не присипляє й нас? Мене
До сну й не хилить.
Антоніо І мене так само.
Бадьорий я, а от вони усі
Поснули, наче змовилися разом,
Чи наче грім їх повалив. А що...
Шановний Себастьяне, що якби...
О ні!. Мовчу! Проте мені здається...
На вашому чолі я бачу ясно
Прикмети долі. Слушний час надходить,
Моя уява вже малює мить,
Коли на вашу голову впаде
Копоня.
Себастьян Що? Ви не спите?
Антоніо Хіба
Не чуєте мене?
Себастьян Та чую. Певне,
Ви марите вві сні. Що ви сказали?
Дива! Спите, а очі не склепились,-
Говорите і ходите, хоча
Заснули.
Антоніо Ні, це ви, мій Себастьяне,
Свою Фортуну хочете приспати,
Якщо не вбити. Хоч і не спите,-
Заплющуєте очі.
Себастьян Ну, а ви
Уже й хропіти почали, однак
Є зміст якийсь у вашому хропінні.
Антоніо Поважніший, ніж будь-коли, тепер я,-
Було б до речі вам таким же стать.
Послухайтесь мене ви і відразу
Піднесетесь угору втричі вище.
Себастьян Ні, я вода стояча.
Антоніо Я навчу
І вас текти.
Себастьян Навчіть, бо лиш відпливу
Мене навчили лінощі спадкові.
Антоніо О, знайте: глум ваш зі своєї мрії
Виказує лише любов до неї,-•
Коли її від себе женете,
Тоді до неї горнетесь ще більше,
Буває так, що й лінощі та страх
Оспалого приводять до мети.
Себастьян Кажіть скоріше,— ваш заблислий зір,
Обличчя ваше зашаріле свідчать,
Що таїте в собі ви щось важливе,
Але вже надто повагом на світ
Народжується ваша думка.
Антоніо Зважте:
Отой панок-забудько, про якого
Всі теж забудуть зразу, як помре,
Він короля речисто запевняв,-
А запевнять він дуже полюбляє,-
Що принц живий, хоч це таке ж безглуздя,
Якби сказав хтось, що оцей панок
Не спить отам, а плаває у морі.
Себастьян Нема надії на рятунок принца.
Антоніо О, в цім "нема надії" затаїлась
Надія величезна! Ви повірте:
Якщо з одного боку — безнадія,
То з другого — надія постає
Така висока, що на неї глянуть
Не зважується навіть честолюбство.
Чи певні ви, що Фердінанд втопився?
Себастьян Так, згинув він.
Антоніо Тоді скажіть: хто сяде
В Неаполі на троні?
Себастьян Кларібель.
Антоніо Туніська королева, що живе
У безвісті за тридев'ять земель?
Щоб своєчасно їй пересилати
З Неаполя новини, треба сонце
Зробить гінцем, бо місяць не спромігся б.
Або ж звістки тоді до неї дійдуть,
Коли хлоп'ята, що оце родились,
Почнуть голитися. Ми через неї
Загинули б, якби не чудо. Зараз
На нас чекає справа, для якої
Минуле є прологом, а майбутнє
Здобути мусим — ви і я.
Себастьян Дурниці
Ви верзете!.. Хоч правда, що в Тунісі
Дочка мойого брата королює,
А в спадщину належить їй Неаполь.
Теж правда, між державами цими
Задовга відстань.
Антоніо Відстань ця така,
Що кожна п'ядь її немов волає:
"Та як же нас дорогою в Неаполь
Відмірювати зможе Кларібель?"
Ні, хай вона лишається в Тунісі,
А Себастьян прокинеться нехай!
От уявіть, що цих людей пойняв
Не сон, а смерть. Хіба їм не однако?
Знайшлася б і людина, щоб Неаполь
Мав короля. Король не гірший був би
За сплюху того. І базіки теж
Знайшлися б марнослівні й безупинні,
Немов Гонзало. Я і сам би міг
Базікати невтомно. О, коли б
Ви думали, як я! Цей їхній сон
Дає нагоду вам звестися вгору.
Ви зрозуміли?
Себастьян Певне, так.
Антоніо Навіщо ж
Ви нехтуєте свій талан щасливий?
Себастьян Я пригадав: ви відняли державу
В свойого брата Просперо.
Антоніо Це правда,
Бо личить більше мантія мені,
Аніж колишній одяг. Слуги брата,
Яким раніше був я рівний, нині
Мені слугують.
Себастьян Все це так... А совість?
Антоніо Ет, де вона? Якби це був мозоль,
То в черевику він би нив, а в грудях
Щось не відчув я божества цього.
Нехай хоч двадцять совістей проляже
Між мною і Міланом, наче лава
Чи льодовик,— вони хутчій схолонуть
Або розтануть, ніж мене зупинять.
Ось спить ваш брат. Хіба він був би кращий
За землю, на якій лежить, коли б
Зробився тим, на що подібні сплячі?
Та я його слухняним цим залізом
Присплю навік — всього три дюйми треба.
Тим часом ви заколете старого,-
Ця честь ходяча, певне, вчинить опір.
Але всі інші будуть наші ради
Лигати, наче кішка — молоко,
І стрілки на годинниках вони
По-лашому поставлять.
Себастьян ' Хай же те,
Що ви колись були вчинили, стане
Мені за приклад,— здобули Мілан ви,
А я — Неаполь. Витягніть меча!
Один удар, і звільнитесь навік
Від данини васала. Я, король,
Любитиму вас!
Антоніо Вдвох мечі берім!
Я свій здійму, тоді своїм рубайте
Гонзало ви.
Себастьян Стривайте, щось скажу..,
Відходять убік, пошепки радяться. Музика.
Входить невидимий А р і є л ь.
Арієль Господар мій своїм провіщим даром
Відчув загрозу, що нависла зараз
Над друзями, і він мене послав
їх рятувати, бо інакше з ними
Загинуть вкупі й задуми його.
(Співає на вухо Гонзало)
"Ви спите і хропите,
Зрада не дріма, проте
Жде на слушну мить.
Як життя ще вабить вас,
Скиньте сон, прокиньтесь враз.
Гей, не спіть! Не спіть!"
Антоніо Ну, нападаймо!
Гонзало Ангели святі,
Рятуйте короля!
Всі прокидаються.
Алонзо А що? Що сталось?
Прокиньтесь всі! Чому блищать мечі?
Чому так страшно дивитесь?
Гонзало В чім річ?
Себастьян Коли ми тут ваш сон охороняли,
Раптово пролунав страшенний рев
Бика чи лева. Він вас і збудив.
У мене в вухах досі він лунає.
Алонзо А я не чув.
Антоніо О! Реву отакого
Злякалися б страхіття. Затрусилась
Земля від нього. Певне, зграї левів
Ревіли.
Алонзо Мій Гонзало, ви щось чули?
Гонзало Клянусь, мій пане, я крізь сон зачув
Якесь чудне дзижчання і прокинувсь.
Гукнув, щоб вас збудити, придививсь —
Побачив їх. з мечами у руках.
Тут справді чувся шум якийсь, мій пане.
Тож будьмо насторожі, а найкраще
Ходімо звідси, витягши мечі.
Алонзо Гаразд, ходім, шукати будем далі
Мойого сина бідного.
Гонзало О боже,
Оборони його від диких звірів.
Я певен — він на острові.
Алонзо Ходім.
Усі виходять.
Арієль Я Просперо повім про все, що сталось.
А вас, королю, жде тяжка часина,
Та не страшіться, йдіть шукати сина!
(Виходить)
СЦЕНА 2
Інша частина острова.
Входить Калібан з оберемком дров. Гуркоче грім.
Калібан Хай всі хвороби, висмоктані сонцем
З драгви й багна, на Просперо впадуть,
Щоб він захирів! Я його не можу
Не проклинати, хоч мене і чують
Йому підвладні духи, та вони,
Якщо він не накаже, не посміють
Мене щипать, примарами лякати
Чи вогниками блудними збивать
На манівці. Він без причин на мене
їх напускає то в подобі мавп,
Що джерготять, кривляються, кусають,
А то в подобі їжаків вони
По тих стежках, де я ходжу босоніж,
Качаються і колючки стовбурчать,
Щоб поколов я босі ноги. Часом
Вони повзуть гадюками до мене
І, витягши роздвоєний язик,
Сичать, мене доводячи до шалу.
Входить Т р і н к у л о.
Он хтось іде! Це знов якийсь-то дух
Прийшов, щоб мучити мене, бо дров
Я не приніс. Ану, впаду на землю,-
Либонь, тоді мене він не помітить.
Трінкуло Нема тут ані кущика, ані деревця, щоб схова-
тися від негоди, а буря насувається. Я чую, як співає вітер.
Онде чорна хмара, ще й така величезна, ніби здоровенне гниле
барило, з якого от-от усе питво виллється. Якщо грім гримітиме,
як і раніш,— куди я голову сховаю? А хмара, напевне, скоро
лусне, і поллється з неї відрами... Що це таке? Людина чи риба?
Мертва чи жива? Риба, бо рибою смердить. Стара, протухла риба,
схожа на несвіжу тріску. Чудна рибина! Якби я був зараз в
Англії,— а я там бував колись,— і мав би малюнок цієї рибини, то
певен — не було б роззяви, який не дав би срібняка, щоб подиви-
тись на неї. Там би це страховисько зробило з мене людину. Там
будь-яка потвора може всякого в люди вивести, бо й мідного гро--
шика ніхто не дасть безногому жебракові, а заплатять десять,
щоб глянути на мертвого індіанця... Е, та ця рибина з людськими
ногами! А плавці наче руки! Клянусь, вона тепла. Та я ж поми-
лився,— це не риба, а тубілець, убитий громом.
Гуркоче грім.
Ой! Буря знову насувається. Що мені робити,
як не сховатися під його хламиду. Іншого захисту немає поблизу.
Дивно, з ким тільки злидні не примушують людину лежати вкупі!
Притулюсь отут, поки буря не вихлюпає своїх помиїв до дна.
(Залазить під Калібанову одежину)
Входить, співаючи, Стефано.
В руці тримає пляшку.
Стефано "Годі морями пливти та й пливти,
Краще помер би на березі ти..." —
Таку бридню на похороні тільки
Співати добре. Ось де справжня втіха!
(П'є)
"Боцман, і юнга, і я, і мій пан
Любимо Марджері, Мег, Маріан,
Кет же не любим за гострий язик,-
Він, як жало, дратував нас і пік.
Завше кричить: "Вас чорти б узяли!",
Гидко їй нюхати запах смоли.
Тільки кравцеві дає самохіть
Чухати там, де у неї свербить.
В море, хлоп'ята! Хай чорт їй навік!.." —
І це бридня! А ось де справжня втіха!
(П'є)
Калібан Не муч мене! Ой-ой!
Стефано В чім річ? Що тут, чорти? Може, щоб нас на-
лякати, вони прикидаються дикунами або індіанцями? Еге, я не
для того виринув з води, щоб налякатися ваших чотирьох ніг.
Недарма про мене кажуть, що мене не зіб'є з ніг навіть найдуж-
ча людина, яка теж ходить часом на чотирьох.